Гучний скандал, якому, на думку багатьох поляків, судилося стати чи не найсуворішим іспитом для польської демократії, своїм корінням сягає ще січня минулого року. Тоді нову версію Закону про радіомовлення та телебачення, розроблену експертами польської Державної ради з радіомовлення та телебачення, було передано до уряду. В найзагальніших рисах нова редакція закону розширювала повноваження Державної ради та забороняла власникові радіостанції володіти в одному місці більше, ніж однією або двома (в залежності від розмірів населенного пункту) станціями. В уряді до пропонованої версії закону було дописано параграф, який забороняв загальнопольській газеті купувати телекомпанію.

Справжня буря піднялася в польських медіа після того, як в квітні проект закону потрапив до Сейму. Там його палко підтримували не лише посли від правлячої коаліції СЛД-ПСЛ а й навіть такі їхні запеклі опоненти, як лідер “Самооборони” Анджей Леппер. Аргументи з боку правлячої коаліції на користь пропонованих змін мали типово “лівий” характер: все зовні красиво, справедливо, проте насправді приховує цілком цинічні цілі.

Так, головною метою запровадження нових правил гри на польському медіа ринку було, буцімто, демократичне бажання унеможливити концентрацію ЗМІ в одних руках. Цей аргумент, однак, абсолютно не спрацьовував, оскільки вже й без цих змін найбільшим медіа-монополістом в Польщі є держава, яка фінансує Польську Пресову Агенцію та Польську Інформаційну Агенцію, а крім того, утримує Польське Телебачення та Польске Радіо. Посилання представників “партії влади” на європейське законодавство й поготів нікого не переконувало: як через те, що концентрацію капіталу в мас-медіа європейське право забороняє набагато стриманіше, так і через те, що і у тих випадках, коли такі обмеження існують, за гарного хабаря їх можна легко обійти, як свідчить приклад Сильвіо Берлусконі.

Проте все це - лише декларації, які приховували реальні мотиви пропонованих змін. А полягали вони у тому, що за умови їхнього запровадження видавець “Газети Виборчої” Акціонерне Товариство “Агора” не зможе реалізувати свій намір придбання телекомпанії Польсат, а такі популярні радіостанції, як RFM FM або Радіо ZET не зможуть в подальшому інвестувати свій капітал в нові радіостанції.

Натомість, враховуючи пряму залежність кадрової політики в бюджетних установах Польщі від партійної приналежності, зміцнення позицій фінансованих за рахунок бюджету ЗМІ дозволяло б перетворити їх на знаряддя політичного впливу правлячої партії. Однак головною мішенню пропонованих змін була саме “Агора А.Т.”, купівля якою Польсату призвела б, на думку президента Польского Телебачення Роберта Квятковського, до “значної декомпозиції медіального ринку”. Не дивно, що нову версію закону стали називати Agora Lex.

На середину літа вже можна було говорити про справжню війну між польськими ЗМІ та урядом. Ситуація набула такої напруженості, що мусило щось статися, аби це напруження розрядити. Мусило, то й сталося. 11 липня з президентом “Агори” Вандою Рапачинською зустрівся за кавою Лев Ривін, президент наглядової ради каналу CANAL+, власник кінокомпанії Heritage Films, продюсер “Списку Шіндлера” та “Піаніста”. Ривін сказав, що незабаром до нього на Мазури приїде порибалити прем΄єр Лєшек Міллер і він зможе ознайомити його з побажаннями “Агори” щодо поправок до пропонованого тексту закону, які б не позбавляли її можливості придбання Польсату.

Умовою цього посередництва було перерахування на рахунок кампанії Ривіна Heritage Films 17,5 мільйонів доларів, тобто 5% від вартості Польсату. Ці гроші, за його словами, мали зокрема піти й на фінансування партійних потреб Союзу Лівиці Демократичної (СЛД). Іншими умовами було те, що “Газета Виборча” перестає піддавати критиці дії прем΄єра, а після придбання Польсату там “працевлаштовують” Ривіна, аби той пильнував інтереси “лівих сил”. Крім того, Ривін наполягав на тому, щоб побажання “Агори” було викладено на папері.

Якщо вірити головному редакторові “Газети Виборчої” Адамові Міхніку, щось у цій історії, на його думку, було не до ладу: і відкрите посилання на прем΄єра, і абсурдна вимога викласти корупційні пропозиції письмово (тобто підписати собі вирок), і те, що за дванадцять років існування таких пропозицій “Газета” не отримувала, а тут впродовж короткого терміну пропозиція Ривіна була вже третьою, причому сформульованою у гранично цинічній формі.

