Ведучим ток-шоу на загальнонаціональних каналах якщо й можна заздрити, то хіба що в плані зарплатні. Бо я б їм за шкідливу роботу ще й молоко давала. Це ж треба було гарувати на розрив аорти перед виборами, щоб після них зустрітися в ефірі з тими самими персонажами. Хоча, може, саме на це й був розрахунок? Принаймні, не треба в муках пристосовуватися до звичок персон нових, невідомих загалові, провокуючи їх якщо не на одкровення й камінг-аути, то на бійку.

Колишні регіонали під назвою «Опозиційний блок» здобули на виборах цілком пристойне місце, забезпечивши в «Свободі слова» Андрія Куликова на ICTV присутність до болю й оскомини від знайомих персонажів.

Тож вигадувати щось новеньке, якщо в тебе в ефірі Нестор Шуфрич на пару з Павлом Петренком чи Сергієм Соболєвим, немає жодної потреби. Бо вони з давніх давен навчилися обмінятися репліками залежно від того, хто тепер влада, а хто - опозиція.

Тож, з огляду на конкурентну традицію, що відновилася в українських ток-шоу впродовж останніх місяців, для шанувальників «Свободи слова» випуск 27 жовтня відкриттям не міг стати за визначенням. Адже виступи її учасників у постмайданній парадигмі були дуже передбачуваними. Приміром, Нестор Шуфрич, який усе-таки примудрився проскочити до Верховної Ради в списку «Опозиційного блоку», щосили допитувався в Павла Петренка, який так само пройшов до ВР у списку «Народного фронту», але наразі обіймає посаду міністра юстиції, як саме влада планує вирішити питання миру на Донбасі, а той відповідав, що це питання спільне для влади й опозиції. Перелічивши при цьому всі досягнення «мирного плану Президента».

На 5-му каналі 27 жовтня теж обговорювали попередні результати виборів. З тією відмінністю, що в студії «Часу. Підсумків дня» були все-таки нові обличчя майбутнього парламенту - Сергій Висоцький та Сергій Лещенко. Перший мало не плювався на адресу присутнього тут-таки Юрія Мірошниченка, з яким не хоче сидіти в одній сесійній залі, а другий левову частку ефірного часу приділив порушенням на окрузі, де за мажоритаркою балотувався Олесь Довгий.

І, хоч як дивно, саме цей одіозний персонаж став уособленням усіх порушень на мажоритарних округах у студіях обох каналів - ICTV та 5-го.

У «Свободі слова» Катерина Одарченко, представниця Інституту демократії та розвитку «ПолітА», свої претензії до перемоги пана Довгого адресувала кандидатові в депутати від Блока Петра Порошенка, поки що чинному нардепові від партії УДАР Віталія Кличка і кандидатові в депутати від БПП Павлові Розенку:

«... політична сила, котра, керуючись доцільністю отримати більшість, дозволяє собі махінації з членами ОВК чи допущення узгоджених кандидатів, що являються всеукраїнсько відомими корупціонерами - по Кіровоградщині, по Оболоні київській - мабуть, вони не будуть у Раді пропагувати якусь соціальну справедливість, мабуть, вони не будуть пропагувати механізми відкликання мерів, депутатів, тому що пройшли вони за великі гроші - від п'яти мільйонів на окрузі. Чи звертали ви увагу на таких, власне, членів Блоку Петра Порошенка, і чи не буде ініціація наступних місцевих виборів під меседжем люстрації черговим кроком до створення своєї команди?

Павло Розенко, кандидат у народні депутати, партія "Блок Петра Порошенка": "Знов-таки кажу, дуже важко відповідати на загальні питання і на загальні філософські роздуми про те, як ви ставитесь до чогось, відбувається щось десь і якось".

Андрій Куликов, ведучий: Пані Одарченко, я перепрошую, ви готові назвати прізвища для того, щоб конкретизувати?

