Те, що виробляють з органами відчуттів громадськості українські політики, часто-густо не налазить на голову. І якщо вже говорити про це, то цензурних висловів бракує. Бо хочеться вже як послати, то послати! Далеко, всерйоз і надовго, без дискусій і вмовлянь «ну зайчику, невже не можна з людЯми по-людськи?»

Ну не можуть вони по-людськи. І як із цим боротися - де можна бодай пару випускати після чергової трансляції сесії ВРУ чи брифінгу членів Кабміну? Добре японцям: у них, кажуть, у кожному офісі стоїть опудало шефа, яке можна гамселити скільки заманеться, зганяючи злість і, головне, нічим за це не поплатившись.

Але в нас, українців, для цього нині є Майкл Щур. Точніше, сатирична програма «Утеодин із Майклом Щуром», яка з 18 жовтня щосуботи виходить на Першому національному.

Майкл Щур таки знайшов собі гідне застосування в ефірі загальнонаціонального каналу, і це не може не тішити. Альтер-его Романа Вінтоніва вже два місяці дозволяє собі перемелювати в дрібний фарш усі помітні події за тиждень. Фарш цей густо здобрено спеціями іронії та самоіронії, чого, до речі, дуже бракує як політикам, так і зіркам шоу-бізнесу, які подеколи заскакують у підвал «олівця» на Мельникова, 42, звідки веде свої програми журналіст «Телебачення Торонто».

І ці 20-25 хвилин гумору та сатири, через призму яких дивиться на наш політикум Майкл Щур, справляють терапевтичний ефект, бо автори сценарію сатиричного тижневика вміють дуже точно й тонко вловлювати реакцію громадян на абсурд усього, що відбувається в країні та поза її межами.

Приміром, що хотілося зробити людині, яка витримала інтерв'ю Олени Бондаренко в студії каналу «112»? Правильно, зарубати цю тітку з силіконовим ротякою. Навіть не просто одним ударом зарубати, а рубати довго, смакуючи кожну секунду цього дійства. Але такої нагоди пересічний глядач не мав. А тут йому - раз! - і показали, як Майкл Щур після перегляду кількох хвилин так званої розмови «журналістів» каналу «112» із чорноротою пані несамовито рубає сокирою стілець. Споглядаючи ці кадри екзекуції над нещасним предметом умеблювання й без того аскетичної студії, глядач отримує щось на кшталт морально-психологічної компенсації за муки, які він відчував, слухаючи одкровення «Лєни Бандарєнкі».

Це почуття колись називалося «чувством глубокого удовлетворения», і повірте, якщо йому повертають справжній зміст, воно того варте.

Усвідомлення,  що на світі є бодай іще одна людина, яка думає синхронно з тобою, дає неперевершене чуття спільноти. Ну так, «разом нас багато, нас не подолати!»

Або ж - іще один приклад цілющого впливу «Утеодин» на психіку людини, змученої телепереглядом. Скажімо, подивилися ви трансляцію з засідання Верховної Ради України, де Арсеній Петрович Яценюк презентував програму діяльності уряду. І, як це часто-густо буває, відчули праведний гнів на прем'єра за пустопорожню балаканину без жодної конкретики. Як зарадити в цій ситуації? Тобто куди й на кого виплеснути свій гнів і нерозуміння, чому так довго наш уряд зволікає з реформами? Можна зайти в соцмережі й поділитися з друзями саркастичним постом із капслоками та знаками оклику. Можна зліпити якусь фотожабу, де Арсеній Петрович постане в образі «кулявлоб» чи з пов'язкою камікадзе. Але для фотожаб потрібні спеціальні навички, а в соцмережах не розгуляєшся.

А можна - дочекатися чергового випуску «Утеодин із Майклом Щуром» у суботу й тихенько чи, навпаки, на повний голос посміятися з чергового стьобу Майкла Щура з прем'єра. Дивуючись разом із ним, як же вціліли-таки міністри-камікадзе, які за японськими канонами не виживають.

