Незадовго до прем'єри на «Інтері» серіалу «Шулер», створеного Star Media, та загалом незалежно від цього показу генеральний продюсер компанії Влад Ряшин в одному інтерв'ю обмовився: «Глядач прайм-тайму втомився від традиційного "мила"». Те, що «Шулер» від режисера Едуарда Паррі - те саме «нетрадиційне мило», та навіть зовсім не «мило», підтверджують високі рейтинги, котрі серіал дав першого дня. Саме ця статистика, інакша, ніж звикли скептики, якість (насамперед - сценарію) спонукала до певних висновків.

У понеділок нам показали одразу три серії. Додайте час на рекламні ролики, і зрозумієте, чому кінець третьої припав за північ. Наскільки я знаю телевізійну «кухню», дуже часто подібні часові блоки визначають як «злив ефіру». Пригадайте: не так уже й давно нам показували одну серію будь-якого серіалу на день. Далі прийшла мода на здвоєний показ, тобто по дві серії за вечір. Зізнаюся, це дещо втомлює всіх, крім невідомих мені фанатів перегляду 15-20-хвилинних рекламних блоків між частинами фільму. Вдалі цифри могли дати навіть посередні стрічки, перші серії яких навмисне йшли без перерви на рекламу, для затравки, аби посадити глядача на гачок.

Тому варто зрозуміти здивування вашого автора наступного дня, коли згадані вище рейтинги довели хибність деяких усталених поглядів. Зокрема - на так званий злив ефіру. Навпаки, «Шулер» дав високий результат, а отже - викликав інтерес, тримав біля екранів і, що характерно, зовсім не втомив.

Мені здається, поки що рано говорити про традиційну симпатію, яку викликає у глядача молодий харизмачний герой - адже саме таким є Костя Волошин у виконанні Антона Феоктистова. До того ж цей герой - аферист, шахрай, картяр, котрий разом із друзями дитинства розробляє хитрі й дотепні схеми, маючи на меті не стільки обдурити та заробити дурних грошей, скільки покарати поганих хлопців. При цьому Костею та його колишніми однокласниками (доволі традиційна для зразків масової культури трійця Ботанік - Розбійник - Силач) здебільшого керує гостре бажання почати гру як таку, вихлюпнути адреналін, покататися на таких собі американських гірках життя й вирватися з сірої буденності. Додайте до цього місце дії - Одесу, де різниця між поліцейським та злодієм від самого дня заснування вільного міста була, погодьтеся, досить умовною. Або принаймні ця різниця була, є та буде частиною загальної одеської міфології. Так, усе це працює на історію. Проте - як допоміжний фактор.

На мій погляд, основним у «Шулері» є не місце, а час дії. Радянський Союз, 1979 рік. Пік активності підпільних мільйонерів. Остаточне визнання громадянами того, що люди окремо, країна - окремо. Початок тісного злиття влади з криміналітетом. Ще є довіра до міліції, але жодної - до партійних та радянських гасел. Подібні цяточки та «бантики», розкидані авторами по всьому фільму, вигідно вирізняють «Шулера» від інших зразків модного «радянського ретро». Наприклад, від серіалу «Мосгаз», де пошуки маньяка показано як не зовсім нормальну ситуацію в загалом нормальній, спокійній, стабільній, навіть веселій та певною мірою успішній країні.

Тим не менше, ностальгія в «Шулері» працює на позитивний результат потужно. Справа - в рішенні, котре або не використовувалося раніше, або було не так помітно. Маю на увазі саундтрек: від першої до останньої серії глядача супроводжує музика, популярна в той період, на який припала і моя безхмарна юність. Все це, за винятком хіба «Там, где клён шумит» та «Есть ты у меня», хітів ВІА «Самоцветы», майже ніколи не транслювалося в СРСР офіційно, в радіоефірах, не кажучи вже про телевізійні «Мелодии и ритмы зарубежной эстрады».

