За час, що минув від зимових подій, я в гранично переповнених залах дивилась три повнометражні документальні роботи про Майдан: альманах «Євромайдан: чорновий монтаж» - у столичному Будинку кіно, студентський альманах «Чорний зошит Майдану», відзнятий студентами другого режисерського курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, та повнометражний документальний фільм «Майдан» Сергія Лозниці - на Одеському міжнародному кінофестивалі.

Кожна з цих робіт показала власну правдивість зображення, свою міру впізнаваності подій, які ми пережили. Так, у «Чорному зошиті» сильна карнавалізація Майдану, яка була незмінною складовою протесту, роз'їдала, руйнувала сміхом і глузуванням офіційну верхівку, проявилась у виборі героїв, серед яких чимало колоритних «фріків». Вкотре жарт виявлявся найбільш підхожим інструментом для тих, хто займає позицію непокори щодо влади.

«Євромайдан. Чорновий монтаж» об'єднав роботи українських і російських кінематографістів, до нього увійшли ескізи короткометражних стрічок Олександра Течинського, Олексія Солодунова, Дмитра Стойка, Романа Бондарчука, Володимира Тихого, Юрія Грузінова, Андрія Литвиненка, Юлії Гонтарук, Катерини Горностай, Юрія Страшного, Катерини Возніци, Бориса Петера, Андрія Кісельова (Росія), Лєни Хоревої (Росія), Романа Любого, Євгена Козеко, Дмитра Стоїкова та інших. Посеред них - три «ескізи» «Вавилон'13»: «Бруківка за бруківкою» - про те, як будуються барикади на Інститутській, історія про ялинку із сяючими операторами на «гілках» та «Батьківська хата» про домівку Віктора Януковича (оператори Юрій Грузінов, Андрій Котляр, Ярослав Пілунський; режисери - Юлія Гонтарук, Володимир Тихий і Роман Любий).

«Євромайдан:чорновий монтаж» - не лише лінійно вибудований калейдоскоп подій, а й виключний зріз українського кінопокоління - митців молодого та середнього віку. Десятки сюжетів, які відзняли учасники «Вавилон'13», попри стилістику дещо відособленого кіно спостереження-невтручання, досліджують мікродраматургії поведінки групи («В пошуках лідера») чи героя ( «Соло»), якого вони обирають. І навіть у ліричній стрічці Катерини Горностай, де зафільмовано майже ніби статичну спільноту - макродинаміку людських тіл, які намагаються відособитись, щоб заснути в залитій світлом Київській мерії, глядача веде вибір автора - він ідентифікує себе з групою, в якій знаходиться камера, втягується через почуття співпричетності. Феномен Майдану артикулюється мікроісторіями, де відсікаються «зайві» для саме цієї драми деталі. Обидва альманахи - це не просто колективні роботи-збірки, автори розпочинали кожен сюжет із чистого аркуша, не відаючи, як обернеться ані історія героїв, ані історія країни. Кіномитці були вільні у виборі героя, але невільні у виборі подій і громадянської позиції, яка висловилась уже самим фактом виходу на Майдан. І глядач, який бажає побачити, як ми здобували свободу, переглядаючи ці стрічки призвичаюється до майже метафізичної правоти однієї зі сторін.

24 липня відбулася безпрецедентна для документалістики гучна прем'єра фільму Сергія Лозниці «Майдан» у семи залах кіно комплексу «Мегаплекс» водночас. Затим стрічка вийшла на екрани в 49 кінотеатрах країни.

За цей час фільм викликав у країні повномасштабну дискусію, два полюси якої дуже симптоматично представила «Детектор медіа» в статтях письменника і критика Андрія Кокотюхи «"Майдан" на експорт» і написаної у відповідь «Карузо, Лозница и современная критика» голови спостережної ради «Мультиплекс Холдингу» Антона Пугача, який, з моєї точки зору, написав один з найкращих професійних мистецтвознавчих текстів про стрічку, де декодував структурний план режисера. Окрім реакції професійних кіл, я спостерігала досить невротичні рефлексії глядачів під час показу картини на Одеському міжнародному кінофестивалі. Реакції глядачів можна розділити на дві категорії: на тих, хто не впізнав Майдан і Революцію гідності, і тих, хто хотів, щоб фільм чітко оповів, де правда, а де кривда, на якій стороні - добро, на якій - зло.

Фільм Лозниці - поки що єдиний фільм про Майдан, автор якого від початку знав, що він буде знімати і яким чином він буде знімати. Зі 128 хвилин картини 45 відзняті особисто Сергієм Лозницею, 6 хвилин - сцена поранення снайпера - були взяті у стрімерів «Радіо Свобода» (до речі, єдині кадри, де всього декілька героїв), все інше зафільмував Сергій Стеценко, один з найталановитіших операторів молодої генерації, який отримав від режисера чітку інструкцію знімати загальними 3-хвилинними планами статичною камерою.

Лозниця від початку «відпустив» драматургію реальності, щоб оповідати лише через ті події. які відбуваються всередині кадру та максимально не втручатися в оповідь. Люди і взаємодіють і не взаємодіють у кадрі. Кожен сам по собі, вони рухаються, розмовляють, клопочуться, збирають. Ми не бачимо ані лідерів, ані пориву до гуртування навколо лідерів. Єдиний раз, коли цей пейзаж людських облич завмирає в одній емоції, але не пориві - це момент виконання гімну. Таким чином, випрозорюється образ народу, колективне тіло Майдану.

Режисер відмовляється від кіномузики на користь аудіальної фрески - реальної партитури звуків, шумів, пісень - у стрічці органічно створюють цей образний ряд близько 100 звукових доріжок.

Лозниця спростовує настояну згуслу патетику зображення переломних моментів історії. На своєму майстер-класі під час ОМКФ він розповідав, як кінообрази змінюють побутування історичних подій в історичній таки ж пам'яті на прикладі «Жовтня» Сергія Ейзейнштейна. Насправді переворот у Петрограді відбувся завдяки тактиці десятків невеликих терористичних груп, кожна з яких рухалася з іншої точки й мала автономне завдання, тож жодна регулярна армія чи поліція просто не могла відстежувати атомізовані напади. Тоді як наша пам'ять послужливо малює штурм останньої барикади, як точки неповернення старого режиму з «Жовтня», яка була потрібна як вершинна точка кінодраматургії зіткнення двох начал старого і нового світу.

Лозниця зафільмував, як виглядає українське громадянське суспільство, яке самостійно зорганізується в різних кінематографічних вимірах - водночас на дальньому, середньому планах, у броунівському русі перетікань.

Переглянувши стрічки про майдан, пристаєш до думки відомого продюсера документального кіно Світлани Зінов'євої, яка в інтерв'ю «Детектор медіа» сказала, що документалістика - це школа мислення. Хотілося додати: це ще й діагностування стану суспільства...

Фото - bilshe.com