Уже на перших хвилинах фільму «Шевченко. 200 років самотності» («Інтер», студія «07 продакшн», 9 березня, 11.00) ведучий Сергій Дорофеєв у помітно «парфьоновському» стилі виконав стендап про відвідини Тарасом Шевченком борделю. Ближче до фіналу його колега, ведуча Ганна Гомонай, теж без запинки й непотрібних тут комплексів розповіла: національний поет України, наше все, любив додати в чай щедру порцію рому.

Цих двох фраз ви точно б не почули від українських радянських шевченкознавців. А шевченкознавці нинішньої України так само демонструють світогляд незайманих парубків та старих дів. Далі роблячи основний акцент на геніальності, пророчих здібностях та сільському походженні поета.

Вашому ж автору порушення саме цього алкогольно-сексуального табу, та ще й в ефірі «Інтера» - котрий поки що не позбавився іміджу рупора реакційної пропаганди, - досить, аби позитивно оцінити чергову прем'єру на каналі. Виглядає, до 200-річчя нашого національного поета автори стрічки підійшли нестандартно. Й мені особисто дуже хочеться, аби саме подібний підхід став звичним. Витіснивши з української свідомості та підсвідомості - а заразом і зі шкільної програми - уявлення про Тараса Шевченка як про нещасного, забитого селюка, котрий усе життя страждав і в муках помер.

Злагоджено перехоплюючи один в одного естафету оповіді, Дорофеєв та Гомонай не переповідають відому кожному, хто вчився в школі, біографію Шевченка. Пропонується суміш біографічної стрічки та журналістського розслідування, такого собі культурологічного детективу, з явним ухилом в останній. Власне, захопившись встановленням істинного лиця Тараса Григоровича, ведучі ближче до фіналу ніби схаменулися: помітно збиваються на скоромовку, не затримуються на певних датах, швиденько жмакають життєвий фінал поета, але від цього головний меседж виглядає ще об'ємнішим.

Завершити основну історію все ж таки вдалося. І в результаті глядачам запропонували погляд на Шевченкову постать, який, скажу відверто, не потребує, навіть робить зайвою оповідь про роки його покарання солдатчиною та навіть сам арешт. Про це варто згадати саме в контексті докладно сказаного на початку. Так ми зрозуміємо, що відбувалося всередині людини, котра до повноліття жила в рабстві, а наступну половину життя, з перервою на десять солдатських років, сама отримала теоретичне, формальне право мати рабів чи бодай не заважати рабовласникам пригнічувати їх у своїй присутності.

У фільмі «Шевченко. 200 років самотності» розгадати секрети його особистості взялися психологи, кримінологи, графологи, котрі вивчали наближену до оригіналу посмертну маску поета, його автопортрети, записки. Дослідження показали: Тарас Григорович мав досить велику психологічну травму, напевне, завдану десятками років кріпацтва.

Опинившись на волі, він явно не знав, що з нею робити та як поводитися. До вищого світу потрапив несподівано, стрімко, раптово - але там слава та визнання виявилися густо замішаними на жалості. Талант художника - бо з рабства російська аристократія викупала насамперед Шевченка-живописця, а не поета, - не зробив його переможцем. Вчорашнього невільника жаліли. Йому співчували, навіть коли повернувся з армійського заслання. Жалість принижує, Тарас Григорович відчував це, та вдіяти нічого не міг.

Спершу живописець, потім - поет, перед яким відчинялися двері найкращих світських салонів Санкт-Петербурга і якому надавали престижні, як тепер кажуть, концертні майданчики, не почувався самодостатньою особистістю. Кожен, хто плескав у долоні, тиснув руку та обнімав, насамперед хотів підтримати. Шевченко ж сприймав це як ставлення до жебрака чи злидня, прагнучи насамперед визнання. Звідси - депресія, алкоголь та самотність навіть в оточенні прихильників.

Перехід юного Тараса з категорії рабів до середовища рабовласників авторами стрічки показано докладно, на конкретних прикладах. І саме на цих протиріччях варто було б далі розвивати образ Шевченка, в тому числі в кіно. Сергій Дорофеєв та Ганна Гомонай наново проходять шлях юнака від Петербурга до садиби Григорія Тарновського в Качанівці. Ніби між іншим його називають сучасною мовою - олігархом. Хоча дотепер вважалося, що Тарновський - насамперед меценат і філантроп, котрий приймав у себе в маєтку відомих митців: письменників, художників, композиторів. Так, не без того. Проте Дорофеєв та Гомонай нагадали очевидне, на що ніхто з нас раніше не звертав уваги: шанувальник мистецтв був також рабовласником. Тобто, мав кріпаків та поводився з ними відповідним чином - як пан із худобою.

Не зациклюючись надмірно, скажімо, на подробицях про гарем мецената, що складався з дівчат-рабинь, часто ґвалтованих паном, пропоную зараз поставити себе на місце молодого Шевченка. Ще вчора він терпів приниження, змирявся з ними, навіть ризикував бути проданим та забитим на смерть черговим самодуром - і ось тепер сам сидить за столом із рабовласником, а йому, панові, прислуговують колишні товариші по нещастю. Злам психіки, напевне, відбувся колосальний, на що, до речі, вказують сучасні психологи.

Як сприймав це новоспечений салонний денді? Тим більше, що кріпацтво для України характерним не було, на відміну від Російської імперії, котра її закріпачила. Звісно, все це одного разу вихлюпнулось у поетичних рядках - але вони дають сьогодні громадянам зі світоглядом Нікіти Михалкова та Олеся Бузини твердити про чорну Шевченкову невдячність. Бачте, росіяни за підтримки аж самої імператорської родини його викупили з рабства. За сприяння євреїв видано першу збірку віршів. А він, бачте, пише погано про «жидів», «москалів» та саму государиню імператрицю. За що й справедливо покараний.

Насправді ж Тарас Шевченко, як ми розуміємо зі згаданого фільму, напевне, проектував свій випадок на всю Україну. Якщо є можливість звільнити з рабства його одного, то нічого не заважає продовжити цю практику. Ставши вільним, він бажав цього ж самого іншим. Але натикався не просто на стіну нерозуміння - навіть сам опинився в панському становищі. Отримав можливості записного аристократа, проте не міг ними скористатися.

Внутрішні суперечності, оце відчуття свого серед чужих та чужого серед своїх визначили його подальший творчий шлях. А зовсім не закоханість в українські сільські рустикальні пасторалі, як це десятки років намагалася подати нам радянська влада, передавши естафету шевченкознавцям нинішньої України в 1991 році. Зрештою, віднедавна сучасним українцям ближчий інший Шевченко: в солдатській формі та з шиною на плечі на тлі палаючої київської барикади. І зовсім не той вусатий дядько-селюк у кожусі та смушковій шапці, що досі дивиться з численних портретів.