Ще кращий привід для реготу - тіло Арсенія Петровича, розмальоване тату, з побажанням уряду камікадзе не перетворитися на уряд якудзи.

Часто-густо Майкл Щур озвучує природну реакцію нормальних, демократично налаштованих громадян на події, що потрапляють до верстки випуску. Приміром, його пропозиція викинути портрети Президента з усіх кабінетів цілком суголосна думці людей, які чудово розуміють: робити символ держави з портретів її очільника - вершина запопадливості й дурості, які дісталися нам у спадок ще від совка. А йому - від феодально-монархічної імперії з її іконографічним культом можновладця. Зрештою, до демократії цей культ портретів має такий самий стосунок, як і автокортежі з «членовозів», через які перекривають вулиці.

І з пропозицією Майкла, що на місці, де нині висить зображення Президента, варто почепити портрет Шевченка або ж навіть Дарки Астаф'євої, бо вона хоч око милує, можна охоче погодитися.

Не знаю, чи витримав би «Утеодин» стільки випусків (наразі їх десять), якби його команду не підсилили відомим майстром сатиричного цеху Юрком Косминою. Талант останнього реалізується в «Утеодин» повною мірою. Причому, якщо в українських стендап-шоу про чинних політиків жартують дуже ніжно, не переходячи до сатири чи, не доведи господи, до сарказму, то в «Утеодин» їм дістається в хвіст і в гриву.

Цікаво, що коли йдеться про людей із шоу-бізнесу, автори намагаються дотримуватися рамок і за межі пристойності не виходять. Приміром, коли Майкл Щур зустрічався з Дариною Астаф'євою, назвавши її Даркою, він хіба що легенько її потролив. Мабуть, через те, що такої краси наяву досі не бачив.

Найбільш резонансний випуск «Утеодин», мабуть, від 3 листопада, коли в гості до ведучого завітав Михайло Гаврилюк, свіжоспечений депутат Верховної Ради України. З огляду на простоту цього персонажа без вищої освіти, який потрапив до Ради виключно завдяки своїй мужності під час Майдану, можна було сподіватися - журналіст із Торонто зажене Козака Гаврилюка під самісінький плінтус підступними запитаннями. Але не так сталося, як гадалося, бо саме щирий патріотизм героя, його наївна безпосередність вибили з рук Майкла Щура його найнебезпечніше зброю - іронію. Бо як можна іронізувати з людини, яка беззастережно вірить в ідеали Майдану й готова їх відстоювати навіть у серпентарії,  що називається Верховною Радою?

Мені особисто Козак Гаврилюк своїми словами про те, що депутат має бути передусім патріотом, нагадав історію про перший парламент США, куди обрали неосвічених фермерів чи священиків. Але вони були такими патріотами своєї вибореної новопосталої держави, що зуміли ухвалювати необхідні закони, не маючи для того жодної юридичної освіти.

У випадку з Михайлом Гаврилюком відбувся, здається, обмін ролями героя з ведучим. Зазвичай маску безборонного ботана в окулярах на півобличчя, від якого не очікуєш якоїсь підніжки, виступає саме Майкл Щур. Тож коли він починає тролити гостей, ті від несподіванки розкриваються в найпотаємніших мотиваціях і підсвідомих бажаннях, стаючи мішенню для насмішок. І саме цю приховану зброю ведучого несамохіть використав Михайло Гаврилюк. Сам не знаючи, що безпосередність і щирість - це якась там зброя, а не природна людська поведінка.

«Утеодин» уже майже два місяці не перестає вражати іскрометними реакціями на події тижня. При цьому авторам сценаріїв удається обходитися без сумнівної ненормативної лексики, до якої вдається в гумористичному «Проекті Льовочкіна» Степан Борода на «Еспресо TV». Єдина мовна родзинка в цьому гумористичному тижневику на Першому - «діяшьпорний» акцент ведучого в масці українського журналіста з Торонто. І він жодного відторгнення не викликає, навпаки, додає ведучому шарму.

Тим самим тішачи вухо та милуючи око.