Якщо підсумувати загальні враження від минулого телетижня, їх можна вкласти в два рядки: «Рятуйте, хто в бога вірує!» та «Нам усім капець!».

Принаймні, це стосується всіх без винятку випусків новин, ведучі яких справно лякали глядача інформацією про те, що Росія ось-ось почне повноцінний наступ на позиції Збройних сил України. Бо навіщо ж їй нагромаджувати свої війська на кордонах і, тим паче, перекидати через нього нові й нові колони бронетехніки та живої сили?

Не маю сумніву - випускові редактори, даючи добро на ефір сюжетам, у яких відверто йшлося про загрозу чергового загострення російсько-українського протистояння, керувалися приказкою «попереджений - отже озброєний». Але чим, окрім валідолу чи корвалолу, може озброїтися пересічний глядач, наслухавшись левітанівських ноток зразка 1941 року в новинах року Божого 2014-го?

Чи подумали ці редактори про людей літніх, які й без того давно перестали спати через революцію, війну, інфляцію та численні повідомлення про зрадників у самісіньких владних верхах?

Запитання риторичні, й саме це найбільше пригнічує. Так, забувати про те, що Україна живе в умовах реальної війни, ніхто не має права. Але й істерити на цю тему, нагнітаючи паніку, аж ніяк не можна. Бо ще трохи - і в споживача новин на загальнонаціональних каналах залишиться одне бажання: загорнувшись у чисте простирадло та озброївшись саперною лопаткою, доповзти до найближчого цвинтаря. Ну, а там уже якось, ховаючись від сторожів, вирити собі могилку. Або ж, якщо дуже пощастить, просто лягти на дно вже готової для поховання ями.

Тут треба подякувати ведучій «Часу. Підсумків дня» Яні Конотоп, яка ще в понеділок, 3 листопада, здогадалася запросити на програму Юрія Березу, кандидата в народні депутати, командира добровольчого батальйону «Дніпро-1». На відміну від інших гостей, які таврували Президента за бездіяльність через те, що він допустив фейкові вибори в «ДНР» та «ЛНР», комбат зі спокоєм олімпійського божества констатував: ми мусимо набирати військову силу, і лише так переможемо.

Вигляд у Юрія Берези при цьому був досить бравим і оптимістичним, спасибі йому.

Ну, а далі й сам пан Президент не забарилися з черговим зверненням. Для того, щоб пустити його в ефір, ведуча навіть на півслові обірвала спіч котрогось із учасників. Звернення, до речі, записали вже після того, як вибори у фейкових «республіках» не визнали в ЄС та США, натомість привітали в Росії.

Самому Президентові в цьому зверненні більше йшлося про майбутню коаліцію, угода про яку не може містити дві сторінки. Навпаки, як підкреслив Президент України, що вона (угода. - Авт.) товща, то краще для країни. Про це, наголосив Петро Порошенко у своєму зверненні, йому сама Ангела Меркель повідала в телефонній розмові.

Але й те, чого від нього очікували, Президент усе-таки озвучив. Тобто - закон про особливий порядок самоврядування в деяких районах Луганської та Донецької областей він скасує, подавши цю пропозицію до розгляду новообраної Верховної Ради. Бо ватажки обох терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», провівши вибори на підконтрольних їм територіях 2 листопада, а не 7 грудня, як це було передбачено в Мінських угодах, грубо їх порушили.

Звернення Президента транслювали 3 листопада всі загальнонаціональні канали. Але вже наступного дня, 4 листопада, канал «2+2» в своїй мілітарно-пропагандистській програмі новин «Спецкор» повідомив: російська сторона стягла до кордону з Україною сумнозвісні «Іскандери». Ті самі, які не бояться західних санкцій. Котрих ці санкції, судячи з футболок московських дизайнерів, дуже смішать ракетні російські комплекси. Проте цей сюжет урівноважили синхроном уже згаданого Президента в ролі Главковерха. Мовляв, не бійся, мій народе, Маріуполь у безпеці, адже під цією «перлиною біля моря» всі потрібні фортифікаційні споруди збудовано на совість. А отже, жодні «Іскандери» чи «Тополя» нам не страшні.

