«Детектор медіа» продовжує публікувати відгуки на помітну подію в українському культурному й телевізійному житті - прем'єру фільму «Квітка. Голос у єдиному екземплярі». Читайте також думку Андрія Кокотюхи, опубліковану на «Детектор медіа» раніше.

На стрічку про Квітку Цісик очікували давно - в Україні, діаспорі, україномовному світі... Далеким від інтернету українцям ця співачка, як той Чеширський кіт, уявляється фатальним сопрано з Америки. Про його ж володарку до пуття так нічого й не відомо - самі фото та цитати некрологів з «Країни чудес». За життя Квітку не переслідували журналісти, а визнання вона жадала лише спільно з українською піснею.

Найбільше твори, які виконувала Цісик, близькі саме українцям. Тут, може, справа й не в «унікальному колоратурному сопрано», рівні аранжування, академічній глибині... У піснях Квітки чути, що вона, хоча й ніколи не була в Україні, зросла в родині львівської інтелігенції. І - диво - адекватний українець у її піснях чує так багато, що готовий оповідати про це годину. Тоді як пересічний американець зазначає практичні речі: «Good tone, goоd pitch. Perfect English», і спокійно сідає собі порпатися у лептопі далі.

                                                           З фанатизмом

«Квітка. Голос у єдиному екземплярі» - перший український документальний фільм, який представили глядачам усієї країни. І навіть діаспорян ця новина змусила хвилюватися: «Кіно про Квітку? А в інтернеті є?». За перші вихідні, щойно стрічка з'явилася на сайті телеканалу, її переглянули понад півтори тисячі людей.

За змістом звернення до аудиторії, цей фільм дуже й дуже цікавий. За визначенням авторів, його «присвячений пам'яті видатної особистості». При цьому вони намагаються з`ясувати, «чому протягом не одного десятиліття пісні у виконанні Квітки Цісик справляють на людей гіпнотичне враження». Але провідною у стрічці про співачку є не вона сама, а... відданий поціновувач її творчості. «Гіпнотичними враженнями» діляться не музичні критики, а таксист й люди, які знали Цісик. А замість Міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик творці фільму згадали про фестиваль «Новая волна».

Уже з цього місця стає зрозуміло, що фільм не для снобів. У титрах стрічки консультантів від мистецтва не зазначено. Не дали їм і слова, хоча, як виявилося, знавцям є що додати до «гіпнотичних вражень».

Головним редактором проекту є Антон Нікітін, відомий у цьому контексті за місією культурно-релігійного видання «Фома в Украине». Щодо того, що нинішній головний редактор «Інтера» цікавиться музикою на рівні Олексія Когана, у ЗМІ раніше не повідомлялося :) Режисером-постановником виступила знана за докуфільмами найрізноманітнішої тематики Софія Чемерис. Оператор-постановник - Герман Федоренко. Робота над сценарієм лягла на плечі журналістки з культурної тематики Лесі Вакулюк та її колеги за іншими темами Наталії Ковальової. Генеральний продюсер проекту - Ганна Безлюдна.

«Стояла не поруч»

«07 продакшн» у співпраці з «Інтером» вдалося створити цілком соціальне документальне кіно із лейблом «Квітка Цісик». Мало не наскрізною в ньому є тема грошей: у самореалізації, рутині, доброчинності... Головний герой - американець українського походження Алекс Гутмахер - справді унікальна людина. Під час прем'єри фільму глядачі в залі втирали сльози вже з моменту, коли зауважували, як упевнено цей чоловік із Одеси спілкується українською.

Пан Гутмахер ніколи особисто не знав Квітки Цісик. Спочатку захопився її талантом, а пізніше лікувався в тому ж онкодиспансері, що й співачка. Відтоді бачить свою місію у «поверненні слави» Квітці Цісик та благодійності. І фактично втілює в життя пісню і мрію співачки «Я піду в далекі гори»: кошти з анонсованої у стрічці благодійної акції призначено на придбання пересувного мамографа для мешканок Гуцульщини. Цей апарат має допомогти у вчасній діагностиці раку, який забрав життя і голос Квітки Цісик.

