Маленька правда проти «Великої брехні»
Про те, що російська пропаганда перемагає, західна преса почала писати буквально три тижні тому, коли поза будь-якими сумнівами була доведена присутність російських регулярних військ на території України. До того цілком нормальними були статті і повідомлення з використанням термінології на кшталт «київська влада», «ополченці», «місцеві заколотники», було звичним говорити про федералізацію України, про нерозуміння українським урядом потреб російськомовного населення на сході країни та прозоро натякати на руку Америки у збройному конфлікті. Але нарешті докази НАТО і свідчення західних журналістів-очевидців вторгнення примусили західні ЗМІ призупинитися, замислитися і по-новому поглянути на те, що відбувається.
Російська агітмашина працює дуже ефективно. Можливо, навіть ефективніше, ніж на це могли розраховувати ті, хто щоденно запускає її в рух. Цьому сприяють кілька основних факторів: 1) глобалізація; 2) чинна ситуація у міжнародній політиці - зокрема, стан речей у Сирії та в Іраку; 3) зовнішня політика США і 4) «Велика брехня».
Під глобалізацією передовсім мається на увазі реальна безкордонність інформації і її здатність просочуватися у різних формах з різних джерел. Російська пропаганда не завжди має виходити з абсурдних у своїй гебельсовщині студій Russia Today - каналу, який на Заході дивиться відносно мало людей. Натомість, є сторінки поважних видань - щоденні британські газети Daily Telegraph та The Guardian (перша - правоцентристська, друга - ліво-), є фаховий журнал з міжнародних відносин Foreign Affairs та безліч інших, де вміщуються статті журналістів та поважних фахівців - не росіян і не людей відомих проросійськими схильностями. Є реклама концертів співачки Валерії у Лондоні, де вона невинно надуває губки і ображено дивиться на пасажирів громадського транспорту. Є російська хіп-хоп-група, яка чомусь перемагає у конкурсі на кращого новачка на радіостанції поп-музики BBC Radio 1.
Пропаганда не обмежується більше набурмосеними обличчями російських політиків, як це було у радянські часи. Вона навіть так більше не називається, вона просто непомітно огортає західних споживачів у непрозору плівку перекрученої інформації. Ось, наприклад, кореспондент The Guardian Люк Гардінг - поважний журналіст, не один десяток років стажу. Колись йому відмовили у російській візі, практично депортували з Москви. Він неодноразово писав статті з критикою путінської адміністрації. Хіба може така людина стати у прислузі російській політиці в Україні і популяризації цієї політики на Заході? Може. Саме він писав чи не найпалкіші статті про страждання російськовомовного населення на Донбасі, якому буцімто не дають виховувати дітей рідною мовою. Я переконана, що він не є російським агентом (у прямому чи переносному сенсі слова), так само, як не є агентами десятки інших аналітиків та коментаторів, які, самі того не розуміючи, стають у пригоді Москві, пишуть статті з проросійськими сантиментами.
По-друге, конфлікт в Сирії та нестабільність в Іраку й стрімке посилення «Ісламської держави» означають, що увага споживачів інформації у західному світі прикута саме до цього регіону, а не до України. Це здається дивовижним, адже Україна у Європі і набагато ближче до Британії, Франції чи Німеччини. Але виглядає, що коли дві кризи намагаються порівняти за їхньою довготерміновою вагомістю у світовому балансі сил, то боротьба з джихадистами переважає. На додаток Росія демонструє свою готовнітсь сприяти у замиренні в Україні. Хіба ж може сприяти замиренню той, хто сам розпалює конфлікт? Ні. Отже, Росія український конфлікт не розпалює - такою логікою багато хто користується на Заході.
По-третє, Україні випало стати на шлях остаточного самовизначення і відокремлення від пост-радянської імперії у той момент історії, коли Сполучені Штати самовідосторонилися від активної міжнародної політики. Джон Маккейн, який з захопленням дивився концерт Океану Ельзи у Києві і який закликає допомагати українській армії зброєю, - не визначає зовнішньополітичний курс США. Натомість Барак Обама, який визначає його, - послідовно намагався уникнути надто великої участі у вирішенні міжнародних конфліктів. Його саме тому і обрали, бо американці втомилися від войовничості його попередника - Джорджа Буша-молодшого. Саме тому американці з таким запізненням почали робити заяви на українські теми, що дало час проросійським інтонаціям вплинути на ставлення до подій останніх 10 місяців.
І по-четверте. Пригадуєте книжку Віктора Пелевіна «Омон Ра», де з найчорнішим гумором описується радянська космічна програма: пілоти з обрубаними ногами у фанерних космічних кораблях, в шапках-«ушанках», які для подолання невагомості їм радять прив'язати мотузками до голови? Пелевін створив блискучу пародію на недолугість і кострубатість радянської брехні, і така картина була правдивою у свій час - на кінець 80-х - початок 90-х. Російська агітмашина почерпнула багато корисного з уроків минулого і те, як вона функціонує у 2014 році, інакше як «Великою брехнею» не назвеш.
