У першому абзаці цього огляду мені дуже хочеться заприсягтися: не повертатимуся до теми звільнення Тимошенко до того самого дня чи ночі, коли її долю таки буде вирішено. І тоді вже розповісти, як реагували на те чи інше «вирішення питання Тимошенко» всі загальнонаціональні канали.

Тим часом ці самі канали, надто ж 5-й, не дають забути про це питання ані на день. Адже 22 жовтня в ток-шоу «Час. Підсумки дня» тут знову розглядали долю Юлі  в частині програми під назвою «Операція "Звільнення"». Присутні гості цього разу ламали списи навколо того, чий законопроект щодо лікування в'язнів за кордоном, позафракційних Сергія Міщенка та Анжеліки Лабунської або ж регіонала Миколи Рудьковського (який чомусь хутко зник із сайту ВР), кращий. Цілком очікувано народний депутат від ПР Олена Бондаренко звинуватила опозицію в тому, що вся її «боротьба за Юлю» бутафорська. А мудрий експерт Євген Магда, підсумовуючи дискусію щодо того, чи можливе взагалі підписання Угоди про асоціацію з ЄС із ув'язненою Тимошенко, зауважив: ми, тобто Україна, завжди стрибаємо в останній вагон. Тож євроінтеграція цілком можлива. Отож, на цьому ставлю жирну крапку на темі Юлі й переходжу до огляду інших, не менш цікавих подій, що сталися в українському телепросторі минулого тижня.

23 жовтня Перший національний об 11.10 показав прем'єру виробництва власної студії документальних фільмів - «Пошук Мазепи». Автор фільму - Олена Артеменко, режисер - Олександр Ковш. Судячи з анонсів, це кіно мало стати чи не епохальним переглядом стереотипів і міфів про одного з найуспішніших українських гетьманів. Проте, як на мене, «руйнівниками міфів», на відміну від знаних авторів однойменної програми на каналі Discovery Channel Джеймі Хайнемана й Адама Севіджа, творці фільму не стали. Хоча й мали на увазі шляхетну мету - з допомогою представників різних сфер науки та культури знайти справжнього Мазепу, який мав би дуже вже відрізнятися від образу, створеного як царською російською ідеологією 300 років тому, так і патріотичними українськими колами нового часу.

Чому цей фільм показали саме 23 жовтня, в день, жодним чином не пов'язаний із біографією Мазепи, не зрозуміло. Не зрозуміло й те, чому всі натурні зйомки фільму в Батурині, де волею президента Ющенка було відновлено гетьманський палац, датовано 2009 роком. Тобто запитання викликає передусім їх оприлюднення аж чотири роки потому, але аж ніяк не сам факт цих знімань. Таке враження, що «Пошук Мазепи», знятий іще 2009-го, за президентства Ющенка, монтувався так довго, що вийшов лише нині, вже за іншого керманича держави. І творча група напружено шукала можливості випустити своє дітище на екран, але так, щоб нікого з чинних можновладців не скривдити.

Одне слово, з датами не зовсім зрозуміло. Втім, усі ці запитання могла би знівелювати безсумнівна художня вартість полотна з такою претензійною назвою. Але з цим теж не склалося. Бо фільм «Пошук Мазепи» являє собою занадто вже обережні спроби й вовків нагодувати (в особі збірного священика від «русскаго міра»), й овець зберегти (цих можуть представляти фанати Мазепи). У наслідку вийшов твір, який хоч і претендує на всебічне вивчення особистості, а не політичної діяльності гетьмана (що не може не імпонувати), все-таки не містить відповіді на запитання, чому ж саме постать Мазепи й досі не дає спокою ані історикам, ані художникам. До речі, погляд останніх на Мазепу у фільмі представляє Сергій Якутович, автор циклу «Мазепіана». Його синхронів у цьому кіно чи не найбільше, й вони чи не найрозлогіші. У дужках зауважу - один із колажів «Мазепіани» Сергія Якутовича, на якій багато в чому будується весь фільм, у центрі містить посмертну маску Мазепи, яка до моторошності скидається на обличчя одного з виконавців ролі гетьмана в кіномазепіані - Богдана Ступки.

