«Я тут на такий цікавий фільм ходила - ну умора. Про Femen, як вони на свої акції розмальовуються. Документальний, правда, але такий цікавий», - каже літня жінка без фестивального бейджа. Вона ділиться своїми враженнями зі знайомою посеред величезної черги на стрічку Нани Джордадзе «Моя русалка, моя Лореляй», що знімалася в Одесі. З не менш блискучими очима на V Одеському міжнародному кінофестивалі глядачі йшли на покази стрічок зі впровадженої цього року програми «Шлях до свободи».

Нічого несподіваного в такому інтересі немає - документальне кіно і є найбільш запотребуваним у часи, коли країні не до вечірок. А без більшості паті, до речі, не обійшовся й цьогорічний «народний фестиваль» та «форум для фахівців», як називає Одеський міжнародний кінофестиваль його президент Вікторія Тігіпко.

Доречними такі заходи були чи ні, кожен вирішував сам. Для кіноманів великим подарунком став сам факт, що фестиваль відбувся і покази документального кіно пройшли в невимушеній атмосфері. ОМКФ - це коли «Шантаж» Гічкока демонструється на Потьомкінських сходах у супроводі симфонічного оркестру, а вбивчу тишу під час перегляду стрічки «Поводир» Олеся Саніна ви раптом порівнюєте з аналогічною реакцією аудиторії на фільм іншого жанру - «Поле собак» Леха Маєвського. Тут вам розповідає про майбутню роль у кіно відомий арт-критик Ута Кільтер, майстер-класи Сергія Лозниці і Пітера Вебера спонукають вас до погляду на мистецтво як до трикрапок Всесвіту, а заходи кіноринку змушують кінорежисерів забути про перегляди фільмів.

І все-таки документальна програма зі стрічками на тему свободи на ОМКФ відбулася. Найбільші аншлаги супроводжували стрічки, присвячені українській революції гідності. Адже сучасна Одеса - місто, в якому після запитання, чи ви з Києва, одразу цікавляться: «Як там Майдан?».

Голоси «за всю Одесу»

Співорганізаторами показів програми «Шлях до свободи» виступили фестиваль Docudays UA та «Громадське телебачення».

До програми увійшло сім стрічок, об'єднаних протестними темами. Умовно програму можна поділити на три складові: українська прем'єра «Майдану» Сергія Лозниці, менш знамениті прем'єри («Я - Femen», «Оксамитові терористи», «Де ти, Бухаресте?», «Pussy Versus Putin») і покази робіт, з якими вже ознайомилося широке коло глядачів («Чорний зошит Майдану», «Майдан» Джехане Нуджаім).

Показ стрічки улюбленця Канн Сергія Лозниці пройшов у найбільшій залі фестивалю в театрі Музкомедії, тоді як інші стрічки можна було переглянути в кріслі або на сходах червоного залу кінотеатру «Родина» (так по-сімейному й перекладають його назву одесити, яких, вочевидь, уже також заграли пісні на кшталт «С чего начинается Родина?»).

Демонструвалися стрічки здебільшого в другій половині дня паралельно з картинами з інших програм фестивалю та його подіями. Приміром, обираючи показ «Пуссі проти Путіна», глядач мав прийняти вольове рішення відмовитися від перегляду французької картини з неординарною акторською роботою Party Girl чи не піти на фільм «Про коней і людей», заради якого окремі кіномани й приїхали до Одеси. Втім, за великого бажання на ці картини можна було потрапити в інший час - частина показів дублювалася.

Ідучи на документальний фільм, глядач присвячував йому дві або й три години свого життя. Показу передувала вступна частина й завершувала його дискусія. Представляючи стрічку та її авторів, ведучі цікавилися, чи є в залі люди, які потребують перекладу  англійською. Звісно, з'ясовувалося, що серед глядачів у залі Одеського міжнародного кінофестивалю є два-три іноземці. З поваги до них усі слова ведучі старанно перекладали англійською, що дещо посилювало бажання перейти до безпосереднього ознайомлення з фільмом. Дискусії ж тривали значно довше.

Власне, дискусії - доволі умовна назва для формату спілкування глядачів ОМКФ після перегляду стрічок. По суті, це були рефлексії та обмін враженнями від фільмів. Деколи глядачі просили авторів розказати, як вони знайшли своїх героїв, частіше ж пропонували власні оцінки подій чи тем, про які йшлося в стрічках.