А тим часом пояснити, чого добивається Путін офіційним визнанням «виборів» 2 листопада в «ДНР» та «ЛНР», до пуття зуміли хіба що 6 листопада на «Еспресо TV». Василь Зима, ведучий програми «Підсумки», знайшов напрочуд адекватного експерта Віталія Кулика. Останній, аж ніяк не драматизуючи самого факту «виборів» 2 листопада, пояснив: Москва в такий спосіб намагається легітимізувати злочинні утворення на території Донбасу, відхрестившись від них і водночас змушуючи Київ визнати їх стороною в переговорному процесі. Тим самим (що перед тим заявив і міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров) відмовляючись вести перемовини про мирне врегулювання в женевському форматі. Мовляв, якщо Україна в Мінську підписувала якісь угоди з ватажками «ДНР» тп«ЛНР», то Російська Федерація тут ні до чого, бо це, мовляв, суто український внутрішній конфлікт.

Віталій Кулик дуже просто й дохідливо, без жодних бюрократично-псевдонаукових конструкцій, до яких часто вдаються дипломати, пояснив: на території невизнаних псевдодержавних утворень консервується острівець СРСР і вибудовується суто кримінальна «вертикаль влади». З усіма наслідками такого ладу, в тому числі й «смотрящими» від «паханату». Що з того вийде, нам поки що залишається спостерігати.

Того ж таки вечора, 6 листопада, на кількох українських телеканалах залпом вистрілив Сергій Лойко, американський журналіст російського походження. І наших телевізійників можна зрозуміти - нині ми як ніколи потребуємо стороннього, але, головне, співчутливого щодо нашої позиції на те, що відбувається на Донбасі. Тобто - хто є хто на цій війні. Тож щойно кореспондент газети «Лос-Анджелес Таймс» опинився в Києві, його буквально почали рвати на шматки.

Де б він не з'являвся (6 листопада інтерв'ю з ним дали на «ЕспресоTV», «Громадському» та СТБ), журналісти чи редактори завжди уточнювали: Сергій Лойко - та сама людина, через інтерв'ю з якою про події в Донецькому аеропорту на радіо «Эхо Москвы» цей ресурс почали переслідувати в РФ, зрештою видаливши текст інтерв'ю з сайту.

Автор цих рядків, звісно ж, ознайомилася з розшифровкою розмови Сергія Лойка, Тимура Олевського (телеканал «Дождь») та ведучого радіо «Эхо Москвы» Сергія Плющева на сайті ресурсу в день, коли його виклали. Тож дуже сильний образ війни на Донбасі як битви Абсолютного добра з Абсолютним злом, уперше озвучений у цьому інтерв'ю й повторюваний американським журналістом без змін у всіх сюжетах українських ресурсів, сильного враження вже не справив. На відміну від першого ознайомлення з текстом інтерв'ю радіо «Эхо Москвы».

Саме цей шматок, про битву лицарів Добра з бридкими орками та її епічний розмах, повторив Сергій Лойко в сюжеті «Еспресо TV», а згодом - у спеціальному репортажі «Вікон» на СТБ.

Авторам цього репортажу вдалося показати американсько-російського журналіста людиною емоційною, вразливою, але яка в силу професійних обов'язків стала типовою «людиною війни». Чого варта лише історія, як він рік тому не зумів відірватися від війни, навіть дізнавшись, що кохана дружина в Техасі помирає від раку.

Такі деталі роблять свідчення Сергія Лойка ще ціннішими, адже цей чоловік, пройшовши через особисті втрати, як ніхто розуміє підлість і безглуздість будь-якої війни. Надто ж тієї, яку він побачив на українській землі. За його визнанням, те, що він побачив у Донецькому аеропорту, перевершило все, що військовому кореспондентові довелося бачити досі в незліченних гарячих точках світу.

Спецрепортаж «Вікон» про роботу американського журналіста на Донбасі дав розуміння, як сприймається неупередженими людьми те, що відбувається на сході України. Для Сергія Лойка немає сумніву: все, що він бачив, тобто смерті, поранення, нескінченні приклади буденного героїзму, на який ідуть усі «кіборги» в аеропорту Донецька, - нав'язано «орками»-росіянами.