Катерина Одарченко, Інститут демократії та розвитку "ПолітА": "Так".

Андрій Куликов, ведучий: Будь ласка.

Катерина Одарченко, Інститут демократії та розвитку "ПолітА": "102-й виборчий округ, кандидат Олесь Довгий в народні депутати, власне, узгоджений з штабом і технічний кандидат".

Павло Розенко, кандидат у народні депутати, партія "Блок Петра Порошенка": "Давайте... не маніпулювати якимись припущеннями. Ніяких погоджень штабу щодо кандидатури Довгого не було. Пана Довгого Блок Петра Порошенка не підтримував, не висував і не узгоджував. На цьому ставимо крапку. Якщо у вас є якась інша інформація - ви можете публічно про неї сказати і сказати, хто де конкретно агітував за пана Довгого"».

Дискусія щодо цього конкретного кандидата в «Свободі слова» відбувалася без винуватця урочистостей. Тоді як ведуча «Часу. Підсумків дня» на 5-му каналі Тетяна Даниленко, вислухавши претензії щодо порушень на 102-му окрузі від гостя студії, кандидата в депутати від Блоку Петра Порошенка Сергія Лещенка, все-таки дала звинуваченому в підкупу виборців слово. Хай і в телефонному режимі.

Лесик Довгий телефоном намагався переконати: його успіх на виборах забезпечили цілих 17 тисяч кілометрів, які він чесно наїздив, зустрічаючись із виборцями Кіровоградщини. Сергій Лещенко ж цю сповідь кандидата парирував сентенцією про неймовірну бідність мешканців переважно сільського 102-го округу, яких так легко підкупити. Втім, доказів підкупу виборців Олесем Довгим кандидат у депутати від БПП Лещенко не надав.

Тут варто зауважити: впродовж усього дня виборів 26 жовтня в телемарафонах на великих і малих телеканалах озвучували й навіть показували відео порушень на різних дільницях по всій країні. Але такої уваги, як Олесь Довгий із його 102-м округом, мабуть, не удостоївся жоден із гаданих порушників. На жодному окрузі.

Бо вже наступного дня, 28 жовтня, в програмі «Шустер live. Будні» цього кандидата в депутати й переможця на 102-му окрузі продовжив «кошмарити» ще й Мустафа Найєм. Кандидат від Блоку Петра Порошенка, розмірковуючи про перипетії самих виборців і блукаючи лабіринтами їхньої психології, чудувався: яке диво могло статися, щоб за місяць пана Довгого аж так полюбили виборці Кіровоградщини, де в нього нема ні бізнесу, ні майна, що дружно проголосували за екс-секретаря Київради?

Звісно, увагу до 102-го округу з боку Сергія Лещенка та Мустафи Найєма можна пояснити вразливістю журналістських душ, які досі здригаються від спогадів про переслідування тітушками їхньої машини на тому ж таки окрузі. Але відтворювати впродовж кількох днів одну й ту саму тему - це занадто навіть для перестрашеної інститутки. Не те що для журналістів-розслідувачів, які пройшли Крим, Рим і мідні труби.

Ще більше зіпсували враження від цього, хай і справедливого, але все-таки надмірного наїзду на зятя депутатки-регіоналки Ірини Горіної слова Мустафи Найєма, сказані в тому ж таки випуску «Шустер live. Будні». Так-так, тут він знову повторив (а для глядачів Першого національного - вперше озвучив) свою принципову тезу про неможливість прожити в Києві на 6,5 тисяч гривень.

Боюся, більшість аудиторії Першого, яка виживає на мінімальну зарплату чи пенсію, відчула б себе крезами, якби їй дали на руки ті самі 6,5 тисяч. Тож оцінити шляхетні мотиви екс-журналіста-депутата, мовляв, якщо депутатам не платитимуть гідної зарплатні, то цим самим змусять до корупції, ця аудиторія не могла за визначенням.