Модератори - на першій частині показів це була журналістка «Громадського телебачення» Наталка Гуменюк, на іншій - журналіст і правозахисник Максим Буткевич - ставили авторам стрічок і власні запитання. Таким чином, дискурс періодично загострювався на стратегіях руху Femen чи, скажімо, соціальному підтексті тероризму в Чехії.

Про жанрові особливості документального кіно чи відгуки про рівень робіт у залі не йшлося. Можливо, через те, що «Шлях до свободи» не надто зацікавив професійну аудиторію фестивалю. Траплялися й винятки: скажімо, автор фільму про Femen Ален Марґо заходив подивитися фільм «Пуссі проти Путіна», а кінокритик Олександр Гусєв кілька разів вписався у прийнятну для нього паузу між іншими програмами. Запитань вони не ставили - модераторам-перекладачам годі було впоратися з відгуками глядачів «за всю Одесу».

Звісно, якби свої думки про фільм висловлювали й такі документалісти, як Сергій Лозниця, Віталій Манський, кінознавці й кіножурналісти, атмосфера в залі була би іншою. Однак усі вони мали власні програми для перегляду фільмів - чи як члени журі, чи як автори. Шкода, що не пішли в народ. Адже саме виступ кінознавця Оксани Волошенюк після показу стрічки «Майдан» Сергія Лозниці змусив уважного глядача замислитися і про те, чи з не надто обивательської точки зору тут сприймають цю стрічку. А кінорежисер Олесь Санін, який узяв слово під час рефлексії глядачів після показу документальної стрічки «Лариса Кадочникова. Автопортрет», відвернув початок своєрідної холодної війни у залі кінотеатру «Родина». Бо запитання журналістки з Донеччини «А чому цей фільм представлений у Національній конкурсній програмі, адже акторка спілкується російською?» під час прем'єрного показу фільму спровокувало емоційну суперечку щодо мовного питання, під час якої лунали звинувачення у фашизмі.

Не менш напружені ситуації могли спіткати і глядачів стрічок із програми «Шлях до свободи». Однак модератори доклали всіх зусиль, аби обговорення фільмів обійшлися без димових шашок. Хоча й принцип «дати слово кожному» й зобов'язав аудиторію до терпіння.

Фільми за одним знаменником

Попри математичний критерій відбору (за заданою темою), рівень фільмів програми «Шлях до свободи» від цього не постраждав. Тут немає ані провальних, ані випадкових робіт, хоча справжньою подією для ОМКФ стала тільки одна з них.

Найцікавішою є добірка «Шлях до свободи» з огляду на інструментарій, до якого звертаються режисери в донесенні протестних тем до глядача.

З цього погляду «Майдан» Сергія Лозниці - робота скульптора. Найнедоречнішим до режисера є запитання, яке стало лейтмотивом дискусій після показу фільму: «Що ви робили 18 лютого, коли на Майдані розстрілювали людей?». Участь Лозниці в Майдані - це робота зі «стеками», «петлями» та «ножами». Звідки пересічній людині знати, що лише ця панорама - істинна, що бюргер з кінозалу берлінського кінотеатру зрозуміє саме сцену, в якій майбутні європейці видирають плитку з Європейської площі? Чи почує він у «Майдані» народ, чи збагне, чому одні люди так легко гинуть, а інші - так затято не розходяться? На щастя, автор фільму Богом не почувається. Чи не тому в «Майдані» Лозниці стільки священників.

Кадр із фільму Сергія Лозниці «Майдан»

«Коли ви переглядаєте фільм, не забувайте, що ви це бачите своїми очима - незалежно від того, що саме зняв режисер, це все одно не той фільм, який він знімав. Адже те, що ви бачите - це лише ваше уявлення про те, що ви бачите. Чи об'єктивні глядачі, які переглядають фільм? Кожний із них має рацію, - каже Сергій Лозниця в інтерв'ю «Детектор медіа». - Об`єктивним бути неможливо, можна лише намагатися не нав'язувати свою точку зору, намагатися дати співрозмовнику-глядачу можливість також говорити всередині себе, коли він переглядає фільм, лишити йому простір для роздумів. З точки зору фізики, здавалося б, можна покластися на Ньютона: існують закони, за якими рухаються всі тіла. При тому, що, наприклад, ми знаємо, що прямої лінії не існує - це достоту така ж абстракція. Якщо вам відомо про висхідну точку, про закон, за яким існує об'єкт, ви нібито можете прорахувати його траєкторію, як і все життя. Але цей погляд вже давно спростовано. Існують імовірності, існують невизначеності, є також ситуації, в яких і перше, й друге, й третє - неоднозначна логіка, не "так" і не "ні", а щось "між"».

