Це тривало нестерпно довго. Як тортури. З 17.45 до 20.30 на Першому національному йшов документальний фільм Сніжани Потапчук «Неоголошена війна. Щоденник пам'яті».

Під час перегляду хотілося, щоб усе це скінчилося швидше. Війна, про яку фільм, і фільм, який про війну. Щоби трохи скоротили монологи учасників цього кіно. Щоби закадровий текст почав більше нагадувати реальну озвучку, а не глухе бубоніння. Щоб одноманітні пейзажі нарешті змінилися карколомним екшном. Щоби календар зворотного відліку трохи прискорився, а подія, до якої він веде, виявилася не такою...

Одне слово, багато таких побажань накопичилося в автора впродовж майже тригодинного сидіння на дзиглику перед екраном. Повнометражний документальний фільм про війну, щоправда, легкого задоволення й не передбачав. Як попередила автор і режисер Сніжана Потапчук,  «перебуваючи на передовій 23 дні, я намагалася прожити з військовими кожен момент, максимально зафіксувати і передати глядачеві, що відбувається там щодня. Моє завдання було стати невидимою і максимально фіксувати усе довкола. Нам тут, за сотні кілометрів від війни, варто розуміти, що нині на сході воюють найкращі. Кожен з бійців готовий взяти гранату, розуміючи, що йому відірве руки. Але ж так він врятує тих, хто буде позаду нього. Я знімала обличчя українських солдатів, їхні емоції, розмови, поведінку, роздуми. Там, на передовій, неможливо приховати нічого - усі почуття на виду, там оголений нерв, правдиві очі, відкрите серце. І тільки там насправді можна зрозуміти, що таке дружба і кохання, що таке надія і віра, відданість і розчарування...що таке зрада...Одного разу, сидячи в окопі під час обстрілу, один солдат повернувся до мене і сказав: "Ти покажеш правду?" Я відповіла, що для цього я тут, на що почула: "Тобі не дозволять"».

Судячи з результату, їй дозволили все, що авторка вважала за потрібне показати.

Інша річ - як це було показано. Бо з перших кадрів, рушників у розваленій хаті, криваво-червоного листя, а надто ж - коли пішов закадровий текст про бабусю, яка пережила довоєнне лихоліття, злигодні війни, депортацію з України та інші нещастя, спільні з усією упослідженою нацією, я вирішила, що Перший національний зняв фільм про Голодомор.

Але ні. Це виявилися щоденники неоголошеної війни, яку на передовій 23 дні знімала Сніжана Потапчук. Безперечний творчий подвиг документаліста, який відчуває рух історії, жадаючи зафіксувати кожний її поворот, сумніву не піддається. Так, це подвиг, бо не кожна жінка-режисер, навіть документаліст, наважиться ризикувати життям чи здоров'ям на передовій. Цей момент особистої відповідальності абсолютний і не обговорюється.

Інша річ - кінцевий результат тривалого відрядження журналіста-творця на фронт. Наскільки точно вдалося передати атмосферу неоголошеної війни, пройшовши з бійцями сотні кілометрів і потрапивши під обстріли?

З усього, буквально з перших кадрів, видно: авторові хочеться надати своєму витвору епічних рис. Не мудруючи лукаво й не вигадуючи велосипедів, Сніжана Потапчук удається до художніх прийомів, за якими міцно закріпилася слава «поетичного кіно» - вже згадані рушники на стінах понівеченої чи то часом, чи то вибухами хати-пустки; червоне листя впереміж із ягодами калини. Все це відсилає десь аж до Довженка з його «Землею» чи «Зачарованою Десною». Не кажучи вже про зразки українського «поетичного кіно» 60-70-х років минулого століття.

Але ця древня кіномова ніяк, хоч плач, хоч скач, не монтується з сучасними кадрами реального репортажу з лінії фронту.

Цінність якого передусім - у монологах бійців. Їх, героїв, не надто багато, саме стільки, щоб не змушувати глядача губитися в обличчях і титрах. Але всі вони в своїх одкровеннях напрочуд одностайні - найвище військове командування не вміє діяти в умовах новітньої війни, керуючись у своїх діях підручниками й схемами Другої світової війни. Карти, якими воно послуговується, не відповідають реальному ландшафту. Час проходження команди неприйнятно довгий. Техніки не надсилають, а з усіх наказів найпопулярніший - триматися.

На думку бійців, які стояли під Слов'янськом, колону Гіркіна, що пішла до Горлівки, Краматорська й Донецька, можна було елементарно знищити, якби був відповідний наказ. Але його не було, й у наслідку ми отримали захоплене бойовиками місто-мільйонник, із якого викурити сепаратистів практично неможливо.