Таке собі задзеркалля політпроцесу в Україні знайшло відображення і в дуже несподіваному ексклюзиві в програмі «Секретні матеріали» на каналі «1+1». Цей 13-хвилинний матеріал, показаний у понеділок, 27 жовтня, виявився таким собі способом просування теми «Плюсів» про те, як жахливо живеться нині людям на окупованих територіях Донбасу.

Ексклюзивне відрядження групи каналу до Горлівки, Луганська й Донецька розтягли на три серії, почавши «забійним» інтерв'ю з ватажком (уже колишнім, як виявилося в неділю) терористів у Горлівці Безлером-Бєсом і завершивши окремим сюжетом про небезпечну поїздку в тижневику «ТСН. Тиждень».

Посередині ж між цими програмами на цьому каналі 1 листопада, в суботу, поставили в сітку повнометражні «Українські сенсації. Царство страху» на ту саму тему.

Журналіст «Секретних матеріалів» Ольга Радзивілл (її ім'я та прізвище глядач дізнався лише в програмі «ТСН. Тиждень»), достоту як Аліса з казки Льюїса Керролла, потрапляє в якесь задзеркалля, намагаючись дізнатися, що коїться в голові жорстокого терориста й убивці Ігоря Безлера. На дно цієї кролячої нори, чи, радше, вовчого лігва, журналістку веде Василь Будик, екс-полонений Бєса, який у тісному контакті з «начальником Горлівки» міняє (на момент запису програми. - Авт.) наших полонених на його людей.

Попри зовнішню подібність історії Ольги Радзивілл із відрядженням кореспондентів «Вікон» до Олександра Захарченка, ватага бойовиків «ДНР», завдання в двох журналісток діаметрально протилежні. Якщо «Вікна» своїм інтерв'ю з Захарченком намагалися цю постать легітимізувати з огляду на участь у мінському процесі Леоніда Кучми, зятя власника каналу, то «Секретні матеріали», «Українські сенсації» та «ТСН. Тиждень», навпаки, Безлера-Бєса демонізують.

Те, що назнімали в Горлівці, Луганську та Донецьку журналісти «Секретних матеріалів», вражає хіба що справді ексклюзивними кадрами розмови з самим терористом. Який, навіть читаючи мовою оригіналу поезію Тараса Шевченка, українофілом при цьому не постає.

Нічого нового про сутність цієї істоти глядачеві, який і без того переглянув купу роликів про безчинства Бєса в інтернеті чи в інших джерелах, фільми та сюжети журналістів «1+1» не повідали.

Та завдяки спробам показати Бєса в побутовому житті, Ольга Радзивілл доводить іншу, для багатьох суперечливу тезу: якщо тебе називають Батя твої «бєсята», це не означає, що ти - Святий Франциск, Януш Корчак або ж Мати Тереза. Можна грати на гітарі, співаючи якісь душевні романси на весіллі своїх соратників. Можна свій авторитет «господаря життя» поширити навіть до права на перший танок із молодою, не випускаючи з рук «калаша». І при цій абсолютно дебільній для нормальних людей, але людяній для «ополченців Донбасу» поведінці, - не вважати за людей «укропів» (євреїв, циганів, «чурок», «азерів» - потрібне підставити). Піддаючи нелюдським тортурам усіх, хто стоїть на заваді клінічно-шизофренічних планів щодо відродження якоїсь химерної імперії. Байдуже, як та імперія зветься - Русскій мір Дугіна-Кірілла, Третій Рейх Гітлера чи орвеллівська «Євразія».

Якщо для Бєса фашизм - це кричалка «Хто не скаче, той москаль!» або ж приказка «Москаляку - на гілляку!», в чому він намагався переконати Ольгу Радзивілл, то священна помста за реальний фашизм (якби припустити, що він на наших теренах справді існував би), вимагала б уже не катувань ненависних «укропів», що практикував Безлер, а їхнього ритуального пожирання живцем навколо якогось не менш ритуального вогнища. 