Натомість інші, не те щоб офіційно заборонені ЦК ВЛКСМ, але все одно не надто дозволені західні музичні хіти розходилися країною напівпідпільно. Тепер це називають «піратством» - а Костя та його друзі час від часу іменують себе піратами. Піратство під акомпанемент «піратського»: ці ритми повноцінно існували в іншій реальності, паралельній тій, де жили радянські люди. Тому супровід саме цієї музики, до того ж - вкупі з реконструкцією живого концерту Булата Окуджави в Одесі, надає діям героїв фільму особливого статусу. Вона ніби підкреслює двовимірність радянського буття, наголошуючи: справжнє - ось воно, все інше - виступи Леоніда Ілліча Брежнєва й газета «Правда».

Наступний плюс - деромантизація навіть не злочинного світу, а злочинних намірів. «Шулер» створено за творами Анатолія Барбакару, людини, як кажуть, із біографією. Сам тривалий час промишляв картярством, перебував у розшуку, сидів, потім писав книги, працював журналістом, консультував сценарії та зйомки фільмів. Серед яких - «Ліквідація», без перебільшення - сучасна класика і чи не останній вдалий багатосерійний фільм російського виробництва: після нього гучних успіхів, а також фраз, що пішли в народ, не пригадаю. До того ж Барбакару був ведучим реаліті-шоу виробництва ICTV «Джентельмени на дачі», його можна також впізнати серед виконавців епізодичних ролей у «Шулері». У титрах зазначено, що Анатолій Барбакару також брав участь у створенні сценарію, а отже, звичаї злочинного світу відтворені достовірно.

Згадаємо: головний посил тих же «Катали» чи «Бумера» - розплата за гріхи прийде. Те, що починається як юнацька гра, в тому числі - для героїв «Бригади», досить швидко вивело її учасників на той рівень, де подібні іграшки давно є способом життя. Причому - небезпечного. Те ж саме - і в «Шулері». Вже в перших епізодах першої серії зеленого картяра Костю пресують досвідчені шулери. Вони на раз розколюють маневри, котрий сам юнак вважає мало не вершиною свого креативного мислення. Далі - більше: коли Костя починає свої одеські картярські пригоди, місцеві бандити тут же вираховують його. Молодому шулеру та його друзям без перешкод удається нажухати пересічних аферистів та підпільних мільйонерів. Йому майже без втрат вдається відбитися від міліції та партійних бонз, теж розведених на м`якуші. Та варто зіткнутися з жорстким світом явного криміналу, ані харизма, ані почуття гумору, ані креатив - нічого з цього не спрацьовує. Навпаки, Костя «попадає» на рівному місці. А витягнути його з критичної ситуації в змозі лише сценаристи - реальне життя в таких випадках пропонує тільки мишоловку.

Отже, варто припустити: в житті пана Барбакару того періоду, який він художньо осмислив у власних творах, усе ж таки романтики було дуже мало. Сувора проза. По суті, Анатолій Барбакару, а разом із ним - автори «Шулера» застерігають від прямих контактів із кримінальним світом.

Таким чином, почавшись як легковажна, наближена до комедії в стилі «Ва-банку» історія, «Шулер» чимдалі впевненіше набував ознак серйозної, навіть жорсткої кримінальної драми. Навіть любовна лінія, яку ваш автор вважає в більшості випадках необов'язковою для добротної історії, ближче до фіналу вже не дратує. Хоч вона й потрібна, скажемо відверто, лише для драматургії. А ностальгія за часами брежнєвської так званої стабільності, в якій я підозрював стрічку, тут якщо й має місце, то лише для тих, хто шукає подібне скрізь. Нарешті, тодішні шахрайські схеми набагато зрозуміліші, ніж нинішні багатоходові комбінації за участю інтернету. Ось де варто шукати причини згаданих вище високих показників серіалу. Та, мабуть, у зразках нових пропозицій для втомлених «традиційним милом».

Фото - inter.ua