Фільм поділено на кілька розділів, що їх автори досить претензійно назвали «Роздоріжжями». Тож біографічні дати подано через призму вибору. Це видається трохи притягнутим за вуха, бо ж вибір, як свідчить усе життя гетьмана, в нього завжди був один - зручний чи незручний союзник у його потугах на абсолютну владу. Чим закінчилося останнє, найтрагічніше роздоріжжя гетьмана, коли він перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ 1708 року, всі знають. І про це теж говорять у фільмі. Але, на відміну від офіційної російської історіографії, не називають його зрадником. Так само, як і великим патріотом України - на відміну від патріотично налаштованих істориків кількох останніх десятиліть. Власне, історики, які беруть участь у фільмі, сходяться в одному - Мазепа був вірним союзником доти, доки його сюзерени були для нього зручними.

До створення незаангажованого й об'ємного портрета Мазепи автори залучили астрологів, почеркознавців, криміналістів, культурологів і навіть... відьму! Остання коментувала історичний факт, коли в центрі дощенту зруйнованого Меншиковим Батурина поставили шибеницю, на якій повісили портрет Мазепи. Це був, авторитетно пояснила потомствена відьма, заговір на смерть. Ну, навряд чи треба бути відьмою, аби дійти такого висновку в контексті подібного ритуалу ненависті.

Якщо підсумувати враження від «Пошуку Мазепи», то в нас вийде картина, де жоден із запрошених до слова фахівців, за винятком уже згаданої відьми, не дає однозначної відповіді на прямі запитання авторів фільмів. Приміром, чи є хоч один прижиттєвий портрет Мазепи автентичним? Чи справді його перу належать 12 любовних листів до Мотрі Кочубеївни? Чи справді він був таким великим українським державником, яким його малюють численні художники, письменники й історики нових часів? А чи гетьман просто дбав про власний комфорт у власному життєвому просторі, який мав йому той комфорт забезпечувати, і для цього треба було той простір розширювати? І це означало - за будь-яку ціну зберігати мир на теренах обох Україн...

Цікаво, що завершується фільм не згадкою про смерть старого гетьмана в Бендерах (тут навіть не згадують про Полтавську битву!) і не про його племінника Пилипа Орлика, автора першої української Конституції, а піснею «Північний вітер» у виконанні Сергія Ачиняна.

Цей фінальний акорд став чи не найвиразнішим у назагал блідому витворі документалістів Першого національного. Але, з другого боку, добре вже те, що така спроба осягти постать Мазепи взагалі з'явилася на телеекрані. Можливо, наступники скажуть нащадкам більше.

Того ж дня, точніше, вечора 23 жовтня, на каналі «Україна» вийшла перша частина ток-шоу «Говорить Україна» під назвою «Вся правда про Онопрієнка». Тобто в середу й четвер глядача щосили намагалися шокувати кривавими подробицями серії вбивств, що їх здійснив серійний убивця в кількох областях України впродовж невеликого проміжку часу. Приводом для виходу подібної програми в ефір стала смерть Анатолія Онопрієнка в Житомирській тюрмі, де він відбував свій довічний термін ув'язнення.

Кілька тижнів тому звістка про те, що кривавий маніяк помер своєю смертю після 17 років відсидки, стала топ-новиною на більшості каналів. Пригадую, як цю тему з усіх боків обсмоктували в «Надзвичайних новинах» на ICTV, не менш надзвичайно пишаючись своїм останнім прижиттєвим інтерв'ю, що його взяла в довічника журналістка цієї програми. Тим часом канал «Україна» вирішив перечекати сплеск цікавості до маніяка через його смерть, аби за якийсь час вивалити на глядача ексклюзивні подробиці його затримки та останніх днів.

Отож, головним героєм першої частини шоу став такий собі Сергій Рогозін. Для глядачів, чиє дитинство припало на 90-ті, «розквіт» діяльності Онопрієнка, цей персонаж - персона геть невідома. Але й для тих, хто в 1996-му перебував уже в цілком притомному віці, прізвище поплічника маніяка мало що говорить. Тим часом його судили водночас зі старшим товаришем і дали 12 років. І ось на очах у приголомшеного глядача в студії розгортається справжня драма про вірну чоловічу дружбу й зраду. Адже, як з'ясувалося, Онопрієнко свого товариша так і не здав. Бо, як підкреслив адвокат убивці Руслан Мошковський, якби Онопрієнко сказав проти Рогозіна хоч слово, той отримав би довічне.