Щодо художнього бачення Сергія Лозниці, як переконалася авторка під час інтерв'ю з режисером, він не тяжіє до такої шокової естетики, як переможці World Press Photo чи епатажний прийом лауреата Deutsche Börse Photography Prize. На початку Майдану, коли там було ще весело, режисер проводив паралелі з роботою «Битва Масляної з Постом» Пітера Брейгеля Старшого. Коли ж стало не до карнавалу, Гоголя та Рабле, режисеру залишилося покладатися лише на себе: українського Майдану в історії людства ще не було.

«В кіно тримати композицію - означає, що вона має говорити, повідомляти, в тому числі, чому я відсікаю від матеріалу ті чи інші «шматки» в кадрі, лишаючи простір. Також у кіно все ж є можливість відтворювати драматургію в часі. - розповів Сергій Лозниця. - В такому статичному зображенні, як у Брейгеля, композиція спирається на закони драматургії полотна, що, в свою чергу, враховують фізіологію людського ока. Леонардо да Вінчі, наприклад, вводив момент невизначеності, що й створювало цю ілюзію внутрішнього руху. Охопити такі картини епохи Відродження з першого погляду неможливо - сюжет видозмінюється в нашому сприйнятті».

Як свідчить реакція глядачів ОМКФ, версія «Майдану» від Сергія Лозниці радше вдарила в больові точки аудиторії. По-перше, багато хто в залі досі не знав, що довгі плани режисера сприймаються дещо інакше, ніж кліповий телесюжет. По-друге, інтелектуальний підхід у документальному кіно в нашу швидкісну епоху - рідкість. По-третє, якщо Сергій Лозниця - і художник, то з когорти Леонардо да Вінчі - раніше режисеру доводилося мати справу з кібернетикою й проблемами штучного інтелекту. Цілком природно, що його народ - це не чоловік із пістолетом біля розбитого пам'ятника Леніну зі стрічки «Вавілона`13». Народ Лозниці - згусток стихії, енергія, природу якої він досліджує засобами зображення та звуку, і з наукового погляду відверто захоплюється нею, хоча з позицій документаліста й намагається бути відстороненим.

Реакція глядачів на такий «Майдан» - свідчення, як далеко може зайти телебачення у нав'язуванні схем сприйняття дійсності. У битві «Майдану» з репортажами з місця подій Сергій Лозниця переміг, не ставши однак пророком для не надто освіченого народу у своїй Вітчизні. З цього погляду «Майдан» - експортний продукт, зроблений на українському матеріалі за неринковими технологіями.

Ще один презентований на ОМКФ документальний фільм про Майдан - «Чорний зошит Майдану» - створено студентами другого режисерського курсу КНУ імені Івана Карпенка-Карого, які навчаються в майстерні Юрія Терещенка. Свою першу кінороботу 13 авторів знімали під час волонтерської роботи на Майдані, вихоплюючи з його подій історії та героїв. Слід віддати належне керівникам проекту, які, як видається, не впливали на студентів, а  довірили їм самостійну роботу. Це відчувається в ракурсі зйомок, де переважає «молодіжний погляд» на речі, а сцени з міськими божевільними чергуються з історією священика-байкера чи розповіддю наукового співробітника. Найбільший документальний фільм із «Чорного зошита» - сам дебют кінематографістів, що відбувся під кулями.

Кадр із фільму «Чорний зошит Майдану»

«Майдан» Джехане Нуджаім (Єгипет, США, 2013) та «Де ти, Бухаресте?» в першу чергу відтворюють хроніку подій. Єгипетська режисерка бере за основу «кіновар'єте», від початку переймаючись завданням подати «деталізований погляд на революцію в самому її серці». Автори румунського «Майдану» так сам фокусуються на хронології подій, намагаючись розгледіти її крізь емоційні розповіді учасників протестів. Фільм охоплює період до останніх днів референдуму проти президента, після яких румунський Майдан збивається на фарс.

Кадрі із єгипетського фільму «Майдан»

Кадр із фільму «Де ти, Бухаресте?»

