Слідом за президентом масований наступ на телеаудиторію провів прем'єр-міністр Микола Азаров. 12 березня він відповідав на запитання журналістів із п'ятьох телеканалів - Сергія Швеця («1+1»), Ігоря Меделяна (Перший національний), Олени Астахової (ICTV), Олександра Бондаренка («Україна») та Анастасії Даугуле («Інтер»). А рівно через тиждень, 19 березня, Перший національний телеканал та Перший канал Національного радіо транслювали прес-конференцію глави уряду.

Залишається тільки гадати, з якої це радості не надто публічні дотепер глави держави та уряду раптом вирішили влаштувати такий собі місячник відкритих дверей. Принаймні, початкова фраза пані Даугуле, яка 12 березня була ще й модератором: «Незважаючи на те, що такі зустрічі є постійними й регулярними...», - не переконувала. Уява чомусь підказує одну ймовірну відповідь: травень, саміт Україна - Євросоюз. І відповідні іміджеві приготування до нього. Хоч би як, а таке от раптове прозріння, такий різкий перехід від повної закритості до демонстративної й надмірної публічності виглядали не надто природними. Штучними, якщо точніше. Такими, справжня мета яких лежить аж ніяк не в публічності самій по собі й не в бажанні почути суспільство та роз'яснити йому свої позиції.

Втім, «вихід у люди» Миколи Азарова залишив подвійне враження. На відміну від Віктора Януковича, він не прагнув видати себе за владику всемогутнього, не повчав і не виховував. Навпаки: намагався поводитися ліберально, коректно. Порівняно з президентськими, відповіді прем'єра на перший погляд видавалися винятково змістовними - принаймні, оперував він цифрами та фактами, а не гаслами й не світлими перспективами казкового «покращення» колись там згодом.

От тільки не було куди подітися від враження, що все це я десь уже бачив. Пригадувати, де саме, довелося зовсім недовго: саме так розподілялися ролі в російській тандемократії: гордий і неприступний Владимир Путін, що всіх повчає, як вони мусять жити, - й ліберальний, простий у спілкуванні, не надто офіційний - ледь не панібратський - Дмитрій Медведєв. Звісно ж, усі згадані характеристики стосуються суто зовнішніх, «на камеру», проявів.

Тільки от Азаров - не Медведєв рівно такою ж мірою, як і Янукович - не Путін. Тож подеколи штучність, награність побаченого просто зашкалювали. Виступати в чужому амплуа - це завжди великий ризик.

Узяти хоча б мовний аспект. Під час прес-конференції ведучий виступав українською, більшість запитань лунали нею ж - Микола Азаров натомість виступав російською й лише нею. 12-го числа Анастасія Даугуле зверталася до телеглядачів українською, аж раптом, ставлячи запитання Азарову, запопадливо перейшла на російську.

Гаразд, припустімо, в Україні існує двомовність. Лише припустімо. Як виглядала би двомовність у демократичній країні? Виглядала б вона так: прем'єр-міністр відповідав би тією мовою, якою було поставлене запитання. Тим самим він би висловлював повагу до свого співрозмовника. У нас було цілковито навпаки: журналісти підлаштовувалися під мовні вподобання глави уряду. Така от вийшла спільність інтересів: журналісти демонстрували велику повагу до Азарова, й він демонстрував велику повагу до себе.

Треба все ж віддати належне: враження відрепетируваності (принаймні, аж такої відрепетируваності, як у президента) прес-конференція не справляла. За розповідями кореспондентки «Детектор медіа» Світлани Остапи, незрівнянно простішим був режим проходу журналістів на «височайший» захід. Але був іще один безпомилковий індикатор.

У залі було встановлено два мікрофони: один - для запитань від представників загальнонаціональних та іноземних ЗМІ (останніх, здається, й не було жодного), інший - для запитань від представників регіональних ЗМІ. Так от: на відміну від президентської прес-конференції, представники регіональних ЗМІ питали не про вмеблювання лікарні й не про будівництво шахти, а про нагальні проблеми. Подеколи місцеві, найчастіше - про місцеві прояви загальнонаціональних проблем. Цього разу регіональним журналістам було дозволено показати себе не обмеженими особами, для яких увесь світ зійшовся на бідолашній шахті, а журналістами - фаховими й соціально активними.

Утім, «родимих плям» не бракувало й тут.

«Розігрівом» до прес-конференції став ролик, у якому показували щасливого пенсіонера, якому не довелося лікуватися за кордоном (ото вже біда всіх наших пенсіонерів - їдуть вони, нещасні, й їдуть лікуватися за кордон), бо в Києві побудували ендокринологічний центр. «Щомісяця відкривалася або модернізувалася лікарня», - повідомляли титри. За кадром залишилася одна дрібничка: де саме розташований той ендокринологічний центр. Його побудували - а чи втиснули до вже наявної лікарні, скоротивши й ущільнивши її?

Микола Азаров розпочав вступне слово досить нестандартно. «Есть ли из Кировограда журналисты?» - спитав він. І розповів, як два роки тому на прес-конференції йому поставили запитання про відсутність театру в цьому славетному місті - й от же тепер він, красень. «Довольны?» - запитав глава уряду й зробив висновок про користь спілкування з журналістами.

Річ не лише в тім, що після президентського «Діалогу з країною» вислів «кіровоградський театр» миттєво перетворився на ідіому. Прем'єр так і не збагнув: якщо у країні театри модернізуються тільки після запитань журналістів особисто главі уряду - кепські в цій країні справи. А де ж тоді були кіровоградська місцева влада, кіровоградські осередки Партії регіонів, зрештою?