Опинившись у центрі уваги експертів та глядачів, друг Онопрієнка (як сказав криміналіст Юрій Ірхін, звертаючись до Сергія Рогозіна, «Оноприенко называл вас своим доверенным лицом!»), відбивався від звинувачень у смертях десятків людей у єдиний спосіб. Він боявся повідомити міліцію про вбивство 5 людей у 1989 році тільки тому, що, по-перше, боявся Онопрієнка, а по-друге - бачив непрофесіоналізм міліції. Мовляв, якби він тільки щось заявив про вбивства, його ж першого й загребли б, не розбираючись.

Ну, або Онопрієнко б його й здав. Отож, у цій частині ток-шоу глядач з'ясував для себе, що якби Сергій Рогозін 1989 року таки звернувся б до міліції, побачивши (чи почувши постріли, але не бачивши самого моменту вбивства, як він сам запевняв), що його дружбан убив родину в «жигулях» на Одеській трасі, він міг би тим самим попередити кілька десятків убивств.

Володимир Поліщук, колишній прес-секретар МВС, а нині незалежний експерт у правових питаннях, звинуватив Рогозіна в недовірі до міліції, бо сам він тоді в числі багатьох інших міліціонерів намагався захистити мешканців Львівської області від серійного убивці.

На додачу Володимир Поліщук звинуватив екс-в'язня в нерозумінні правової держави. Бо вона, мовляв, починається з кожного громадянина.

Проте головною метою цього ток-шоу було все-таки заспокоїти рідних загиблих від руки маніяка, довівши, що Онопрієнко оголосили мертвим не просто так, а на підставі факту його смерті. До цього глядача підвели через синхрон отця Вадима, який служить при житомирській тюремній церкві. Останній, дуже обережно обираючи слова, розповів, що в нього за кілька днів до смерті ката склалося враження: той був пригніченим, казав, що в нього щемить і давить серце. Тобто панотець намагався сказати, що його підопічний, який навернувся до лона церкви лише в останні місяці свого земного існування, почав каятися в своїх гріхах. Хоча перед цим він писав записку криміналістові, що обов'язково подасть клопотання про помилування, вийде з зони й продовжить убивати. Отець Вадим наголосив - рано чи пізно сумління так притисне, що від нього нікуди не дінеться навіть кривавий маніяк, який у розмовах із журналістами вдавав із себе посланця невідомих сил. Та ще й обіцяв після того вбити ще 500 людей.

На запитання Олексія Суханова, чи можна вірити в смерть Онопрієнка, якщо невідомо, де його могила, експерти відповіли: коли помирає довічно ув'язнений убивця, це звичайна процедура - не показувати його тіла й не позначати, де його могила. Володимир Поліщук підтвердив: це робиться для того, щоб ніяким недоумкам-сатаністам не спало на думку перетворити могилу упиряки на якийсь олтар для поклоніння.

Але найцікавіше очікувало шанувальників реального горору на каналі «Україна» ввечері наступного дня, 24 жовтня. Адже «Вся правда про Онопрієнка» в одну частину не вмістилася. Й тут виявилися цікаві речі. Ті, хто мав безпосереднє відношення до затримання серійого вбивці в квітні 1996 року, так само безпосередньо зізналися: якби не донос брата Онопрієнка, міліція б ніколи не вийшла на слід реального маніяка. Бо брати, виявляється, посварилися напередодні, й один із них спокійнісінько здав другого.

До участі в другій частині шоу запросили матір Юрія Мозоли, хлопця, якого затримали за підозрою в скоєнні кривавих злочинів, і 1 квітня 1996 року віддали матері вже мертвим. Від цирозу печінки, як їй сказали.