Авторам фільму вдалося розшукати чоловіка, який нелегально завіз першу платівку Цісик у Радянську Україну і розтиражував її на аудіокасетах. Його прізвище глядачам не запам'ятовується - про аудіопірата у стрічці згадують побіжно. Здебільшого експертом щодо творчості Квітки виступає Алекс Гутмахер. Приміром, він зазначає: «Вона співала з Майклом Джексоном, Квінсі Джонсом, Майклом Болтоном. Але, шановні, вона співала бек-вокал. Вона поруч не стояла».

При цьому «стояти» поряд із виконавцями Кейсі начебто й не мала: у своєму інтерв'ю вона прагматично каже, що обрала фах саме студійної співачки. З огляду на жорсткі правила рекламного ринку та шоу-бізнесу, перелік брендів та зірок у послужному списку Квітки Цісик засвідчує її високий професійний рівень у повсякденній роботі. А «стояла» вона й сама, і подавала здобуття «Гремі» саме українські пісні не з розпуки, що не має можливості заспівати із Джексоном.

До речі, автори фільму обіцяли глядачам «змогу побачити єдине ексклюзивне відеоінтерв'ю Квітки Цісик українською». Увійшло ж до стрічки пару куцих фраз Квітки із цього запису.

«У єдиному екземплярі»

Фільм створено у найкращих традиціях сучасного телебачення: у стрічці про Квітку їй слова не дають, а найбільше про співачку оповідає людина, яка жодного разу її не бачила :) Доповнює цей ефект рішення авторів фільму абсолютно проігнорувати українську інтелігенцію.

Після телепрем`єри фільму письменниця Оксана Забужко навряд чи скоро ввімкне телевізор. Свою тезу про «сміттєпровід» вона спрямувала у Facebook. Цінностей та середовище діаспори пані Забужко не може не пам'ятати. І не тому, що період життя письменниці у США збігся із заміжжям, а її колишня свекруха ще довго на радісні репліки «Йой, то ви знали Забужко?!» стримано просила не говорити на цю тему :)

Про Квітку Цісик Оксана Забужко очікувала на стрічку зовсім іншого рівня - принаймні, на матеріал без пересмиканих акцентів. «Не на те дочка концертмейстра Львівської опери, ще дівчинкою поблагословенна Йосипом Сліпим, потратила свої зароблені у Форда чверть мільйона на нікому в США не потрібні українські пісні, аби "добитись успіху" (!!!), - були в неї й інші цінності, неїстівні», - зазначає Оксана Забужко. І вводить інтерівців у дискурс: «Кволітатний (і досі єдиний такого рівня!) запис українських пісень, натоді в УРСР уже опущених до статусу "шароварщини" (Івасюка вже вбили, Мареничів - і тих не записували), - це була абсолютно свідома доброчинна пожертва: "щоб збереглося", - і сама Квітка про це в єдиному своєму українському інтерв'ю так прямо й говорила: "мій дарунок Україні", - тільки ж ви, Inglourious Basterds, її не почули...».

Вразила стрічка про Квітку й журналістів. По суті, у відгуках про документальний фільм рецензій на нього не було. Представники ЗМІ здебільшого писали про Квітку Цісик, скориставшись інформаційним приводом, аби доповнити скупе як на освічену аудиторію кіно. Або й філософствували про карму української інтелігенції.

За сильнішого авторського складу фільм про Цісик міг бути присвячений вічно актуальній і болючій темі - звучанню України у світі. У ньому могло би йтися й про видатніші твори українців, яких уже не знайдеш на YouTube... Підсумків стрічки про нищення і визнання української пісні мало би стати не лише на реквізити благодійного фонду. Алекс Гутмахер робить велику справу, і його історія заслуговує на окрему екранізацію.

Та все ж, реалізуючи документальний проект на такому рівні, «головний канал країни» зробив хай і не надто корисну, та все ж добру справу. Саме така стрічка про Цісик мала би збурити «піплметри». А щодо професійної роботи про Цісик, то, схоже, за нинішньої ситуації на телеканалах, ця насправді дуже проста й немістична історія може бути реалізована хіба в форматі «спеціально не для телебачення».

Фото - http://inter.ua