На американський фільм Саші Джервасі «Хічкок» «Детектор медіа» відгукнулася ще напередодні української прем'єри. Пізніше цей байопік оцінили українські шанувальники кіно, Хічкока та його фільмів. Причому оцінка ця, як і слід було чекати, виявилася не надто позитивною. Здебільшого погоджуючись із висновком, що «ім`я Хічкока надто зобов'язує, щоб продавати під ним прохідний костюмований фільм», ваш автор все одно закликає подивитися це кіно не лише фанатів Хіча, а й тих, хто ще не знає, як знімався фільм «Психо».

Власне, тим, хто не бачив «Психо», однієї з найвпливовіших стрічок у світі кіно, пропонований фільм буде зовсім нецікавим. Вочевидь, розуміли це і його творці, бо домішали до типового виробничого «фільму про фільм» незграбну нібито мелодраматичну лінію. Котра провокує чи не єдиний висновок: коли жінці трошки за 60, як Альмі Ревіль, дружині Хічкока, вона ще ого-го як здатна фліртувати. І, мабуть, не тільки, бо інакше чому ж тоді 60-річний чоловік її ого-го як ревнує...

Словом, біографія видатного режисера, котрий відтворював на екрані свої та чужі страхи, проте, віддаючи перевагу блондинкам, лишався при цьому сім'янином та не був знаменитий сексуальними походеньками, скандалами та іншим мистецьким екстримом, насправді мовою повноцінного видовищного байопіку не передається. Хіба що хтось спробує екранізувати внутрішній світ Альфреда Хічкока та його рефлексії - але то вже буде аж надто синефільське кіно. Котре завжди можна обізвати «мистецьким» або «незалежним» та показати десь на тематичному фестивалі в Санденсі.

Проте у стрічки Саші Джервасі є лінія, справді варта уваги саме українських митців та працівників медійної сфери. Адже це вони, тобто ми, кожен у міру своїх сил та здібностей періодично виступаємо проти діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК). Три роки тому її охрестили Нацкоммором - визначення явно перегукується з визначенням Голодомор, що, за великим рахунком, цілком логічно й справедливо. Аби багаторічному голові НЕК Василеві Костицькому дати волю, позбавити стримувальних механізмів у вигляді бодай незначного культурного спротиву та в ідеалі - помістити його та підпорядковану йому «моральну комісію» в радянські умови, він, будьте певні, своєю владою давно посадив би Україну на голодний культурно-мистецький пайок.

І саме цензор, правда - американський, є у фільмі «Хічкок» хоч і роллю другого плану, але фігурою чи не головною.

Нагадати про однозначну шкоду від цензури в будь-яких її виявах на прикладі саме не надто вдалої з точки зору мистецтва кіно американської стрічки змусила нещодавня публікація «Детектор медіа». Її автор, Максим Васін, має величезний сумнів у тому, що ліквідація Нацкоммору, котра ніби триває, але все ніяк не відбудеться - благо для нашого суспільства. І якщо пан Васін ще не бачив із якихось причин «Хічкока», йому варто знайти півтори години часу та подивитися, як визнаний майстер кіно, режисер на той час із світовим іменем, котрий має вагу в світі кіно, численних прихильників у Америці та Європі, змушений доводити сірому, непоказному дядькові в костюмі, при краватці та круглих, а-ля Гіммлер, окулярах своє право на свободу творчості.

Уже багато разів вашому автору доводилося коментувати публічно та приватно можливість заміни того ж Василя Костицького на посаді голови НЕК на іншу, більш прогресивну та лояльну до актуальної культури людину. Бо вважається - проблема не в самій комісії, а в чиновникові, котрий нею рулить. Адже насправді - і Максим Васін на цьому неодноразово наголошує! - інформаційний простір таки справді треба чистити від усякого роду шкідливих мікроорганізмів. Здатних підірвати в країні, як казав у часи моєї радянської молодості лектор із товариства «Знання», сексуальну та інші бомби з величезним радіусом ураження. На це я завжди відповідаю: цензор - не той, хто рекомендує, а той, хто категорично забороняє. І будь-хто, опинившись на місці пана Костицького, але - в системі, котра тримається на некомпетентних у питаннях розвитку культури й навіть не завжди елементарно грамотних державних службовцях, або не впишеться в неї, або призведе систему до самоліквідації, або скоро перетвориться на аналог Василя Костицького. Останнє трапляється найчастіше: щойно людина почне отримувати зарплату за вимогу щось черговий раз заборонити, вона почне свою платню старанно відпрацьовувати.

