На «Пісню пісень» Єви Нейман в Одесі чекали, як на рідну. По-перше, стрічка знімалась у Вилковому на Одещині. Крім того, ім'я кінорежисера в Одесі пов'язують з Кірою Муратовою, яка, як і німецька кіношкола, причетна до формування кінематографічного світогляду пані Нейман.

У роботі над «Піснею пісень» Єва Нейман знову вдається до сценарію на літературній основі. Якщо на попередню картину «Будинок з башточкою» її надихнув твір письменника та сценариста Фрідріха Горенштейна, то цього разу вона фокусується на Шолом-Алейхемі. Канва її фільму - «Пісня пісень», у яку увійшли впізнавані епізоди з інших творів класика. Включені вони доволі невимушено й тільки відтінюють основну новелу - «Пісню пісень».

Крім того, як це підкреслює й сама Єва Нейман, важливою складовою «Пісні пісень» є музика - Аль Джонсон, Йоссель Розенблатт, Йосеф Хассід, Яша Хейфец, Фріц Крейслер. Обираючи ці твори, кінорежисер, за її словами, звернулася до найкращих періодів їхньої творчості.

У «Пісні пісень» детально відтворено єврейський побут і традиції. Крім того, кінорежисер звертається до особистого світу своїх героїв. Говорячи про їхні почуття, Єва Нейман продовжує «тримати дистанцію щодо емоцій», що відзначали кінокритики і в історії з героями стрічки «Будинок з башточкою». Ця стриманість  нетипова ані для сучасного кіно, ані для щоденних реалій. І хоча стрічка спонукає замислитись і про життєпис єврейського народу, сприймається «Пісня пісень» насамперед як особиста історія.

«Простота і тендітність», - каже про світ «Пісні пісень» Єва Нейман. Як і в цьому творі, героями картини виступають Шимек і Бузя, яких поєднують спочатку спільно проведені дитячі роки, а потім і теплі почуття. Зростають вони в реаліях, коли родичі повідомляють про єврейські погроми, в яких загинуло «тільки семеро членів родини», коли освіта в початковій школі муштрує, коли люди пишуть один одному паперові листи, в яких повідомляють переважно про переказані суми грошей або ж дякують за них.

Хоча йдеться в цій стрічці про 1920-ті, ця сумна і зворушлива картина є актуальною для всіх часів. Бо в усі часи покладатися на щирі дитячі надії не варто, не варто чекати, що «янголскине з неба срібний гріш» - надто вже беззахисні люди перед обставинами і трагедіями. Як відзначив кінокритик Олександр Гусєв, відчуття приреченості почуття головних героїв «немовби нагадує про приреченість всього їх оточення, про неминучість катастрофи, явленої поки лише в своїх провісництвах, погромах, що вже стали звичною, невід'ємною частиною повсякденності».

«Пісня пісень», як і «Полон» Анатолія Матешка, представлена одразу у двох конкурсних програмах ОМКФ - національній і міжнародній. Українська прем'єра нового фільму Єви Нейман відбулася одразу після світової на 50-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах (Чехія), де картина була відзначена спеціальною згадкою екуменічного журі.

Широку глядацьку аудиторію з кінокартиною знайомитимуть по завершенню її фестивальної історії.

Журналіст «Детектор медіа» скористалася нагодою поставити кілька запитань Єві Нейман, зустрівшись із режисером на ОМКФ.

Єва Нейман

- Єво, це вже друга ваша екранізація літературного твору. Візуалізації якого твору нам варто очікувати в майбутньому? Це буде Ісаак Бішевіс Зінгер чи інший класик єврейської літератури?

- Зараз я працюю над проектом, який також буде екранізацією. Але автор ніяк не пов'язаний з темою єврейської культури.

- Це буде класик світової літератури чи сучасний автор? Може, хоча би натякнете?

- Не натякну.

- Який «контракт» з автором твору укладаєте особисто ви? Ви медіум, перекладач, читач цих творів у ваших фільмах?

- Дійсно, все так. Спочатку читач. А потім, можливо, медіум, перекладач. Причому я читала, траплялося, переклади, особливо переклади російських поетів. Вони деколи є окремим абсолютно світом, це окремі самостійні твори. Напевне, до такого я й прагнула.