Міхнік вирішує зустрітися з Ривіним, проте спочатку інформує Лешека Міллера про сенс отриманих пропозицій. Прем΄єр, звісно, категорично заперечує свою причетність до них. На користь того, що він не контактував з Ривіним, свідчить той факт, що на фатальну для себе зустріч через чотири дні Ривін до Міхніка таки прийшов.

Розмова в кабінеті Адама Міхніка записувалася на спеціально придбаний для цього магнітофон. Нічого нового по суті Лев Ривін не запропонував. Окрім фінансових мотивів, він посилався на бажання з боку “сил, які перебувають при владі”, аби Міхнік був якщо й не у “першому ряду їхньої підтримки, так у другому, третьому, на випадок, якщо треба буде когось припердолити”. Лексика Ривіна та неясність у посиланні на тих, кого він представляв, після оприлюднення записів дещо шокує польську громадськість.

Того самого дня 22 липня, згідно попередньої домовленності, прем΄єр Міллер організовує “очну ставку” Міхніка та Ривіна в своєму кабінеті. Сил Ривіна вистачило лише на те, щоб запитати: “Що я маю робити? Мені застрелитися?”. Пару прізвищ він таки назвав, однак нічого більш змістовного сказати не міг, бо на всі конкретні питання торочив: “Розстріляйте мене, вбийте, я вчиню самогубство!”. Справу можна було вважати вичерпаною. Лишалося тільки оприлюднити записи.

Однак саме цього “Газета Виборча” не зробила. І тут одразу у будь-якої людини постає ціла низка питань. Викладені мною факти отримано зі статті Павла Смоленського “Закон за хабаря, або приходить Ривін до Міхніка”, надрукованій у “Газеті виборчей” 27 грудня (тобто через п΄ять місяців!) 2002 року. Це було перше оприлюдненя тексту розмови Ривіна з Міхніком. Мотиви такого зволікання з публікацією, які наводять співробітники “Газети”, абсолютно непереконливі. Вони посилаються на те, що нібито очікували від Ривіна якихось пояснень та провадили “журналістське розслідування”.

Як усьому цьому могло перешкодити оприлюднення записів, абсолютно незрозуміло: адже в такому разі Ривін просто не міг би відмовчуватися, як він це робив аж до публікації тексту розмови з Міхніком. Не можна не звернути уваги і на той факт, що поява статті припала на період, коли уряд Лешека Міллера почав потроху, але неухильно розсипатися: хоч би як благородно виглядав прем΄єр у цій історії, авторитету його урядові вона не додавала. Що змусило Адама Міхніка відкласти скандал ледве не на пів-року?

Кінець-кінцем, кому все це вигідно? Очевидно, що від скандала виграють приватні медіа та “Агора”, у першу чергу. Адже тепер просто неможливо уявити, що Сейм прийме закон у урядовій редакції, та й не відомо, коли його буде прийнято взагалі, адже зараз Сейм більше турбує робота парламентської комісії з приводу “афери Ривіна”. Хоча “робота” - це сильно сказано: маршалек Сейму без великого успіху час від часу закликає членів комісії перестати з΄ясовувати стосунки й зайнятися справою Ривіна. Отже, медіа на сьогодні принаймні не програли.

Натомість Варшавська Апеляційна Прокуратура, на відміну від Сейму, працює в “експресовому темпі”. Усіх можливих свідків, у тому числі прем΄єр-міністра, допитано. Вже 14 січня Ривінові було висунуто звинувачення за статтею 230 кримінального кодексу, яка звучить так: “Той, хто, посилаючись на свої впливи у державних установах або органах самоврядування, бере на себе посередництво у залагодженні справ за матеріальну винагороду або її обіцянку, підлягає покаранню у формі позбавлення волі на термін до трьох років”! І тут виникає чергове питання: а Ривінові на біса все воно було потрібне?