Й отут, як і випадку з братом Онопрієнка (тут не може не виникнути асоціація з покійним Мазурком, якого за винагороду здали сусіди його матері), знову виринув мотив «суто української риси» - готовності до зради. Але тепер уже - за 50 тисяч гривень. Сусідка Мазолів, виявляється, прочитала оголошення в місцевій газеті про винагороду й із чистим сумлінням донесла на Юрія Мазолу.

Мати небіжчика, якого явно хотіли посадити за злочини Онопрієнка, вже настільки скам'янала в своєму горі, що згадує ті давні події дуже спокійно. Тим часом тодішній начальник обласного управління МВС у Львівській області Богдан Романюк підтвердив - жодного орієнтування саме на Онопрієнка в них не було. І лише коли його затримав дільничний на прізвище Кенцала (теж гість студії), в міліції зрозуміли, що він - саме той, хто їм потрібен. А назагал, як сказав той-таки Романюк, у цих убивствах проходили як підозрювані 200 людей. І якби Онопрієнка не затримали, за ґрати загримів би ще не один «маніяк». Про те, що цю заразу (систему, за якої головне - вибити в підозрюваного зізнання й отримати палицю за затримання) не викорінено й досі, говорили експерти в студії. Останній приклад - справа Ткача, за злочини якого до в'язниці кинули сімох ні в чому не винних людей.

Ці експертні оцінки геть знівелювали бадьору розповідь дільничного Кенцала про те, як той затримував Онопрієнка, отримавши згодом за це звання майора.

Мало того, що програма Олексія Суханова «Вся правда про Онопрієнка» лише вкотре підтвердила застарілі підозри глядача про випадковість затримання Онопрієнка (незважаючи на всі спроби виставити його як наслідок ретельної роботи спеціально створеного інформаційно-аналітичного центру при МВС, на чому наполягав Віктор Король). Її друга частина, як виявилося, мала на меті ще й добряче полякати того самого глядача небезпеками не лише минулими, але й теперішніми та майбутніми. Бо ж, як наголосив Олексій Суханов, усі дані МВС свідчать - на території країни й нині діє серійний насильник-убивця.

Проти цього твердження не зміг заперечити криміналіст Юрій Ірхін, який визнав, що справді кілька однотипних убивств, пов'язаних із сексуальним насильством, виділено в серію. І ніхто цього факту від громадськості, на противагу твердженням журналіста газети «Сегодня» Олександра Корчинського, не приховує.

Але, як люблять казати наші «збалансовані» ЗМІ, був у програмі й позитивний момент. Бо під завісу програми Сергій Рогозін, який висидів обидві частини шоу, будучи «довіреною особою Онопрієнка» й у силу природніх обставин його втіленням, зізнався: якби він знав, що його мовчання призведе до загибелі стількох людей, він обов'язково здав би свого друга.

Проте в пам'ять укарбувалося чомусь не зізнання, якому віри нема, а дикі подробиці про те, що Онопрієнко, зробивши свою чорну справу, заходив до помешкань і виносив звідти все, що бачив - включно з дитячими колготками, іграшками й трусиками. А ще - два відра оселедців із останнього вбивства, що їх він приніс братові. Цьому, вочевидь, рибка не засмакувала, й він на брата доніс. Але як можна було не помічати всього іншого? Він же не в пустелі жив, зрештою...