Жодних причин воювати з українцями на Донбасі Росія не має. Бо з першим наближенням до бійців, які демонструють абсолютно епічний героїзм, непорівнянний ні з чим, американському журналістові зрозуміло - російськомовні українські бійці з вищими освітами біологів чи фізиків-хіміків не потребують жодного захисту своєї рідної мови від міфічних «бандерівців». На цій війні все дуже просто - «кіборги» захищають свою батьківщину від ворога, який прийшов, звідки не чекали.

Українці, звісно, давно й назавжди вирішили, хто кому друг чи ворог після Майдану, але «погляд стороннього», за нашою давньою традицією, допомагає нам вивищитися не так у чужих, як у власних очах. Наш питомий комплекс меншовартості, хай і в процесі нещадного витравлювання, ще довго не зникне з порядку денного.

У концепт «погляд стороннього» можна вписати й інтерв'ю Савіка Шустера з Джорджем Соросом, яке вийшло в ток-шоу «Шустер live» 7 листопада. Тут можна було б обіграти тему, мовляв, дожилися нарешті - в день річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції (насправді, як каже старий анекдот, не великої, не соціалістичної, не революції, й навіть не жовтневої!) на колишньому УТ-1, що несло в маси правду про завоювання революції, дають ефір акулі капіталізму!

Але роль Капітана Очевидність грати не хочеться. Адже якщо КПУ не пройшла до ВРУ нового скликання, зрозуміло - чергова річниця «жовтневого перевороту» якщо й обходить когось, то хіба що тих самих не заборонених поки що комуністів та їхніх непримиренних опонентів у вигляді радикалів.

Що, до слова, той самий колишній УТ-1, а нині Перший національний, і продемонстрував у репортажі з Харкова. Де товаришку Александровську, голову місцевої організації КПУ, гарячі патріоти без мізків облили зеленкою під час «демонстрації трудящих».

Тим часом Савік Шустер, оприлюднивши біографію Джорджа Сороса та розлогі цитати з його нещодавньої статті, півгодини спілкувався з філантропом, фінансистом і апологетом відкритого суспільства імені Карла Поппера.

Найбільшим відкриттям для посполитих, здається, стало переконання пана Сороса, що майданівських демонстрантів розстрілював Янукович за наказом Путіна. Мовляв, президент РФ поставив екс-президентові України умову: я дам тобі два мільярди доларів, якщо ти застосуєш силу проти Майдану. Не знаю, звідки в пана Сороса така інформація, але для нинішніх прокурорів, які ніяк не можуть довести до суду справи про розстріли на Майдані, думка авторитетного американця може стати приводом до переведення стрілок із реальних організаторів кривавої бійні на Путіна та його опричників. Замість шукати реальних виконавців та організаторів убивств на Інститутській та Хрещатику, прокурорські цілком можуть закрити справи за «відсутністю підозрюваних». Щоправда, в нас тепер можна й заочно судити...

Ну, а слова пана Сороса про те, що Україна в лютому не мала сил і коштів на те, щоб утримати Крим, вочевидь, розлилися бальзамом на душі Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка. Котрим щораз гучніше нагадують про «ганебну здачу Криму».

Любителі конспірології в словах Джорджа Сороса одразу ж почали шукати прихований зміст. Приміром, за його словами, які в цілому схвалюють політику нинішніх керманичів України, стоїть консолідована позиція фінансово-політичної верхівки США. А відтак ми можемо розраховувати не лише на чергові позики під відсотки від акул імперіалізму, але й на безповоротну фінансову допомогу для реалізації реформ. Щоправда, Сорос і не приховував, які величезні кошти потрібні Україні на їхнє реальне запровадження, принаймні, в цитованій у «Шустер live» статті йшлося про 20 мільярдів євро. Але про те, чи надасть їх ЄС спільно зі США, фінансист не уточнив. Тож на місці конспірологів варто дуже добре подумати, перш ніж обнадіювати громадян.

Якщо присутність на українських телеканалах Сергія Лойка та Джорджа Сороса питань не викликає (все-таки свіжий і компетентний погляд тільки прикрашає будь-який ефір), то реанімація в якості експерта Михайла Чечетова на каналі «112» справляє враження дуже моторошного дежавю. Таке враження, наче дивишся невдалу вітчизняну адаптацію американського серіалу «Ходячі мерці».