- Чому саме екранізація? Немає кіносценаріїв, які вас цікавлять? Чи вам до вподоби переосмислювати таким чином літературу?

- Поки що було так. У мене ж досвід невеликий - всього три картини. Насправді не доводилася поки що читати сценарії, в які б я закохувалася більше, ніж у твори, які екранізувала. Як буде далі, побачимо.

- У фільмі окрім усього іншого відображені особливості побуту 1920-х років і єврейської культури. Чи залучали ви до роботи над фільмом фахівців, які консультували щодо історичної достовірності, традицій? І хто ці експерти?

- Безумовно, були люди, до яких я звернулася за консультацією. Я старалася підійти до цього питання добросовісно, серйозно. Я їздила в Петербург і зверталася із цим питанням до Семена Мордуховича Якерсона. Їздила в Дніпропетровськ, спілкувалася з рабином Шмуелем Камінецьким. Звісно, одеський рабин теж мене консультував, спасибі йому велике. Було багато людей, у яких я консультувалася, які мені допомагали, пояснювали щось, чого я не знаю.

Але насправді «Пісня пісень» - це не дидактичний посібник з єврейського побуту початку ХХ століття. І в мене не було такого завдання - відтворити все саме так, як було.

- Які особливості на монтаж фільму накладає використання музичних творів? На якому етапі вашої роботи над стрічкою з'явилася музика?

- Вже на етапі написання сценарію враховувалося, що буде така музика - такий метраж, таке місце.

- У фільмі, як і в «Будинку з башточкою», звучать особисті зворушливі речі. Вам важливо прислухатися саме до них, чи ви враховуєте й обставини, і зміни в оточуючому світі?

- Важливо й те й інше.

- Чи варто нам шукати у ваших фільмах прив'язку до дійсності, натяки провісництва майбутнього, адже нинішня дійсність також тривожна, як і реалії, про які йдеться в «Пісні пісень».

- Ну, не без того, напевне. Але взагалі прив'язок шукати не треба. Це не означає, що вони повністю виключаються. Але прив'язок шукати не треба.

Я не соціолог і не політолог. Я тільки режисер. Я займаюся тільки своєю професією. Причому в чистому вигляді. Я знаю, що бувають суміжні комбінації всього. Трапляється, художники хочуть висловити щось актуальне. А є такі поети, як Тютчев, Фет. От вони про квіточки писали, про красу. Мені така поезія, в принципі, ближча.

- Чи впевнено почуваєтеся як кінорежисер у Східній Європі? В яких кранах світу найбільше ваших глядачів?

- Не знаю, мені складно про це судити.

Також складно судити про глядачів в інших країнах. Оскільки мої фільми не мали великих кінопрокатів, то й широкої аудиторії, напевне, ще нема. На телебаченні вони йшли в Україні і в Росії.

- Співпродюсером стрічки виступає Ігор Коломойський (другий співпродюсер - Олександр Ткаченко, який продюсував усі повнометражні роботи Єви Нейман. - ТК). У контексті посилення впливу продюсерів на кіновиробництво розкажіть, будь ласка, як ви будували стосунки з продюсерами, чи вільно почувалися в роботі над картиною?

- У випадку з «Піснею пісень» виробництво було налагоджено таким чином, що мені було дуже комфортно. Спільно з продюсером було визначено знімальну групу - дуже вдало (фільм знімав «1+1 продакшн». - ТК). З більшою частиною цих людей я працюю не вперше.

***

Кого зацікавить фільм? Поціновувачів творчості Єви Нейман, доброї музики, неспішної оповіді й сентиментальних історій.

Хто під час кіносеансу плакатиме? Півзалу. «Пісня пісень» - привід для роздумів не лише про єврейську культуру та її вплив, а й про ніжність, дитячі спогади й дуже особисті історії.

Художні та інші особливості. «Пісня пісень» - авторський фільм, який зрозумілий і широкій аудиторії, й екуменічному журні міжнародних кінофестивалів класу «А».

Що може запозичити українська кіноіндустрія? Знімаючи фільми на основі відомих літературних творів, Єва Нейман бачить у своїх героях душу і, як справжній автор, цікавиться кіно, а не маркетингом.

Права на території України: «1+1 Production»

Фото і кадр із фільму  - із сайту ОМКФ