Так само як і Павло Лапшин, український аспірант, якого в п'ятницю Лондонський суд засудив до довічного ув'язнення за тероризм. Вирок Павлові Лапшину став топ-темою у вечірньому випуску ТСН («1+1») 25 жовтня. І ніби журналісти «1+1» зробили все від них залежне, аби висвітлити, м'яко кажучи, непересічну, а якщо називати речі своїми іменами, то просто-таки неймовірну для України історію зусібіч. Наталка Пісня, власкор «Плюсів» у Лондоні, під час прямого включення докладно поінформувала глядачів і про те, що суд Олд-Бейлі керувався тим, що доказів про причетність українського стажера компанії достатньо. Серед них - записи з камер спостережень у районі Бірмінгема, де мешкає численна мусульманська община, матеріали з комп'ютера звинуваченого, де він прокладав маршрути до мечетей та планував закласти вибухівку, а також способи виготовлення цієї вибухівки. До речі, Наталка Пісня озвучила деталь, яка мусить заспокоїти українців, упевнених, що донос - це наша національна забава. Нічого подібного, Павла Лапшина упізнали на знімках із камер спостережень. І був це аж ніяк не його земляк, а працівник компанії Delacam, де дніпропетровський аспірант мав стажуватися. Після переліку чорних справ, які наш земляк почав творити на Бірмінгемщині буквально на п'ятий день перебування в Британії, кореспондент подала синхрони родичів убитого Павлом 72-річного мусульманина. Вони виказали певність - Павло діяв не сам, у нього були спільники. Проте синхрон поліцейського це заперечив. Останній твердив: Лапшин - одинак. При цьому поліцейський назвав його холоднокровним убивцею. Розповідаючи про засідання суду, кореспондент підкреслила - свою вину в чотирьох злочинах проти мусульман Павло визнав і слухав вирок із білим, як крейда, обличчям.

Особисто в мене це не вкладалося в голові ще кілька місяців тому, після новини про арешт двох українських аспірантів. Та коли одного з них дуже швидко випустили, з'явилася певність, що й Павло Лапшин вирветься з лабетів британської поліції дуже скоро. Але ми отримали перший в історії України вирок її громадянинові у британському суді, відомому своєю безсторонністю, за теракти на ґрунті расової ненависті. І на це треба якось реагувати, коли ти працюєш на одному з великих каналів. Розібратися в юридичних формулюваннях наші журналісти навряд чи можуть. Відтак у них залишався вже проторений попередніми сюжетами про арешт Павла Лапшина шлях. Тобто - ще раз поспілкуватися з його викладачами та однокурсниками в Металургійній академії. Але нічого нового ні перші, ні останні не сказали. Тобто викладач Павла назвав ситуацію «бредом», а темношкірі однокурсники на всі лади вихваляли толерантність аспіранта, який ніколи не те що слова поганого на їхню адресу не сказав, але навпаки, був до них дуже привітним. Як і в попередньому сюжеті на цю тему, коли суд у справі Павла Лапшина щойно розпочався, кореспонденти ТСН наголосили - батьки його на цю тему спілкуватися ні з ким не хочуть, бо перебувають у перманентному шоку. Ну, а мати взагалі після страхітливої аварії жила тільки заради того, щоб не завадити синові робити кар'єру в Лондоні.

Натомість, аби хоч якось пояснити перетворення сумлінного аспіранта, якого ніколи не цікавили міжнаціональні чвари і якого ростила бабуся - кримська татарка й дідусь - Герой Радянського Союзу, на кривавого вбивцю-терориста, в ТСН, поставивши запитання, чому Павло попросив батька не приїжджати до Лондона й чому він відмовився від зустрічі з українським консулом, озвучили у відповідь кілька власних версій моторошного вироку в Олд-Бейлі. Перша - український стажист просто збожеволів, перетнувши кордон Великої Британії. Друга - він став жертвою операції британських спецслужб, яким треба було заспокоїти мусульманську общину в Бірмінгемі, знайшовши винуватця їхніх бід. Третя, найекзотичніша - в такий оригінальний спосіб Велика Британія хоче залишити в себе перспективного українського вченого. Наголосивши на тому, що про апеляцію засуджений до довічного ув'язнення Лапшин зможе попросити лише через сорок років після початку відбування терміну. За логікою авторів сюжету, колишній уже аспірант за цей час зможе в тюрмі зробити стільки відкриттів, що англійська Феміда з легким серцем дасть йому вже цілком цивільний притулок десь на курорті в Брайтоні (не плутати з Брайтон-біч у США!).