Коли позаминулої неділі, 2 листопада, Павло Кужеєв на прощання після ефіру потиснув руку (ту саму, о боже!) екс-нардепу Чечетову, це ще можна було сприйняти як епізод. Але в суботу, 8 листопада, коли епізод розгорнувся в участь пана Чечетова в дискусії (!) про мету й нагальні завдання новообраного парламенту на «112», це вже свідчило про редакційну політику каналу.

Чому для дискусії з №6 Радикальної партії Олега Ляшка Ігорем Поповим в ефірі програми «Вибір 2014» редактори обрали саме Михайла Чечетова, а не когось із новообраних колег політолога, для автора цих рядків величезна загадка. Можна хіба що припустити - в такий спосіб канал «112» намагається й далі дотримуватися всіляко й невтомно декларованого курсу на «об'єктивність».

Чи, може, пан Чечетов володіє ключем до таємниці успішного функціонування парламенту? З огляду на те, як недовго проіснувала Верховна Рада попереднього скликання, депутатом якої він був, це припущення позбавлено сенсу. Споглядаючи застигле в невиразній гримасі обличчя екс-депутата на лівому екрані, тоді як Ігор Попов розмовляв із Олексієм Анановим у паралельній студії, хотілося вщипнути себе за якесь чутливе місце. Ну, щоб переконатися: машини часу ще ніхто не придумав, і титри «Вибори 2014» таки про нинішній рік. А не про 2007-й чи 2012-й. І відтак зображення Михайла Чечетова - не глюк.

Коли голова Чечетова нарешті заговорила, відповідаючи на запитання ведучого, як мусить працювати новий парламент, я знову відчула дежавю. Бо якщо колишній регіонал (чи вони колишніми не бувають?), рука якого давала відмашку на ухвалення найодіозніших законів, хвалить нового Президента і його толерантне ставлення до того, що так званий Опозиційний блок пройшов до нової Ради, це вже щось інфернальне.

Ба більше, цей персонаж без жодного докору сумління вказує новим депутатам, як їм треба працювати, пославшись на свої спогади про американський Конгрес, куди це втілення демократії залетіло з делегацією українських парламентарів ще в 90-х роках, під час свого першого пришестя до ВРУ.

Рецепт успішності парламенту від Чечетова, переданий йому американськими сенаторами й конгресменами, простий. Виявляється, новообраним депутатам треба всього-на-всього відкинути партійні інтереси кудись на підлогу, натомість поставивши вище голови інтереси держави. Ділячись цим рецептом, пан Чечетов активно використовував жестикуляцію та міміку. Приблизно такі самі, як майже рік тому, після розгону студентського Євромайдану.

Хто забув, як це було, нагадаю: Михайло Чечетов емоційно відстоював право свого колишнього патрона Януковича лупцювати до крові студентів на цілком мирному Майдані в програмі Романа Скрипіна на «Громадському».

Незабутнє «политики украли у детей кусочек счастья», «...и галавешки!» - це квінтесенція тодішнього абсурду й тотальної брехні в політиці не менш тотального насильства держави над громадянами.

Після тодішніх одкровень, здавалося б, подібним персонажам треба було залізти кудись у погріб або ж поїхати на село вирощувати капусту, як заповідав Азаров, чи свиней для ресторанів Михайла Поплавського.

Натомість канал «112», вочевидь, прагнучи в своєму нездоланному бажанні об'єктивності дійти нарешті до абсурду, виставляє Михайла Чечетова - 2 як мудрого, але недооціненого ані соратниками, ані опонентами політика. І відбувається це «велике повернення» в ефір буквально за пару тижнів до річниці початку Євромайдану. Учасники якого, за версією Чечетова-1, «украли у детей кусочек счастья».

Якщо врахувати, що нині останнє слово намертво асоціюється з однойменним містом на Луганщині, яке без кінця обстрілюють бойовики так званих народних республік, поява цього персонажа на одному з популярних інформаційних каналів наводить на тяжкі роздуми. Скажімо, про те, хто все-таки залишається справжнім власником «112», який і визначає редакційну політику каналу.

Тим часом у неділю, 9 листопада, на каналі «1+1», власник якого давно відомий, продемонстрували таку лояльність до Ігоря Коломойського, що змусили згадати приказку про Бога, дурня й неминуче травмування лоба під час надто вже ретельного виконання молитви.

