1.Підсумки медіа-року-2002: події, проблеми, успіхи, невдачі, позитивні та негативні тенденції, особистості-антиособистості.



2. Прогнози на медіа-рік 2003?





Будемо також раді думкам з приводу цих питань всіх наших читачів. Пишіть нам на info@detector.media. Всі точки зору будуть опубліковані на „Детектор медіа”. Всіх – з святами! Хай Новий рік принесе здійснення гарних та щирих сподівань, на спільне благо.



Принципово не хочеться говорити про негативні тенденції – про них вже сказано доволі, в тому числі й на “Детектор медіа”. Спробую, не претендуючи на повноту аналізу – все-таки різдвяні канікули - зосередитись на позитивних прикладах.

Сама приємна подія року – хай і нерішучий, але все ж таки спротив журналістської спільноти дезінформаційному свавіллю влади.

Безумовно позитивним стало обрання Миколи Томенка головою парламентського комітету з питань свободи слова. Категорично не згоден з думкою, буцімто протестні акції журналістів інспіровані саме Томенком: як людина, якось інкорпорована в професійне середовище, знаю, що це неправда. Поділяючи далеко не всі Миколині погляди на ринок ЗМІ, навіть обурюючись його деякими ініціативами, зокрема по обмеженню реклами на ТБ, мушу наголосити на тому, що за 10 років жоден голова комітету не розумів проблеми українських журналістів настільки, наскільки це вдалося Томенкові. Його ж належність до опозиції не повинна бентежити, бо сьогодні інтереси журналістів відсотків на 99, якщо не більше, співпадають з інтересами опозиції...

Безумовно позитивним фактором року, що минув, стало досить стрімке зростання обсягів реклами, насамперед на телебаченні. Воно, на жаль, не конвертувалося у адекватний ріст виробництва власного телепродукту. Навпаки, на деяких телеканалах спостерігалась зворотна пропорція, й в цьому контексті особливо боляче говорити про метаморфози “1+1”, який з початком нового телесезону восени минулого року втратив оригінальне українське обличчя, й дай Боже, щоб взагалі не перетворився на філію СТС. Зрозуміло, тому є низка причин, й політична із них чи не найважливіша, але для того, щоб їх тут розглянути, прийшлося б відступити від позитивістської концепції матеріалу. Врешті-решт, можна порадіти тому, що на “1+1” на тлі тотальної дебілізації як українського, так і російського ТБ, зберегли декілька оригінальних ток-шоу для спотвореної інтелектом частини глядацької аудиторії, й існування цих програм за теперішніх умов є дійсно громадянським подвигом – тут не можна не погодитись з Ганною Шерман.

На фоні зросійщення “1+1” “Інтер” минулого року українізувався відразу у двох аспектах. По-перше, саме цей канал, здається, є зараз лідером у виробництві власного продукту, по-друге, на “Інтері” значно побільшало української мови. Транслюється все більше зарубіжних фільмів, дубльованих українською – така ж тенденція спостерігається і на ICTV.

Не можна не порадіти за успіхи музичного телемовлення – правда, мені як глядачеві є доступним тільки М1. Хотілося б побажати власникам та менеджерам каналу попрацювати над посиленням ротації українських виконавців, як україномовних, так і російськомовних.

Загалом же, хоч і сконало суспільно-політичне мовлення, зате розважальне масове телебачення якось та розвивалося. Що поробиш, коли плебс від “Вікон” не віддереш – на жаль, вже не від колишніх “Вікон”, а від теперішніх. Але для того телебачення все менш потрібні журналісти, воно диктує попит на матюкливих шоуменів. Але провина за це цілком лягає не на менеджмент каналів, а на глядацький загал з його низькими пристрастями.

Серед газет проектом року я б назвав “Сільські вісті”. Попри шалену протидію, це видання спромоглося зберегти рекордну кількість передплатників, яка сягає за півмільйонну позначку. На сьогодні “СВ” є наймасовішою газетою країни із нелиповим тиражем, “сертифікованим” “Укрпоштою”. Найближчі ж суперники мають передплатні тиражі фактично на порядок нижчі.

До речі, із щоденних видань лідером по передплаті залишається “Україна молода”. Вона, попри неприховану ющенкофілію (може, не такий вже й тяжкий гріх на тлі тотальної ющенкофобії), дає найбільш широку суспільно-громадську панораму дня, ніж будь-яка інша щоденна газета. Зрозуміло, “УМ” можна закинути брак об’єктивності, однак незаперечним є той факт, що у цьому виданні кількість табуйованих тем на порядок менша, ніж у будь-якому провладному ЗМІ. До того ж, аналізуючи це видання, не варто забувати – ще раз на цьому наголошую – що на даному етапі інтереси журналістів та опозиції співпадають.

Деякі ЗМІ намагаються-таки дотримуватись об’єктивності. Найбільшою мірою, як на мене, це вдається із друкованих центральних мас-медіа “Дзеркалу тижня” та “ПіКові” , а із телевізійних новин – нічному ТСНові на “1+1”.

В такому ж напрямку рухаються “Деловая столица” та “Кореспондент”. Останній - явище на ринкові безумовно позитивне, поки що є достатньо сирим продуктом, а от про трохи старішу “Деловую столицу” вже можна говорити як про вдалий проект – принаймні судячи за його наповненням та виваженою подачею як ділової, так і суто політичної інформації.

Певних успіхів досягла “КП в Украине” – вони, нарешті, спромоглися наситити газету місцевим українським змістом, який в основному не програє російським матеріалам цього видання.

Із пропрезидентських ЗМІ виділяються “День” та “Столичные новости». Обидві ці газети зберегли обличчя, більш-менш об’єктивно висвітлювали важливі суспільно-громадські проблеми, надаючи слово, хай і не самим радикальним, представникам опозиції. Із власного редакторського досвіду добре знаю, як це т а м нелегко дається...

Нарешті, про “палаючу революційним полум’ям “Детектор медіа”, яка заважає “транснаціональному менеджменту” по законах програмування та рейтингування клепати гроші за будь-якої політичної погоди. Недоліків і у цього продукту чимало, однак, знову ж таки пам’ятаючи про свою оптимістичну концепцію, на них не зупиняюсь. Не дивно, що наш телевізійний менеджмент її появу зустрів в багнети, бо вкрай розбещений партнерсько-бартерними стосунками з друкованими ЗМІ, які в обмін на телерекламу з шаленими знижками мільйонними тиражами штампують до нудоти відшліфовані піарівські статті, або взагалі спущені відділами PR та маркетингу відповідних телеканалів, або написані власними журналістами так, щоб, борони Боже, не зіпсувати стосунків та не розгнівити телебосів.

Головне, що 2002 року “Детектор медіа” відбулася й стала трибуною, де вільно обговорюються проблеми не тільки телебачення, а загалом усіх ЗМІ. Це, здається, дещо дратує владу та конформістську частину нашої спільноти. Але то природній процес, який, принаймні, натякає: рух іде. Будемо сподіватися, у правильному напрямку.