Одне слово, можна було тільки потішитися, що з цього задзеркалля Ольга-Аліса повернулася живою й здоровою, про що радісно й відзвітувала в неділю Аллі Мазур у студії «ТСН. Тижня». Хоча й розповіла: після виходу в ефір прелюдії до «бісівської» трилогії їй телефонували й погрожували за те, що викривила інтерв'ю Бєса, перекрутивши й вирвавши з контексту його «безцінні» свідчення про «священну війну з укропським фашизмом».

Цікаво, що обидві - ведуча й журналістка, інформацію про те, що герой Ольжиного репортажу зник із Горлівки, пов'язали саме з виходом «Секретних матеріалів» та «Українських сенсацій». Хоча автору цих рядків здається - причиною «почесного заслання» колишнього підполковника російського ГРУ та екс-керівника ритуальної служби Горлівки було інтерв'ю Сергія Тарути, екс-губернатора Донецької області, а нині - новообраного депутата Верховної Ради України російській газеті «КоммерсантЪ», де він 29 жовтня розповів, що горлівський зарізяка готовий до переговорів із київською владою, визнаючи суверенітет останньої над горлівськими теренами. Цитую:

- Контактируете ли вы с премьером самопровозглашенной ДНР Александром Захарченко?

- Мы общаемся только с теми, кто действительно думает о жителях, которые остались там, об инфраструктуре, по вопросам жизнедеятельности этих территорий. Захарченко это не интересует. Единственный, кто активно выходит на диалог,- это (Игорь.- "Ъ") Безлер. Вот он говорит о том, что здесь территория Украины, надо помогать, тут живут украинцы, надо, чтобы работали предприятия. Он согласился при этом, что они работают по украинскому законодательству, в украинской налоговой и финансовой системе. Он готов обеспечивать безопасность, он готов обсуждать вопросы подготовки к зиме. При этом он говорит, что с ДНР ему не по пути, потому что они грабят, убивают. Там внутри тоже есть противоречия с точки зрения общего подхода. Понятно, что не все инструкции они получают из Москвы. Им точно не приходит инструкций грабить дома и отбирать машины. Но, например, обстреливать жилые районы, чтобы создать ненависть к Украине, это делается уже по инструкциям. Сами они не стали бы стрелять из одного района города по другому из «Градов». Это не их придумка, но она срабатывает.

От що це, як не абсолютна, вибачте на слові, «матриця», де жили й живуть усі так звані герої не менш так званої Новороссії? Тим паче, якщо вони зникають, щойно на обрії з'являються справжні російські війська, які буцімто взагалі не беруть участі в бойових діях на сході України?

Ще один персонаж телевізійного тижня з явного задзеркалля - Михайло Пореченков, російський актор. Цей останній, вочевидь, у рамках промотуру фільму «Піддубний» з'їздив у гості до столиці «ДНР» і засвітився на позиціях «ополченців», пострілявши з кулемета в українських «кіборгів» біля Донецького аеропорту.

Веремія 31 жовтня, що здійнялася навколо цього епізоду з біографії Пореченкова, скидалася на істерію в українських ЗМІ, коли вони дружно засуджували ідіотський жарт Івана Урганта в програмі «Смак» півтора року тому. Жарт Урганта, щоправда, на тлі витівки Пореченкова, сприймається як дитяча забавка. До того ж, ведучий російського «Первого канала» все-таки вибачився перед українцями за свою невдалу репризу.

Михайло ж Пореченков, зрозумівши, що накоїв, вирішив просто склеїти дурника, простодушно пояснивши: стріляв холостими, каску з написом «Преса» надів на голову лише тому, що іншої не було. І взагалі - не розуміє, за що на нього так ополчилися.

