Уже кілька місяців засоби масової інформації в Україні активно поширюють завідомо неправдиві повідомлення. Ба більше: відверта брехня створює інформаційні приводи та стає платформою для дискусійних майданчиків. На них збираються шановані та, головне, медійні персонажі, котрі цілком серйозно обговорюють, хто стріляв у загиблих на Грушевського повстанців: снайпери НАТО чи свої ж, представники майдану, найманці опозиції, яким особисто заплатив хтось рівня Віталія Кличка.

Подібних прикладів не море - вже океан. У якому справді можна потонути й для цього він, власне, утворюється, за технологію створення штучного водосховища на місці брутально затоплених населених пунктів із живими, до речі, людьми. Лише перелік найодіозніших сюжетів, котрі навіть адекватні та виважені ЗМІ не цураються поширювати, займе кілька сторінок тексту. Тому нижче ваш автор спробує пояснити, чому брехню не ігнорують, а масово поширюють, на кількох прикладах. Але перед тим - невеличке узагальнення.

Окреслений процес цілком підпадає під визначення «інформаційні війни». Можете зараз сперечатися, проте це - досить поширене та загалом прийнятне явище в медіа. Класичний зразок - Вотергейтська справа, коли саме викривальні публікації журналістів Боба Вудворда та Карла Бернстайна стали важливими рушіями дострокового припинення повноважень президентом Річардом Ніксоном. Свіжіший приклад - Джуліан Ассанж, засновник WikiLeaks, котрий робив свої гучні викриття на підставі реальних документів. І скандал та переслідування Ассанжа пов'язані з самим фактом оприлюднення секретних матеріалів - спростувати чи бодай якось інакше потрактувати їхній зміст ніхто з опонентів серйозно не наважився.

Таким чином, типова й, іще раз наголошую, прийнятна інформаційна війна має формат «війни компроматів». А «бої без правил» у ній означають лише спосіб отримання та подачі тієї чи іншої інформації. Згадаємо гучну «справу педофілів» зразка 2010 року.

Відкидаючи дискусії про те, була вона повністю сфабрикована чи все ж таки «щось там таке було», бо йдеться про депутатів, а «вони всі такі», треба відзначити загалом неприпустимий, відверто гидотний спосіб оприлюднення матеріалів. У тому числі - з прізвищами дітей, котрі фігурували в історії.

Ті ж самі питання - до висвітлення врадіївської трагедії: якісь телеканали показували зґвалтовану й понівечену Ірину Крашкову на загальних та середніх планах, якісь брали її побите лице крупно. Хто винен, знали всі, кого Врадіївка зачепила. У відповідь звучали хіба слова регіоналки Олени Бондаренко про те, що громити міліцейський відділ обурений народ підбурювала опозиція. Ну, ще заяви адвокатів обвинувачених, котрі нібито мають докази непричетності названих міліціонерів до скоєння тяжкого злочину.

Таким чином, в обох випадках велася типова інформаційна війна. Активна фаза якої демонструвала набір очевидних фактів із однієї сторони та набір спростувань - із іншої. Попри очевидність причинно-наслідкових зв'язків тієї ж врадіївської історії, неоднозначність думок мала місце. І ЗМІ, зокрема, телебачення, такий баланс намагалися тримати.

Нинішні щоденні «новини», котрі миттєво поширюються й серйозно обговорюються, нагадують не інфовійни, а викиди шкідливих речовин у атмосферу. Замість фактів, хай навіть здобутих у брутальний спосіб - фейки, свідомі дезінформаційні «зливи» та брехня. Щось дуже схоже на такий собі інформаційний Чорнобиль. Усе довкола радіоактивне, люди хворіють та помирають. А ті, хто ще живий, далі отримують дози, бо якщо замурувати себе в бункер та не дихати взагалі, помреш ще швидше. Або інший аналог: медійний простір в Україні подібний до екологічного стану території, на якій працює сміттєспалювальний завод без очисних споруд. Всі вихлопи з труб йдуть на нас, і нічого вдіяти не можна, бо очисні споруди ніхто не ставитиме апріорі.

