Перш ніж вести мову про перебіг подій і враження, мушу вибачитися за прикру помилку в попередньому тексті: 39 мінус 6 - це, все ж, дещо не те саме, що 36 мінус 9. Тож невдах у сумі має бути не семеро, а тринадцятеро. От що робить із людиною вболівання :)

Отже, перший півфінал. Щороку Європейська мовленнєва спілка розподіляє країни - учасниці півфіналів на п'ять «кошиків» - із метою звести до мінімуму сусідське голосування й розвести найзавзятіших сусідів по різних півфіналах. Як чаклувала ЄМС цього року, мені невідомо, але результат вийшов таким: в одному півфіналі опинилися представники України, Білорусі, Росії, Молдови, Литви та Естонії. Усі вони в підсумку вийшли до фіналу.

Так само в одному півфіналі опинилися представники Сербії, Словенії, Хорватії та Чорногорії - усіх, окрім однієї, пост'югославських країн, зважаючи на те, що Боснія та Герцеговина цього року участі в конкурсі не бере. Усі вони до фіналу не пройшли. Екс-СРСР виявився потужнішим за екс-СФРЮ? Хто за кого віддав голоси - це стане відомо лише по завершенні конкурсу, але самий факт колективного успіху пострадянських країн і колективного неуспіху пост'югославських може бути дуже промовистим.

І вже зовсім дрібничкою видається наявність в одному півфіналі представників Бельгії та Нідерландів - обидва вони теж пройшли до фіналу. Тож борці з сусідським голосуванням можуть записати собі в актив хіба що розведення по різних півфіналах Греції та Кіпру й Молдови та Румунії.

Отже, у фіналі виступлять представники Бельгії, Білорусі, Данії, Естонії, Ірландії, Литви, Молдови, Нідерландів, Росії та України. Невдахами стали, окрім пост'югославських артистів, представники Австрії та Кіпру.

Сам по собі конкурс у першому півфіналі можна схарактеризувати словами «якісна простота». Звук був рівним, якісним і без провалів. Сцена являє собою звичайний круглий майданчик без жодних помпезних конструкцій; усі ефекти створюють за допомогою освітлення, можливості якого здаються безмежними. Новація цього року: сцена розташована практично посеред глядацької зали, з усіх боків її оточують глядачі, й бар'єрів між ними та артистами, здається, немає. Так само просто в залі розташований «Грінрум»: його точніше було б назвати «Грінзоною». Під час підрахунку голосів, між нарізками з конкурсних пісень, промінь світла вихопив усіх шістьох учасників, що виступатимуть одразу в фіналі: вони купкою сиділи серед глядачів.

Ведення конкурсу цього разу мінімізовано: акторка Петра Меде була сама й на сцені, й у «Грінрумі»; репліки її були лаконічними, й уразити розкішним конферансом вона не прагнула.

Розпочався перший півфінал із виконання дітьми минулорічної переможної пісні - «Ейфорії» Лорін - у класичній манері. Досить довго в кадрі був міст Мальме - Копенгаген - чи то як символ міста, чи то як символ єднання Європи.

Прапори країн-учасниць мали вигляд емблеми цьогорічного конкурсу - метелика. Заставки були не розтягнутими, але й не сумбурними й складалися з краєвидів країни, чий представник має вийти на сцену, та кадрів самих учасників - чи то на репетиціях, чи то на тлі тих-таки краєвидів. Перед виступом Злати Огнєвич було показано панораму центру Києва (де в око впадали самі лише омельченківсько-черновецькі «типу хмарочоси»; краєвид вийшов на диво безликим), а також мальовничу перспективу Дніпра з київськими мостами.

Утім... Заставкою до виступу представника Литви Андрюса Появіса були краєвиди старовинного європейського міста зі старими трамвайчиками. Ніде в Литві трамваїв немає...

А от назви країни, чиї учасники виступали (вони були в нижньому лівому куточку екрану протягом усієї пісні), були практично нечитабельними - дуже вже дрібними. Імен учасників у титрах узагалі не зазначали.

Українськими коментаторами традиційно були Тімур Мірошниченко й Тетяна Терехова. Коментували вони загалом непогано - тобто, їх було рівно стільки, скільки треба. На початку трансляції, щоправда, Мірошниченко починав коментувати виступ, коли не змовкли ще останні акорди (мовляв, тексту більше немає, а саму лише музику навіщо ж слухати?), але згодом виправився.

Не обійшлося, звісно ж, без деякого ура-патріотизму: «Як можна цій красуні не поставити 12 балів? Хай тільки спробують не поставити - матимуть справу з нашим велетнем Ігорем Волковинським», - так Тімур Мірошниченко від коментував виступ Злати Огнєвич. Але зробив це з жартівливою інтонацією.

Після виступу нідерландки Анук Мірошниченко поділився наболілим (а чи хворобливим): «Заснулш? Прокидайтеся!».

Після виступу білоруски Альони Ланської Терехова розповіла: ця співачка перемогла на національному відборі минулого року, але «через масові протести у пресі» було призначено іншого учасника; перемогла вона й тепер, але «вирішила змінити пісню». У «Конкурентах Злати Огнєвич» Мірошниченко оприлюднив дещо іншу версію: всі ці зміни й заміни сталися за височайшим розпорядженням із височайшої «гори».

Під час підрахунку голосів організатори конкурсу показали історію «Євробачення» - спочатку чорно-білі кадри 1950 -1960-х років, потім, починаючи від 1970-х, - кольорові. Терехова згадала Франс Галль та Віккі Леандрос (не згадавши, що обидві вони - люксембургині), але віднесла їх до 1950-х, тоді як насправді вони перемогли, відповідно, 1965-го та 1972-го.

Що ж до пісень... Перший півфінал вразив сильним вокалом, але пісні були здебільшого однотипними - повільними й мелодійними: «вокальними». На загальному тлі найбільше виділялася пісня данки Еммелі де Форест - несхожістю на всі решту, незвичністю; співачка продемонструвала сильний вокал, але він не був самоціллю. «Конкуренти Злати Огнєвич» у даному разі не дали навіть приблизної уяви про цю пісню.

Виступ Злати Огнєвич... Я чекав на більше. Ні, сама Злата була на висоті. От тільки в голові крутилася й крутилася фраза: «Жертва примусової шоуїзації». Пригадався Олександр Пономарьов, який десять років тому виступав геть не у своєму амплуа.

Злата Огнєвич - самодостатня співачка. Має вона й голос, і експресію, й шарм. То скажіть на милість: навіщо були всі ці прибамбаси із велетнем, який виніс її на сцену, пішов за лаштунки й більше не з'являвся? Із димовою завісою? Із п'єдестальчиком, на який поставили співачку: крок праворуч, крок ліворуч - гепнешся? Усе це відволікало увагу від головного - від пісні. Усе це, як видалося, відволікало увагу й самої Злати Огнєвич, сковувало її. Усе це було надлишковим, зайвим, неорганічним, штучним - і суто пострадянським, ілюстрацією до тексту пісні й її «ідейно-філософського змісту», таким собі сурдоперекладом. Увесь цей натужний драматизЬм виглядав як дотягування пісні, яка дотягування не потребувала. Ну й на біса воно було?

Фото - tsn.ua