Чим більше часу минає після української прем'єри актуального серіалу Валерія Тодоровського «Відлига» («Оттепель»), яка відбулася 8 березня в ефірі каналу «Україна», тим критичніше ставишся до запропонованого авторами контексту. Такого ставлення вимагають передусім останні події в країні, причиною яких не в останню чергу є персональна ностальгія російського президента Володимира Путіна за Союзом Радянських Соціалістичних Республік. До складу якого входила Україна: силоміць приєднана першою, точніше - змушена до приєднання, і зараз намагається остаточно відійти ледь не останньою. Що теж супроводжується насильством та примушуванням з боку «вічно старшого брата».

Тодоровський-молодший апріорі не вміє знімати поганого кіно. Через це тим більше прикро за власні сумніви. Адже «Відлига» являє собою зразок якісної, детально прописаної, до деталей продуманої й майстерно зробленої історії, катастрофічною відсутністю яких російська серіальна індустрія грішить уже більше десяти років.

Ризикую зараз накликати на себе праведний гнів, але, як на мене, останнім багатосерійним російським фільмом подібної якості можна назвати «Бригаду» Олексія Сидорова. Попри те, що головну роль зіграв Сергій Безруков, нинішній ворог України, згаданий фільм тримається на його персоні не в першу чергу. Безрукову просто пощастило працювати в хорошому проекті. Так само, як і решті його «зіркам»: це ролі бандитів та їхніх жінок дали путівку в життя на той час не надто відомим Володимиру Вдовиченкову, Дмитрові Дюжеву, Павлові Майкову (у цього роллю гангстера Пчоли успішна кар'єра обмежилася) та Катерині Гусєвій.

Раніше, незадовго до «Бригади», аналогічну якість показали «Кордон. Тайговий роман» Олександра Мітти, «...на ім'я Барон» Дмитра Свєтозарова та перші два сезони «Бандитського Петербурга» Володимира Бортка. Звертаю увагу: всі згадані телевізійні фільми вийшли в ефір на початку «епохи Путіна». Отже, запускалися ще в часи «пізнього» Єльцина. Ваш автор обережно назвав би їх ідеями «єльцинської відлиги» - тепер зрозуміло, що президентство Бориса Єльцина було для Російської Федерації чи не найкращим періодом від часів «відлиги хрущовської»: епохи, відтвореної Тодоровським у «Відлизі».

Після ненависної багатьом співвітчизникам «Бригади» згадати не просто помітний, успішний, але й до кінця якісний російський серіал досить складно. «Ліквідація» та «Апостол», що прогриміли в середині минулого десятиліття, дали рейтинги та стали до певної міри еталоном, зразком для наслідування, трендом. Проте обидві багатосерійні історії починають буксувати десь із четвертої серії кожна. А сюжетно, мотиваційно та навіть ідеологічно розсипатися з другої половини. Були надії на минулорічний «Пепел». Проте Володимир Машков та Євген Миронов, актори класом набагато вище Безрукова, не врятували слабкого сценарного матеріалу. Котрий до всього заплутався в різних ідеологічних клубках, романтизуючи то кримінальний світ, то переможну армію, то сталінські каральні органи.

Цей невеличкий екскурс має на меті вигідно відтінити «Відлигу». Хоча б через те, що сам Валерій Тодоровський, обговорюючи з керівництвом каналу ОРТ проект, ледь не окремим пунктом вимагав, аби до кількості випитого, викуреного та оголеного в кадрі ніхто не присікувався. Алкоголь та цигарки не обмежував нікому, можливість зайнятися сексом надав майже всім парам. І зовсім уже нереально для ідеології російської «першої кнопки» - ліберальне ставлення до гомосексуальних стосунків в СРСР та засудження тих, хто пресує «гомосеків». У результаті, вибивши собі повну свободу творчості, що в нинішніх російських умовах не всякому дозволяють, Тодоровський вправно скроїв та міцно зшив історію про покоління, представників якого згодом почали називати «шістдесятниками». Та всіляко романтизувати й овіювати легендами як перших вільних у Союзі.

Якщо відкинути мелодраматичну складову та дозволити молодим і не дуже героям самим вирішувати, хто кого любить, хто з ким спить, а хто з ким розходиться, виникає цілком логічне запитання: а для кого кіно? Яка його цільова аудиторія? Бо за межами численних любовей - типовий виробничий фільм. Навіть «фільм про те, як знімають фільм про фільм», вибачте за ускладнення.

Крутий оператор-мачо Віктор Хрустальов (Євген Циганов) та режисер-початківець Єгор Мячін (Олексій Яценко) хочуть виконати заповіт свого друга, сценариста Кості. У стані депресії, підсиленому алкогольним сп'янінням, він наклав на себе руки (тонкий натяк на сценариста-нонконформіста Геннадія Шпалікова, котрий пішов у такий спосіб із життя на десять років пізніше, ніж час дії серіалу). Після Кості залишився геніальний сценарій. Аби отримати постановку, Хрустальов і Мячін починають знімати нікчемну за змістом, але передбачено касову за зборами виробничу комедію «Дівчина і бригадир». Все, що за межами любовних стосунків - детальна розповідь про те, що, чому і як відбувається на знімальному майданчику.