Тим часом жодна з цих дивних версій не була озвучена в розлогому сюжеті про вирок Павлові Лапшину в програмі «Подробности недели» на «Інтері» в неділю, 27 жовтня. Тут пішли дещо іншим шляхом, використавши всі технічні й людські можливості «головного каналу країни». Для початку, втім, так само, як це зробили «Плюси» в п'ятницю, дали слово власному кореспондентові «Інтера» у Великій Британії Оксані Кундіренко. Вона дуже сумлінно переповіла, що думають з приводу терориста Лапшина місцеві правоохоронці. А також - нібито, незважаючи на те, що його називають українським Брейвіком, він таким не є, бо не писав жодних маніфестів. Тімоті Маквей, який скоїв теракт у США, та Девід Коупленд, котрий здійснив те саме в Британії, - ось ті терористи-одинаки, на яких орієнтувався, за словами кореспондента «Інтера», Павло Лапшин. Тобто, розповідаючи про вирок українському терористові, британський кореспондент «Інтера» не засумнівалася в його справедливості, навівши досить аргументів щодо здійснення терактів саме ним. Хіба що, задля вже згаданого балансу, кореспондент побіжно згадала, що ніхто ані з рідних Павла Лапшина, ані з його однокурсників не вірить у те, що він міг це скоїти.

Також у сюжеті було подано синхрони експертів про те, що найстрашніші терористи - саме одинаки, які не залежать від організацій. «Дмитрий КОРЧИНСКИЙ, журналист, историк, общественный деятель: "Підтримка, група, організація терористична організація - все це потрібно щоб мотивувати людей. А якщо людина здатна сама себе мотивувати - вона є найбільш небезпечним терористом".

Александр ДИЧЕК, президент МГО "Международное антитеррористическое единство": "В 2005 году такие же благополучные люди как Павел Лапшин пошли на преступления, организовав взрывы в лондонском метро и на остановках автобусных. Тогда, представители таких благородных профессий, как врачи, учителя юристы".

Яков КЕДМИ, борец с терроризмом: "Никогда нельзя определить, что кому взбредёт в голову! Это самое сложное, тем более совершенно случайному человеку"».

Тобто в даному випадку «Інтер», на відміну від своїх колег із ТСН, намагався не будь-що посіяти недовіру до рішення британського суду, бо воно стосувалося саме українця, а пішов далі, намагаючись проаналізувати проблему тероризму одинаків, відсторонившись від їхньої національної приналежності. Дмитро Анопченко знайшов екс-агента ФБР, який пояснив, що терористом потенційно може стати будь-хто, а головна проблема для сучасного суспільства - це вибір, що для нього важливіше: безпека, яку здатна більшою мірою забезпечити поліцейська, а не демократична, держава, або все ж таки розмаїття свобод та прав.

«Дмитрий АНОПЧЕНКО, ведущий: Марк, правильно ли я вас понял, что мы не способны предотвратить эти взрывы, и само появление террористов-одиночек? Что это - цена, которую приходится платить за жизнь в открытом обществе?

Марк РОССИНИ, спецагент ФБР (1991-2008): "Именно так. Вот пример Павла Лапшина. Молодой человек приехал из Украины в Великобританию, вёл себя очень тихо, был одиночкой; образ жизни - уединённый. Он очень умён, разбирается в электронике, компьютерах. Но глубоко внутри него зрела ненависть к людям другой религии, он считал их недостойными находиться на одной планете с собой. И действовал в одиночку. Ему не нужны были соучастники. Вот братья Царнаевы. Они также действовали самостоятельно. Не существует способов на этой планете; мне просто неизвестны методы, которые позволили бы предотвратить эти теракты. Это невозможно без того, чтобы скатиться до уровня полицейского государства. Где любого человека, который лишь потенциально способен совершить преступление или теракт, можно арестовать ДО того, как он нарушил закон. Не думаю, что все мы хотели бы этого. И подводя итог, хотя это и ужасно - то, что произошло в Великобритании, то, что совершил Павел, - я не верю, что этого можно было избежать"».

Про якісь власні версії того, що сталося, на відміну від ТСН, тут не йшлося.

Мені особисто здається, що в патріотичному плані щодо цього судового вироку та його висвітлення перевагу отримали «Плюси». Бо хай там як, але український глядач, разом із рідними та оточенням Павла Лапшина, навряд чи в масі своїй повірив, що український аспірант виконав роль одиночного ката-терориста для мусульманського району Бірмінгема. А от щодо того, що відкритому суспільству доводиться платити високу ціну за свою відкритість, то цієї тези, здається, ще ніхто з філософів, а тим паче політологів, не спростував.