Оригінальним за задумом та актуальним у світлі нинішніх подій є фільм «Оксамитові терористи» (Павол Пекарчік, Іван Остроховськи, Петер Керекес,Словаччина, Чехія, Хорватія, 2013). Ще до початку кінофестивалю програмний директор ОМКФ Алік Шпилюк заінтригував журналістів, розповівши, що сюжет цієї стрічки викликає асоціації з абсурдним процесом проти затриманого ФСБ та звинуваченого в тероризмі режисера Олега Сенцова. Так і є: в картині йдеться про героїв-романтиків, які повстають проти комуністичної влади в Чехословаччині. Їх арештовують як терористів. Насправді ж жодних злочинів вони не чинили. Чим саме вони займалися і що це за люди ‒ оповідають режисери.

Кадр із фільму «Оксамитові терористи»

Або в день показу цього фільму в Одесі видалася занадто довга доба, або ж стрічка й справді дещо затягнута. На перший погляд, зачеплена в «Терористах» цікава тема часом провисає на другорядних подробицях та історіях із життя героїв. Втім, і самі вони непрості «перці». Один із «терористів», скажімо, призначив у листі зустріч журналісту «Радіо Свобода» і протягом кількох вечорів терпляче чекав в обумовленому барі. Звісно, фільм годі уявити без таких історій.

Про стрічку «Я - Femen» на «Детектор медіа» вже йшлося детально в інтерв'ю з її автором Аленом Марґо. В цій роботі швейцарський тележурналіст, кліпмейкер і документаліст-початківець («Я - Femen» - перша відома робота пана Марґо) поєднує репортажну й кінозйомку. Створена на 200-годинному матеріалі робота є цікавою, видовищною й ідеально вписується в телеформат. Щодо ідейної складової, глядача знайомлять із найнеординарнішою учасницею руху - художницею Оксаною Шачко.

Кадр із фільму «Я - Femen»

Повна протилежність цьому фільму - стрічка Pussy Versus Putin («Пуссі проти Путіна») анонімних режисерів із Gogol's Wives Productions. Знайомство з глядачами автори розпочали розповіддю про те, де ховали флешки з відзнятим матеріалом та чим їм загрожували зйомки. Як і Ален Марґо, режисери в першу чергу фокусуються на акціях Pussy Riot. Лише якщо в історії з «Я - Femen» автор більше зупиняється на інформаційних приводах для протестів, російські режисери фіксують реакцію росіян на панкові перфоманси учасниць руху. І ця партизанська документалістів створюється явно не для російських телеканалів, а як свідчення документалістів і однодумців у судовому процесі проти Pussy Riot.

Кадр із фільму Pussy Versus Putin

«Я знаю, скільки довелося пережити й авторам цього фільму, і про те, що деякі акції, може бути, і створювалися в якомусь сенсі заради фіксації авторами фільму, - каже про цю стрічку президент "Артдокфесту" Віталій Манський. - Все це дуже цікаво, і в цьому фільмі я відчуваю ще не реалізовані, але, можливо, здійсненні в найближчому майбутньому ознаки нового документального кіно і нових його форм».

***

Вхід на стрічки позаконкурсної програми «Шлях до свободи» був вільним. І це, на думку менеджерів документальних фестивалів, не єдино правильний шлях. Так, в інтерв'ю «Детектор медіа» Віталій Манський зазначив, що вважає за доцільніше проводити покази документальних фільмів у невеликому залі за доступними широкому загалу квитками - аби створити ажіотаж і задати програмі драйв, посилити коефіцієнт корисної дії неігрового кіно.

Ажіотаж і драйв на «Шляху до свободи» відчувався. Щодо ККД, автор наважиться припустити, що перша документальна програма ОМКФ відбулася як радше прив'язаний до викликів реалій експеримент. Зовсім іншого значення «маяки» «Шляху до свободи» набули б у тому ж залі, де відбувалися покази «Майдану» Сергія Лозниці. Якби до цієї програми можна було включити паралельний з конкурсним показ глядацького патріотичного «Поводиря» Олеся Саніна. Якби фільмом закриття фестивалю стала, скажімо, не напівреалістична французька драма «Паперові душі», а документальна «Книга» Віталія Манського за мотивами «Книги скорботних пісень» вірменського філософа й богослова Нарекаці. Звісно, ці приклади умовні - досвіду програмування міжнародних кінофестивалів авторка не має, як і не бажає глядачам іти з кінозалу з відчуттям скорботи. Хочеться, навпаки, вірити й сподіватися. Наприклад, на те, що наступний фестиваль відбуватиметься в умовах, коли його документальну складову буде можливо і зберегти, і розвинути.

Фото - із сайту ОМКФ та офіційної сторінки у Facebook