Для мене найбільш придатною для пояснення такого дивного феномену історією стало викрадення одного з лідерів автомайдану Дмитра Булатова. Здавалося б, усе очевидно. Трагедія Булатова, якого викрали, катували, а потім викинули напівживого на мороз, цілком лягає в перелік аналогічних подій. Де фігурують журналістка Тетяна Чорновол, громадський активіст Ігор Луценко, закатований на смерть львівський еколог Юрій Вербицький.... Повертаючись до Булатова, готовий визнати навіть абсурдну логіку силовиків, котрі називають його одночасно потерпілим - та обвинуваченим: напівпритомній людині пред'явили «організацію масових заворушень». Все це цілком уживається в ЗМІ, такі в нас нині часи настали.

Проте в. о. міністра закордонних справ України Леонід Кожара раптом заявляє: ніхто Булатова не катував. У нього лише подряпина на щоці, загалом же його фізичний стан - «добрий». Слово високопосадовця сказане на фоні того, що покаліченого Булатова показували центральні українські, а згодом - західні канали, до нього приїздили посли США та Канади, пізніше факт катувань підтвердили литовські лікарі. Тим не менше, пан Кожара своїх слів назад не забрав. А головне - завідомо брехливе твердження поширили навіть канали, котрі мають статус опозиційних.

Тобто, відбулася добровільна змова: брехня-то воно брехня, але розповсюдити її треба. Витративши на це певний ефірний час та мимоволі посіявши сумнів навіть у тих, хто цим словам не вірить. У чому сумнів? А в тому, що озвучення брехні саме по собі означає, що ми з вами це повинні слухати.

Далі - більше. Спершу з'являються «сенсаційні» розслідування Анатолія Шарія про нібито самовикрадення Булатова. Далі газета «Закон і бізнес» публікує реальний документ - роздруківку рахунку з картки Булатова, де зазначено: у той день, коли його катували, чоловік насправді купив та закачав собі з мережі музику на телефон. Найновіші відкриття: Булатов купив собі дорогий ноутбук за гроші, зібрані ним на потреби автомайдану.

Аби не офіційні медичні висновки, заяви західних дипломатів та реальне відео самого покаліченого автомайданівця, аби не власне розуміння, що на відібраний одразу в Булатова телефон ті, хто його викрав, мали змогу закачувати все, що завгодно тощо -  всі ці докази, кладучи руку на серце, могли б зародити зерна сумніву в головах громадян. Такі самі, як, наприклад, чек із бару аеропорту «Бориспіль» - у давнішому скандалі з Юрієм Луценком зразка 2009 року. Нагадаю: його, тоді ще голову МВС, затримали в аеропорту Франкфурта нібито за перебування в нетверезому стані. Далі почалася сварка, котра переросла в коротку сутичку. Сам Юрій Віталійович заперечував уживання алкоголю. У відповідь виринув чек, де алкоголь присутній. Довкола цього довго сперечалися. Так само існує давній сумнів у справжності «плівок Мельниченка».

Проте в цих, хай не рівноцінних, та багатьох інших історіях зіткнулися, погодьтеся, дві правди. І кожна сторона конфлікту намагалася зі змінним успіхом відстоювати свою. Заява Кожари про подряпини, спроба довести, що випадок із Булатовим - це вистава, на фоні очевидного - людину били, катували та калічили - виглядають не «іншим боком медалі», не контраргументами, в яких використовуються факти як уперта річ. Це та сама аналогічна, почерпнута переважно з прес-релізів МВС - завідома, відверта, нічим не прикрита брехня. Навіть не маніпулювання фактажем, до якого, чого вже там, останнім часом почали вдаватися Перший національний та «Інтер», про що «Детектор медіа» вже писала.