Вона, ця «Велика брехня», присутня в усьому. Від виступів Чуркіна в ООН і Лаврова в МЗС Росії до випусків новин російських телеканалів, від фейкових відео і фото в соцмережах до приватних розмов зі знайомими росіянами («Ну, ти МУСИШ розуміти, що це все американці підстроїли?») - усе це хочеться скласти в одну уявну коробку і написати на ній жирним фломастером:
«брехня настільки велика,
що ніхто не повірить у те,
що хтось мав сміливість
спотворити реальність
так безсоромно»
Перефразовуючи слова Гітлера, це брехня, яка настільки скидається на правду, що ніхто не запідозрить, що вона правдою не є.
І от у цій методичній підміні правди на брехню і перекручуванні подій російська пропаганда сягнула вражаючих успіхів. Найкращим прикладом цього є телеканал Russia Today, чиї оснащені за останнім словом техніки студії та ведучі - британці, американці та австралійці - створюють альтернативну картину світу, подібну до космічної програми, описаної Пелевіним.
Тільки у цьому випадку кораблі не фанерні і на полицях не стоять банки з квасолею, а все максимально нагадує справжній телеканал - CNN, Sky чи BBC, зі справжніми кореспондентами, аналітиками та переконливим інформпотоком. Так, були гучні звільнення кількох ведучих - вони заявляли про свою громадянську позицію просто в ефірі і казали, що не в силах продовжувати брехати. Дуже гідно з їхнього боку, але це а) крапля в морі і б) Russia Today також не стоїть на місці, а весь час вдосконалюється і заточує свій продукт під скептичнішого споживача.
Інші відгалуження агітаційної машини також заточують продукт. Статті у ЗМІ будуть не обов'язково проросійськими чи антимериканськими, а з вибудованою структурою аргументації, яка сама підштовхне читача до «правильних» висновків. Нащо сваритися з Росією через якусь там Україну у час, коли Європа ледь-ледь виборсалася з економічної кризи? Так, принципи самовизначення націй і територіальної цілісності, ну, але признавайтеся, ви ж не вірили, що Східна Європа і справді може вийти зі сфери впливу Росії? «Велика гра», «ріалполітік» та інші ніби-то підзабуті терміни з 19-го століття стають у пригоді «повзучій» російській пропаганді.
Що може протиставити цьому всьому Україна? Небагато, але перевага у тому, що українська пропаганда є, так би мовити, ручною роботою, а не результатом маркетингово вибудованого «просування». Важливим агітаційним експортом став сам президент Петро Порошенко, який з хорошою англійською і незамазаними гримом темними колами під очима зміг донести до ведучого ВВС Стівена Сакура свою політичну позицію.
Ще є інші члени уряду, Клімкін чи Шеремета, здатні говорити новинними саундбайтами. Також є англомовні перехожі на вулицях Києва, які часто (хоч і не завжди) адекватно можуть викласти свою точку зору.
Віднедавна є Ukraine Today - англомовний новинний телеканал, озвучений носіями мови, що висвітлює події в Україні та, до певної міри, у світі. Попри схожість у назві до російського англомовного каналу, Ukraine Today не міг не бути від нього відмінним. На момент першого виходу в ефір було задеклароване прагнення до збалансованості у висвітленні подій, пов'язаних з Україною, а не до антиросійської пропаганди. Залежно від голосів коментаторів, канал нагадував чи то ВВС2 (інтелектуального старшого брата розважального ВВС1), чи то місцеве американське телебачення. Це поступово змінюється, по тому як Ukraine Today шукає і, напевно, продовжуватиме шукати свій голос і свою заточеність. Головне - продовжувати вести мовлення і розширювати його: канал Ukraine Today у Youtube вже набрав популярності, наступним має бути нарощування популярності у західноєвропейських телевізорах, передовсім в аеропортах і готелях.
Чи можна маленькою - і слово «маленька» тут вжито з огляду на матеріальні ресурси, що за нею стоять - правдою подолати «Велику брехню» - і слово «велика» вжито з огляду як на ресурси, так і на амбітність спотворення реальності? Це риторичне запитання, відповідь на яке можуть дати тільки подальші дії, передовсім самої України.
Одне спостереження на сам кінець: Україна вже зробила дуже багато і змогла перевершити очікування і спростувати песимістичні прогнози багатьох фахівців. Це стосується всього: починаючи від демонстрацій на Майдані, протистояння з «Беркутом», повалення Януковича і закінчуючи виборами Порошенка і АТО. Кілька місяців тому журнал Economist ставився до України, як до самостійної держави, дуже скептично і писав, що вона прогавила багато історичних шансів, що давалися їй протягом понад 20 років від часу здобуття незалежності.
На сьогодні цей погляд змінився. Те, що Україна не здалася і продовжує «гнути» свою лінію в особах політиків на саммітах та солдатів, що гинуть на Сході, пішло всупереч очікуванням того ж Economist. (Журнал ніколи не був проросійським, але й проукраїнським не був - швидше байдужим до теми як такої). І саме ці досягнення послаблюють зусилля російської пропаганди.
Водночас, «Велика брехня» і далі тут. Виймати цеглинки з вибудованої нею картини світу - завдання ЗМІ на кшталт Ukraine Today. Головне і далі це робити в інтелігентний і неістеричний спосіб. Як Порошенкo в інтерв'ю Сакуру - хорошою англійською і без гриму.