Напередодні, в суботу, на «1+1» анонсували сюжет «ТСН. Тижня» про те, як голова ЦВК Михайло Охендовський нібито просив хабара за «правильний результат» виборів на одному з мажоритарних округів. Ішлося про округ №59, саме той, де, як відомо, найдовше не могли встановити результати виборів за мажоритаркою. Той, де в окружній комісії, судячи зі скупих повідомлень із ЦВК у випусках новин, підрахунок голосів унеможливлювала присутність незрозумілих силовиків. Хоча, як визнала ЦВК, на цьому окрузі переміг кандидат Олег Сажко, мер міста Курахове, з цим рішенням не погодилися ті, хто підтримував кандидата Валентина Манька, заступника командира полку батальйону «Дніпро-1».

Чи то «Дніпро-2», бо якщо погуглити прізвище Манька, відкриваються надзвичайно суперечливі подробиці його біографії. Як, утім, і статус кандидата. То він як боєць Добровольчого українського корпусу від «Правого сектора» балотується, то як заступник командира полку батальйону «Дніпро-1», який у наступному рядку Google перетворюється на «Дніпро-2».

Але менше з тим. Підготовка до викривального сюжету в тижневику на «Плюсах» була такою масованою, що змусила навіть рекламу посеред випуску витримати. Але після «артпідготовки» глядачеві в якості ексклюзива, покликаного викрити голову ЦВК в хабарництві, показали... куце відео з камери спостереження невідомого парадного з так само невідомого будинку. На ньому видно, як Михайло Охендовський заходить до фешенебельного вестибюлю явно непересічного підї'зду, роздягається, йде до ліфта, а згодом - знову з'являється в цьому ж таки вестибюлі, вдягаючи подане консьєржем пальто.

І це весь ексклюзив про буцімто мільйонний хабар, що його просив голова ЦВК за «правильний підрахунок голосів» на 59-му окрузі. Закадровий голос намагається переконати глядача, що пан Охендовський, незважаючи на величезну зайнятість під час підрахунку голосів і встановлення результатів виборів, знайшов час відвідати «впливовий офіс на Володимирській«, щоб випросити хабар за «»равильний підрахунок голосів« на 59-му окрузі.

Але, вибачте, з того, що показали глядачеві, геть не випливає, що Михайло Охендовський просив хабара. Як не видно й того, який же «впливовий офіс» відвідав голова ЦВК: його адреса в «ТСН. Тижні» залишилася таємницею за сімома замками.

Не додала доказів того, що, на думку редакторів «ТСН. Тижня», мало свідчити про намір голови ЦВК просити про хабар, і цитата Ігоря Коломойського про те, що на злодієві шапка горить.

Більш непрофесійного сюжету в «ТСН. Тижні», де навіть сумнівні сюжети примудрялися загорнути в красиву обгортку розслідування, навіть пригадати не можу.

Хоча, з іншого боку, це вкотре підтверджує давню тезу Віталія Портникова: аби перейти до справжньої демократії, Україні після Майдану, який знищив кримінальну систему влади «смотрящих», доведеться на якийсь час відкотитися до олігархічної системи влади. З чим, де речі, погоджується й Олесь Доній. Принаймні, про це він казав 8 листопада, в суботу ввечері. Не повірите, але це було сказано в ефірі вже згадуваного «незлим тихим» каналу «112». І саме перед «дискусією» між Ігорем Поповим та Михайлом Чечетовим на цьому каналі.

Але цікаво інше: буквально напередодні той самий Олесь Доній у ток-шоу «Шустер live» 7 листопада щосили громив проект коаліційної угоди від Блоку Петра Порошенка, де, на його думку, провалено всі соціальні питання.

У цьому геть сумному контексті, коли справжні герої - захисники Вітчизни виявляються потрібними хіба що волонтерам, рідним і спекулянтам від політики, вічно вчорашні «галавєшкі» отримують ефіри на популярних телеканалах, а «революціонери» змінюють думки залежно від локації телестудії, подеколи хочеться перемкнутися на канал «Рабинович tv».

Уявіть собі, тут повідомляють, що Волочкова купила слона, якась мешканка США хотіла кинути зятя крокодилам, а швейцарська шоколадна фірма вирішила змінити назву через те, що її майже сторічна абревіатура ISIS збігається з абревіатурою терористичної організації Ісламська держава.

От нам би їхні «трабли»!

Фото - www.informator.su