Журналісти мусять підмінювати собою офіційні інформаційні канали, які не працюють, - от як насправді виглядала думка Азарова, от у чому він убачає професійні обов'язки журналістів і роль ЗМІ.

«Корабль требует единого курса и твёрдого управления», - висловився Азаров про негативну роль опозиції, яка «саботажи устраивает: то капитана требует сменить, то штурмана». Так і не помітив Азаров: він скористався типово тоталітарною аналогією, типово тоталітарною уявою про функціонування держави.

Глава уряду розповідав про програму активізації економіки. Й тут він викликав лише подив: прем'єр-міністр модерної держави з ринковою економікою вів мову не про загальноекономічні показники, не про тенденції, а про окремі, висмикнуті з контексту об'єкти будівництва. Уже б тоді, різноманітності заради, всю програму коротенько виклав би! Але ні: посилання на те, що «это есть в программе», ми чули, а от уявлення про програму в цілому, про її масштаби й модернізаційцний потенціал отримали дуже й дуже фрагментарне. «Я показал только одну сотую часть того, что содержится в программе модернизации экономики», - зізнався прем'єр. Ото й була ціна всій його конкретиці.

«Мы поставили задачу на 500 гектаров увеличить площадь тепличных хозяйств», - повідомив Азаров. Але, даруйте, як це? За часів СРСР усе було б просто: ЦК віддав би наказ обкомам, ті - парткомам колгоспів - і все. Але ж нині в нас усе приватне! Чи може - в принципі, за ідеєю - уряд директивно планувати дії приватних підприємців? А чи в цьому й виявилася державна філософія нинішньої влади: все має бути приватне, але у «своїх» руках - так, щоб можна було командувати не гірше за ЦК?

Наведені цифри? Їх не було з чим порівняти. Зростання зарплат і пенсій в абсолютних цифрах, можливо, й вражало - тільки от хіба ж можна було «забути» про ціни? Ні сіло ні впало, прем'єр почав раптом - безвідносно до змісту запитання - вести мову про стабільність житлово-комунальних тарифів. Але чи він справді вважає, що ані на що більше українці гроші не витрачають?

Були моменти, коли світогляд Азарова було геть не зрозуміти. От він казав, що вступ до СОТ був радше політичним, ніж економічним кроком і завдав Україні шкоди, бо відкрив її ринки для імпортних товарів. Тут само він повів мову, що чимало українських товарів є неконкурентоспроможними, й для того уряд і модернізує економіку. І тут само з його вуст пролунало, що країни Митного союзу - це найбільший наш зовнішньоторгівельний партнер, і з ним треба інтегруватися - так або інакше.

То як воно все ж таки: а чи Україна модернізує виробництва, виготовляє конкурентоспроможну продукцію й опановує нові ринки - а чи вона закриває ринки, інтегрується з товаришами за економічним нещастям і надалі спокійненько виготовляє грамофони замість комп'ютерів? Модернізація - а чи відгороджування від зовнішнього світу? Виходило, що й перше, й друге водночас.

Запитання прем'єрові ставили й через Facebook (превед, Медвед!). Пролунало аж два з них. І в одному ведучий - судячи з інтонації - під час зачитування запитання сам же дав на нього відповідь: йшлося про дефіцит ліків, і посеред запитання з вуст ведучого раптом пролунало: «Ну, який дефіцит? Лякали дефіцитом!» Азаров підтвердив: і справді, лише лякали, тож і проблеми немає. Цей крок ведучого був поза всякими межами...

А необхідність ліцензування ліків глава уряду так і не обґрунтував.

Наводячи дані про зарплати вчителів та лікарів, прем'єр зауважив: дані взято з конкретних зарплатних відомостей, але навести імена він не може, бо є закон про захист персональної інформації. То, виходить, від самого прем'єра ніякого захисту персональної інформації не існує? Він отак от просто може взяти й улізти в будь-яку персональну інформацію? На нього закони не поширюються?

Ведучи мову про автошляхову катастрофу, Азаров зазначив: цьогорічна зима була особливою, бо не було морозів у -35, як торік, але повсякчас температура коливалася туди-сюди через нуль. Тут уже й зовсім виникло запитання: у якій країні він живе? Якою він уявляє собі українську зиму? Чи знає він, що Новосибірськ і Чита - далеко?

«Крюково» (замість «Крюков», якщо російською), «село Уланово Винницкой области» (замість «Уланов», як було позначено на всіх радянських російськомовних картах) - чи взагалі знає пан Азаров, що Україна бодай чимось відрізняється від Росії - й кліматом, і топонімікою, зокрема? Чи дає собі звіт, якою саме країною керує?

І, нарешті, ще про стиль ведення прес-конференції. Час від часу, аби зробити його менш офіційним, Азаров пробував або жартувати, або розмовляти неофіційно. Виходив конфуз за конфузом. От він ставив перед залом риторичні запитання, до того ж запитання абеткові, загальноочевидні, й чекав відповідей, мов вихователь дитячого садка. Мабуть, журналісти мали відповідати хором?

От пролунало запитання про відсутність реакції на події на Кіпрі. І Азаров буквально розмазав молоду журналістку, виставив її якоюсь дурепою. Міг же він просто пояснити, чому офіційної реакції немає?

На запитання від «Детектор медіа» про чорні стрічки на урядових нарадах Азаров декілька разів відповів щось на кшталт: «Хорошо, сделаем их красными».

І цим він засвідчив: він не поважає журналістів. Він вважає їх нижчими за себе. Йому нема діла до їхньої гідності, а почуття такту йому невідоме. Усю гру в «ліберальність» було зіпсовано.

Фото - http://megamakler.com.ua