Лев Ривін, як слушно зауважив один з послів Сейму, далеко не дитина. Аби в цьому переконатися, достатньо подивитися на його фотографію. Це людина, котра робила гроші і з американцями, і з українцями. І цей “хлопчик” виходив на ватних ногах з кабінету прем΄єра з благанням розстріляти його? Розповідає Лєшек Міллер: “Я сказав Міхнікові, що ми щойно бачили паціента психіатричної клініки, котрий збожеволів через гроші. Це трагічно й водночас жалюгідно. А щодо прізвищ, які він назвав, то ні про що, окрім його хворобливої уяви, вони не свідчать”. Але якщо взяти до уваги, що Ривін назвав, між іншими, прізвище президента Польского Телебачення Роберта Квятковського, якого зміст нового закону турбує як нікого, то не такою вже й хворобливою виглядає уява продюсера “Списку Шіндлера”.

Ривінові не позаздриш. Адже, окрім магнітофонного запису (який, попри його цифровий характер, прокуратура визнала доказом) та нотаток, зроблених під час розмови Ривіна з Вандою Рапачинською, доказів у слідства немає. Лишаються свідчення. А про те, якими вони будуть, можна скласти враження зі щойно наведених слів Лєшека Міллера. Всі в один голос казатимуть, що пропозиція Ривіна - маячня божевільного, до якої вони не мають жодного відношення. Отож лишається повірити, що Ривін нахабно блефував, розраховуючи, що інша наївна дитина, а саме Адам Міхнік, викладе йому сімнадцять з половиною мільйонів доларів з кишені, почувши невиразне бурмотіння про “сили, які перебувають при владі”. Не віриться, бо обидва - й не діти, й не божевільні.

В статті Павла Смоленського наведено слова Адама Міхніка: “Щось тут не грало. Ми усі знаємо, що у Польщі існує політична корупція й що сягає вона глибоко. Проте таких справ не залагоджують люди вищого ешелону влади. Ривін надто відверто кидався ім΄ям Міллера”. Так, може, саме в цьому й криється таємниця “афери Ривіна”, яка, схоже, перетворюється на його особисту проблему? Жодних юридичних підстав вірити Ривінові зараз немає. Проте немає і жодних підстав вірити, буцімто цей гігант медіа-бізнесу прийде з такою пропозицією до такої людини, як Міхнік, не маючи за душею нічого, крім невгамовної жаги грошей. Просто - гроші грішми, а влада владою.

Не читав, мабуть, маленький Левко дідуся Чуковського у дитинстві. Аж той попереджав, що “в Африке акулы, в Африке гориллы, в Африке большие злые крокодилы”. То й пішов цей вже “далеко не хлопчик” гуляти в політичні джунглі. І врешті-решт, був використаний саме як хлопчик, причому “з особливим цинізмом та у протиприродних формах”. Тож не дивно, що сьогодні поляки, обговорюючи цей скандал, все частіше задаються одним-єдиним питанням: а з Ривіним тепер що робити? Адже він не німий. Сьогодні з΄ясовується, що й у нього також є маленький магнітофончик: слава Богу, на це у нього вистачило і грошей, і розуму. Й ніхто не знає, яких розмірів сягає його моральна чи матеріальна заборгованість перед владою.

Версія прем΄єра відносно того, що Ривін попросту божевільний, влаштовує усіх. Проте лише за умови, якщо Ривін, захищаючи себе, не наведе доказів того, що відповідні контакти з “силами, які перебувають при владі”, мали місце. Коротше кажучи, щось з Ривіним треба робити. А якщо поляки не знають, що з Ривіним робити, так українці підкажуть.

В космос його треба відправити! Адже він сам в присутності двох осіб заявляв про самогубчі наміри й навіть просив його розстріляти. А його близькі знайомі з чистим сумлінням розкажуть, що він мав “психологічні проблеми”. Адже побачили вони в ньому пацієнта психіатричного шпиталю!

Слава Богу, політична ситуація в Польщі нині є такою, що з цієї геніально простої української рекомендації навряд чи вдасться скористатися. Й, очевидно, що Ривінові ще жити й жити, хоча, схоже, крайнім буде обрано все-таки його. Зараз рано гадати. Тим більше, що цей касетний скандал буде розслідувано значно швидше, ніж український: стосовно цього ні у кого тут сумнівів немає. Проте вже зараз з “афери Ривіна” можна винести простий урок: нічого гарного зі спроб закулісних ігор преси з владою вийти не може. Щойно ви з владою починаєте торгуватися, перемагає влада. В усій історії безумовним переможцем є Міхнік: він виграв, бо не грав. Безумовною жертвою є Ривін: він програв, бо грав. Висновок один. Панове кореспонденти районних малотиражок та медіа-магнати! Не грайте з владою! Не ходите, дети, в Африку гулять!