При цьому дехто з бійців визнає: воювати на цій незрозумілій війні невідомо з ким хочуть далеко не всі. Надто ж мобілізовані й строковики. Хоча в добровольців, які пішли воювати, мотивованість дуже висока. І все одно - серед бійців механізованої бригади, з якою їздила Сніжана Потапчук, ходять уперті чутки про «договорняки» між сепаратистами, київською владою та московськими господарями гіркіних-бородаїв-губарєвих. І в цьому вони геть не відрізняються від очевидців по інший бік барикад - мешканки селища Піски біля Донецького аеропорту чи полоненого снайпера з «ДНР».

Обоє персонажів з'являються на таких собі кінескопах, що являють собою поліекранну стіну в тій самій убитій хаті. Це теж один із художніх прийомів фільму, що різко контрастує з фронтовими кадрами та одкровеннями бійців на тлі соняшникових полів чи «зеленки». Час від часу, коли треба підкреслити, що «гібридна» реальна війна почалася з боїв інформаційних, на цих кінескопах зринають уривки з «інформаційних» програм російських телеканалів. Вони водночас створюють звукове тло для появи ляльковода - крейдяного обличчя з глумливою посмішкою, руки якого смикають за ниточки невидимих ляльок. Метафора настільки ж прозора, наскільки недоречна. І знову ж таки, з огляду на реальні сповіді реальних бійців. Імена деяких згадано у фінальних титрах уже в контексті світлої пам'яті, відтак метафора ляльковода, накладаючись на сповіді загиблих, натякає на те, що вони віддали свої життя з чужої та абсолютно зловорожої волі. Чи автор саме таким бачить подвиг українського вояка, який не більше й не менше веде свою Вітчизняну війну, захищаючи свою ж землю від усякого лайна? Навряд чи. Але якщо таке запитання виникає у глядача - чого варті всі ті сотні кілометрів, наїжджені з тими, кого вже нема?

Гаразд, ми вже знаємо, що в липні-серпні (саме тоді Сніжана Потапчук знімала свій фільм) українська армія була погано забезпечена, воюючи хіба що на ентузіазмі добровольців. Знаємо про те, якої нищівної поразки зазнали українські війська під Іловайськом. Про це у фільмі ні слова, бо наприкінці авторку поранили, після чого вона, вочевидь, потрапила до шпиталю. Принаймні, про це можна судити з подяки медикам у фінальних титрах.

Але повсякчас підкреслювати, що лише молитва рятує бійців від неминучої загибелі, навіть коли ти віриш по-справжньому, а не імітуєш релігійність, бо так модно, - це трохи занадто. Звісно, чимось іншим, аніж Божим провидінням, епізоди, коли воїни хіба що дивом рятуються від неминучої загибелі, пояснити важко.

Віра взагалі - останній прихисток у безвиході й відчаї. Тим паче, коли в бійців немає іншої зброї, а командування, на їхнє переконання, «зливає» війну разом із найкращими з них. Патріотами, які готові підірвати себе останньою гранатою, аби не здатися в полон.

Хоча все могло бути по-іншому, як переконує офіцер-спецпризначенець, один із тих, кого знімала для свого фільму Сніжана Потапчук. Якби українські воїни проходили справжню підготовку перед відрядженням на фронт. Якби їм ставили реальні й ретельно вивірені завдання. Якби не було зрадників серед штабних «щурів». Тоді ми б не так часто ховали героїв, натомість залишаючись у невіданні: справжній герой не той, хто підірвав себе останньою гранатою, а той, хто блискуче виконав бойове завдання.

Фінал «Неоголошеної війни...» - жіноча рука на випаленій сонцем степовій ґрунтовці, чоловічий голос, який кричить: «Снежаночка, запрыгивай!», і сама рука в крові на склі віконечка... Судячи з усього, це й є та подія, до якої вів зворотний відлік у міжкадрових заставках. Тобто - поранення автора. Яка, втім, цієї теми не педалює й не розвиває. Фронтові будні на цьому обриваються, але не обривається молитва. А з нею - й численні подячні слова бабусі, батькам, братові, творчій групі фільму, медикам та воякам.

За всієї поваги до особистої мужності Сніжани Потапчук, її фільм усе-таки не можна назвати епопеєю про боротьбу Абсолютного добра з Абсолютним злом. Як це для себе сформулював американський журналіст Сергій Лойко, пробувши чотири дні в Донецькому аеропорту. Можливо, тому, що ці автори ставили перед собою різні завдання. Пан Лойко, поїхавши знімати «кіборгів» у Донецький аеропорт як військовий кореспондент, збирався зробити просто репортаж із чергової гарячої точки. Але ця точка на карті України настільки його вразила, що перетворилася на величну епопею героїзму.

Пані Сніжана ж, вочевидь, від початку думала саме про епопею в дусі великих режисерів і в наслідку змонтувала хроніку (яка не втрачає своєї цінності в будь-якому випадку), що не дає уявлення про масштаб битви українців за свободу від орків. А може, їй просто не вдалося піднятися до рівня узагальнень Сергія Лойка, й рятувати своє полотно довелося орнаментом із сумнівних метафор.

Хоча, як казав Андрій Вознесенський, «за попытку спасибо».

Фото - YouTube