31 жовтня цю тему довго, майже півдня, обговорювали на каналі «112 Україна». 31 жовтня авторка цих рядків десь під обід саме приїхала до рідні в Смілу. Побачивши на екрані телевізора рухомий рядок на каналі «112», що «...кров російських журналістів відтепер буде на совісті Михайла Пореченкова», спершу нічого не збагнула. Але за кілька хвилин, коли тут показали весь епізод зі стріляниною під донецьким аеропортом московського актора, все стало на свої місця.

Експерт Григорій Учайкін, розглядаючи максимально збільшене зображення кулеметної стрічки, яку вистрілював актор, та гільзи з неї, відмів усі спроби видати їх за холості патрони. Патрони, якими стріляв актор, - мало того, що не холості. Вони бронебійні. Отож, підсумував голова Всеукраїнської асоціації власників зброї, Михайло Пореченков стріляв бойовими, а не холостими, та ще й із великокаліберного кулемета «Утьос». Ну а каска та бронежилет із написами PRESS, дуже добре помітні на великих планах, доповнили враження й розшифрували зміст незрозумілого досі рядка про кров і совість.

На додачу до цього глядачам показали архівні кадри, на яких той-таки Михайло Пореченков, явно в не зовсім адекватному стані, позує перед телекамерами на тлі пожарища під час російсько-грузинської війни в Осетії 2008 року. І не просто позує, а горлає щось про велику Росію, яка ніколи ні на кого не нападала (Задорнова переслухав, чи що?), але завжди приходила на допомогу поневоленим народам.

Минулого тижня канал ICTV саме крутив один із найвідоміших і найуспішніших російських серіалів із Пореченковим - «Агент національної безпеки». Після того ж, як Льоха Ніколаєв, улюбленець жінок і фортуни, став антигероєм дня у всіх випусках новин на загальнонаціональних каналах, керівництву нічого не залишалося, як, обурившись діями Михайла Пореченкова, швиденько прибрати з ефіру «Агента національної безпеки». Тут, до речі, чи не найбільше зусиль доклали до популяризації образу крутого мачо-Пореченкова, тож на скандал довелося так само реагувати першими.

Зізнаюся абсолютно чесно. Я колись дуже любила «Льоху, агента національної безпеки». Щоправда, це було давно. Після того, що сталося з актором, який його зіграв, дивитися цей серіал, як і всю іншу фільмографію Пореченкова, в тому числі й не менш улюблену «Ліквідацію», неможливо. Бо відтепер обличчя «свого в дошку пацана» на екрані смертельно пов'язано з відеохронікою, де це обличчя радісно регоче в кадрі, пострілявши в «постановочних кадрах» (за версією актора) в Донецьку.

Можна кпити з рішення нашого Мінкульту про заборону 69 фільмів за участю Михайла Пореченкова до показу в Україні. Мовляв, це ніяк не обмежує доступ до його фільмографії в інтернеті або на Петрівці. Не обмежує, так. Хто хоче, той знайде. Але для цього доведеться докласти певних зусиль і коштів. Це вам усе-таки не шара у вигляді практично цілодобової демонстрації умовного «Льохи» на більшості українських телеканалів.

Тут важливе інше. Офіційна заборона згаданих фільмів - це знак остаточного подолання 300-річного українського комплексу меншовартості перед російським «великим братом». Бо остання й найважливіша ниточка, що нерозривно в'язала українців із росіянами, - то аж ніяк не рідня в Москві, Пітері чи Новосибірську з Ростовом, а телевізор, і тільки він. Рідню все-таки бачиш хіба що раз на кілька років, а телевізор із його щоденними російськими серіалами, напханими впродовж останніх кільканадцятьох років великодержавною ідеологією, - щодня. Тож прощання з «Льохою» й «Академіком» можна порівняти з видаленням пухлини на мозку або подоланням наркотичної залежності. Хтось після такої хірургії з хіміотерапією житиме довго й щасливо, а комусь доведеться знову й знову впадати в ломки-рецидиви аж до природного завершення життєвого циклу. Останнім - Петрівка, інтернет і Задзеркалля в поміч!