Тому цензори, незалежно від того, де вони живуть і працюють, в Україні чи США, лишаються людьми непривабними зовні та духовно збідненими всередині. Бо що передусім забороняють цензори? Зокрема, у фільмі «Хічкок» наголошується - режисер ризикує та вкладає в створення фільму «Психо» власні гроші, бо стрічка насторожує продюсерів «Парамаунт» уже на етапі ідеї, тож фінансувати зйомки студія відмовляється. Цензура, побоюються вони, не пропустить на екрани Америки широкоформатне кіно про вбивцю з сексуальними розладами, котрий до того ж у дитинстві був розбещений власною матір'ю.

Тобто, проблема існувала, і не лише в Америці 1960-х років, і не лише - в минулому часі. Подібні, якщо не набагато гірші й огидніші речі, відбуваються на планеті Земля дотепер. То що моральніше: сором'язливо замовчувати це, втручатися цензурними ножицями навіть у натяк на проблему - чи виявити її художніми засобами? Явити суспільству в усій красі - й тим самим розкріпачити його, зняти на певний час величезну напругу, як суспільну й соціальну, так і особисту.

Звертаю увагу: у «Психо» зовсім немає сцен із оголеною натурою. Її не передбачалося в сценарії. Не було в однойменному романі Роберта Блоха. І сам Хічкок сексом у кіно не захоплювався, лишаючись при цьому неперевершеним майстром еротизму. Проте цензор у «Хічкоку» вимагає забрати зі сценарії навіть легкі натяки на оголеність! Тобто, глядач не бачить, проте все розуміє, про все здогадується. Тож не повинен навіть стимулювати уяву в цьому ганебному напрямку. Хіба не ті ж самі функції НЕК благословляє пан Васін, коли наголошує на необхідності повного контролю з її боку дотримання, цитата, «правил пристойності в інформаційному просторі»?

Інший епізод - зйомки знаменитої та багато разів цитованої сцени в душі - коли маніяк Норман Бейтс ріже ножем свою жертву. Знято це на виході так, аби глядач не бачив зафарбованої під кров рідини, порізаної плоті, взагалі - жодного натуралізму. Лише внутрішнє відчуття жаху, викид адреналіну та полегшенні видихи по завершенні епізоду. Але саме це й не влаштовує американського цензора! Натяки, півтони, гра в «налякай мене, якщо зможеш», словом - усе те чуттєве й тілесне, на чому тримається мистецтво й що допомагає йому розвиватися, блюститель суспільної моралі готовий вирвати з коренем. Не звертаючи увагу ані на такі речі, як тотальне культурне зубожіння тих самих мас, яких він ніби захищає, ані на художні прийоми та доцільність сказаного й показаного, й тим більше - на моральне розкладання політиків, котрі всюди та щодня публічно брешуть. Ось це точно не сприяє моральному здоров'ю жодної нації та жодного суспільства.

Згадаємо тепер, як НЕК постійно бореться з тим, що, на її думку, є пропагандою насильства та жорстокості в Україні. Послухати моралістів та їхніх захисників, так усі проблеми нинішньої України - в засиллі іноземних книг та фільмів, котрі своїми формами та змістами підривають у нас основи суспільності. Між іншим, у СРСР абсолютно невинний з усіх точок зору фільм Хічкока «Психо» так ніколи на екрани й не вийшов. Нині у доморощених моралістів напевне є такі самі претензії до подібного кіно, й не лише кіно - дратує сама форма висловлення, по-мистецьки тонка й радикальна водночас. Зате Нацкоммор готовий заплющити очі на діяльність Дмитра Табачника та Вадима Колісниченка на своїх посадах, на пропаганду диктатури від комуністів тощо.

Словом, якщо вас справді цікавить, чи може Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі принести суспільній моралі бодай дещицю користі - сходіть на «Хічкока».

Ілюстрація - kinokadr.ru