Студентів не били. В штабі самооборони майдану - полонені міліціонери. Катівні в підвалах КМДА. Проститутки, снайпери НАТО. Тетяну Чорновол побили за наказом діячів партії «Удар». Еколог Вербицький помер від переохолодження. Машини автомайданівців ніхто не палить. Тітушок нема - це люди з громадянською позицією. Повсталі люди - це екстремісти. Все це не просто говориться вголос першими особами держави, включаючи Віктора Януковича. Найгірше й найпарадоксальніше - ці слова негайно поширюються. Не зважаючи на те, що сказане - завідома брехня.

З цього приводу доводиться читати хіба пости в соцмережах. Зокрема, екс-редактор журналу «Кореспондент» Віталій Сич написав у себе на сторінці в Facebook: «Мало что является большим свидетельством полной деградации режима, чем тупое, неприкрытое и примитивное вранье. Казалось бы, надо хотя бы стараться создавать видимость законности и справедливости, но ни сил, ни способностей нет. Подобное ощущение возникало у меня лет 10 назад, когда высшие чины из МВД на полном серьезе рассказывали журналистам, что Георгия Гонгадзе убили наркоманы Циклоп и Матрос. Тогда я не мог поверить, что столь высокие посты могут занимать настолько примитивные люди. Мы знаем, чем это все закончилось».

Пан Сич не пояснив лише одного: чому ж, кінець кінцем, ця тупа, примітивна й очевидна брехня, котра не має нічого спільного зі зливами інформації та війною компроматів, усе ж таки тиражується не лише провладними, а й нормальними ЗМІ.

Відповідь, як на мене, вже частково є в наведеному вище пості. Примітивну брехню навіть притомні журналісти змушені цитувати та розповсюджувати під виглядом інформації, бо вона звучить саме з вуст високопосадовців. Коментар якого-небудь клерка не цікавить нікого. Зате коли щось каже міністр, відповідальний чиновник із Адміністрації голови держави, представник президента в парламенті чи голова парламентської фракції, реакція ЗМІ все одно така, як у старому анекдоті про гімн СРСР: «Текст - говно, але слухати будеш стоячи». Їхня брехня отруює повітря, наче вихлопи сміттєспалювального заводу - але, як уже зазначалося, іншого повітря для дихання просто нема.

Ось чому від громадян Кожари, Захарченка та їм подібних звучать завідомо неправдиві заяви. Так чи інакше вони все одно будуть поширені. А пересічна людина повинна, за стратегічним задумом, почути сказане «самим товаришем міністром» й мимоволі подумати: ну, це ж міністр каже, раптом є зернятко правди...

Проте існує інша істина. Її окреслила так само на своїй сторінці в Facebook людина з провладного каналу «112», який, за різними відомостями, контролюється Віталієм Захарченком. Оскільки думка йде в розріз із інформаційною політикою каналу, не називатиму тут прізвище «партизана». Тим більше, що, як мені здається, на «злочин думки» там здатна не лише одна людина.

А висновок досить втішний. «Никого уже не интересует, инсценировка ли избиение Булатова или нет, действительно ли милиционера пытали в КГГА или нет, имеют ли некоторые правые фланги украинской оппозиции связи с Банковой или нет. Власть чудовищными объемами лжи и насилия настроила против себя всех мало-мальски думающих людей и просрала (ой, извините, проиграла) информационную войну полностью и окончательно».

Тому, як наслідок, «любое слово со стороны оппозиции или майдана автоматически воспринимается как правда, любое слово со стороны власти как ложь. Хотя бы потому, что никакая совесть не позволит хоть ненадолго поверить в то, что патологические лжецы, маньяки и садисты могут хоть иногда говорить правду». Що ж, вашому автору нічого не лишається, як підписатися під кожним словом. Та вірити: все відбувається саме так. І наші люди порозумнішали.

Ілюстрація - nmpu.org.ua