Всякому, хто будь-яким боком причетний до кіно-телевиробництва і знає процес, «Відлигу» в цій частині дивитися надзвичайно цікаво. Адже відтворюються типові ситуації, особливості виробничих стосунків на майданчику, конфлікти режисера з оператором, оператора з акторами, дирекції з групою, групи з керівництвом (тоді - худрада, тепер - генеральний продюсер). Все це густо й звично замішане на особливостях кастингу, службових романах, алкоголі, цигарках, творчих кризах, дрібних інтригах та плітках.

Але російський канал ОРТ, як і наша «Україна» - в лідерах ефіру. Отже, мовлять на широку аудиторію. На яку теоретично розрахований багатосерійний фільм. Чи розуміють домогосподарки весь, так би мовити, цимес історії? Її суто професійну специфіку? Здається, офісне життя їм зрозуміло вже значно більше, ніж особливості функціонування знімальної групи, вибору натури та роботи в павільйонах. Взагалі, кінооператор як головний герой - по-моєму, для масового глядача це все одно, що секретний фізик. Проте Тодоровський, як бачимо, знімав, що хотів і про що хотів. Тож вийшло якісне глядацьке кіно, видовище, зміст якого від самого задуму не був розрахований на розуміння й прийняття цих самих глядацьких мас.

Загалом «Відлига» й без цього глобального питання має багатий матеріал для вивчення й вдячного аналізу. Проте спроба зрозуміти цільову аудиторію для вашого автора була не менш важливою, ніж подив із приводу того, яку країну і які часи нам показують. Та, що вже стало російською традицією, пропонують прийняти й щиро полюбити. Бо йдеться не просто про 1961 рік, коли 30 жовтня була прийнята постанова про винос тіла Сталіна з мавзолею Леніна. Фільм закінчується оголошенням цієї новини: «Усатого вынесли из Мавзолея!», і тим, хто не застав СРСР у всій красі, важко зрозуміти в повній мірі соціальний, суспільний та культурний шок від цієї події.

Крім того, пропонується пунктирне знайомство з учорашніми політв'язнями. Також - із репресивною машиною постсталінського правосуддя, коли хочеться посадити - і колеться, час не дозволяє. Ще - радянська цензура, консервативні комуністичні старики, цинізм подвійної моралі та потрійних стандартів. Але герої - Хрустальов, Мячін, Інга, Мар'яна, Санчо, Люся та інші живуть у фільмі так, ніби цього всього довкола нема. Радянський Союз у «Відлизі» - красива декорація, грамотно підібрана натура, старанно відтворені павільйони й раритети епохи, коли людям після тридцяти років сталінізму дозволили жити й дихати.

Вони поводяться так, наче за вікном - час нинішній. Тим самим мимоволі - а може, за таємним задумом керівництва Першого каналу, яке дало ризикованому проекту «зелену вулицю» - вкладаючи в голови тих, хто ще лишився лібералом та шукає однодумців: у країні під назвою СРСР можна було нормально жити. Навіть якщо ти не завжди лояльний до влади бунтар - це мине з віком. Режим дозволить домовитись із собою, навіть дасть роботу: створити «Дівчину і матроса» або «Дівчину і бригадира». Там, якщо будеш хорошим, дадуть втілити й свої мрії. Головне - змиритися, зжитися, стерпітися, злюбитися. І Валерій Тодоровський, показуючи в своєму фільмі плеяду питомих радянських нонконформістів (раніше були «Стиляги»), легко мирить їх з епохою. Хоча саме поняття «свобода», в тому числі - свобода творчості, з радянською добою конфліктує. Хай це навіть короткий період лібералізму хрущовської «відлиги».

Повертаючись до згаданих вище серіалів, варто зазначити: «Бригада», «Кордон» чи «...на ім'я Барон» прикметні не лише якістю, а й тим, що, даючи зріз радянського та раннього пострадянського періоду, не шукали в них нічого хорошого. Навпаки, це була демонстрація того реалізму, який дозволяє жанрове кіно й масова культура загалом. Не дарма, до слова, «Бригаду» майже офіційно заборонив для показу в російському телеефірі особисто Володимир Путін. А Сергій Безруков, здається, всіма наступними ролями, словами та вчинками намагається реабілітуватися за надто реалістичного Сашу Бєлого. Натомість прайм для «Відлиги» на російському Першому каналі виглядає спробою поєднати кіно високої в своєму сегменті якості зі спробою виправдати країну під назвою СРСР уже не серед домогосподарок, а в очах більш просунутої, мислячої, ліберальної, як тепер кажуть - креативної публіки.

Розуміння цього й робить моє персональне ставлення до «Відлиги» двоїстим. Та досі не до кінця визначеним.