Не пов`язані з виробничим і творчим процесами події, спричинені показом в ефірі «України» документального фільму власного виробництва «1941. Заборонена правда» - той випадок, коли негативна реакція цільової аудиторії свідчить про успіх проекту краще за рейтингові показники. Хоча тут теж усе в нормі: 7 лютого, в день прем'єри, першу серію п'ятисерійної стрічки українці дивилися з величезним зацікавленням та вдячністю. Але для вашого автора того вечора ток-шоу після прем'єри з бурхливим обговоренням побаченого в студії виявилося навіть більш значущим за сам фільм. Утім, про це трошки нижче.

Як показав подальший розвиток подій, комуністів остаточно розплющила третя серія, де автор фільму, відомий та дипломований український документаліст Ігор Кобрін розповідає про перший тиждень радянсько-німецької війни 1941-1945 років. Далі наполягатиму саме на такому визначенні тих подій. Останнім часом, займаючись у якості автора книжок та сценаріїв саме воєнним періодом, перечитав не просто безліч розсекречених документів (хоча фільм Кобріна наочно засвідчив - розсекречено далеко не все), а й навіть ніколи особливо не засекречену періодику довоєнного і повоєнного часів. Із чого напрошується однозначний висновок: війна, звісно, була великою - та аж ніяк не вітчизняною. Принаймні, для пересічних українців, росіян та білорусів - народів СРСР, котрі найбільше від неї постраждали.

Саме в третій серії (ефір 21 лютого), після якої комуністи почали тиснути на канал «Україна» з вимогою припинити трансляцію «Забороненої правди», прозвучало те, що, як на мене, давно треба зробити офіційною позицією України як держави. А саме: радянська армія, зокрема, для українців, була суть армією окупаційною. Такою ж самою, як армія німецько-фашистська. У студії під час постшоу активний комуніст, член ЦК КПУ Сергій Гмиря серед інших звинувачень на адресу фільму заявив про те, що його опоненти, вони ж - прихильники фільму та викладених у ньому думок, мало не витирають ноги об подвиг радянських солдатів-визволителів. І хоч свободівець Андрій Іллєнко на пару з ведучим Олексієм Сухановим намагалися переконати не стільки комуніста, скільки себе та інших у тому, що якраз рядові солдати, причому - обох армій, є не організаторами війни, а учасниками та жертвами, Гмиря і, як показав час, решта комуністів слухати цього не хотіли. Й далі не хочуть. Для них слоган «радянський воїн-визволитель» входить у топ-5 міфів про ту війну.

Але автори фільму, грамотно почавши цю лінію в першій серії, в третій чітко окреслили якщо не головну, то одну з найважливіших причин ганьби та катастрофи, котрої «несокрушимая и легендарная» Червона армія зазнала в перші воєнні дні та місяці. Прості люди, втомлені комуністичним терором, сталінськими чистками та загалом радянською владою, попервах нерідко приймали армію вермахту як менше зло. До такого переконання - нічого від себе, лише переказую зміст попередніх серій «Забороненої правди»! - долучилася не прихована від радянського народу дружба товариша Сталіна з паном Гітлером. А також - шалене нарощування в СРСР військового потенціалу, тепер це назвали би змаганням озброєнь. Нарешті - радянсько-фінська війна: Сталін зробив величезну помилку, що не наказав масово розстріляти всіх вцілілих у збройному конфлікті грудня 1939 - березня 1940 років, а жертви списати на так званих білофінів. Адже солдати та офіцери, котрі брали в ній участь, не стримували в кухонних розмовах розгубленості, обурення та ганьби - мало того, що потужній Червоній армії не вдалося захопити маленьку Фінляндію, так ще й фіні, маленький гордий та гірше озброєний народ, надавали агресору копняків!

Такі настрої розкладали режим ізсередини. Історія, звісно, не терпить якбитології, проте якби радянська влада була дійсно такою справедливою та демократичною, якою поставала з агітаційних матеріалів, не було б... самої війни. Або так: її ймовірність могла б потрапити під певний сумнів. Чи в разі її не уникнення німці дістали б широку відсіч.

У фільмі на основі архівних документів доводиться факт можливої коаліції Сталіна проти Гітлера спільно з лідерами країн Європи - держав сталої розвиненої демократії. Не досконалої, як усі демократії - проте Йосипові Сталіну виявилася милішою досконала диктатура. Як і його «любому другові» Адольфу Гітлеру. Отже, в 1939 році на очах усього цивілізованого світу дві тоталітарні системи, два політичних монстри, Чужий та Хижак, Сталін та Гітлер, почали спочатку приховану, а потім уже відверту боротьбу за панування в Європі з перспективою нагнути весь світ. Через те підготовка до агресії велася обома сторонами на випередження. Гітлер просто виявився не таким хитрим, як Сталін: «дядечко Джо», як відомо з відкритих історичних джерел, обожнював довготривалі підготовки до своїх акцій. Він був із тих, хто довго запрягає, зате швидко їздить. Гітлеру ж свербіло. Адже він, фашист та здібний учень комуніста Сталіна (гестапо - і це теж відкриті джерела! - створювалося за образом та подобою ВЧК-ГПУ-НКВД) вже поклав до чобіт Відень та Париж, знищив із карти світу Польщу та вимагав більшого.

Чи вдалося б фашистам так скоро, за короткий час, окупувати Україну, Білорусію та частину Росії? Ні - якби цьому не посприяли самі комуністи на чолі з товаришем Сталіним. «Заборонена правда» протягом перших трьох серій не раз і не два згадує той факт, що мешканці Західної України, котра відійшла СРСР після домовленостей між комуністами й фашистами в Мюнхені 1939 року, зустрічали радянських вояків квітами, рушниками, хлібом-сіллю, піснями. Бо радянська влада сприймалася визволителькою від панської Польщі, польських тюрем та концтаборів, дефінзиви. Проте замість польської карально-репресивної машини прийшла радянська - НКВД виявився навіть крутіше дефінзиви. А радянські тюрми та концтабори нічим не відрізнялися від уже скуштованих польських. Що почалося, як ви думаєте? Правильно - спротив радянській владі, як організований, так і спонтанний.

Ось чому історія ХХ століття отримала документальні підтвердження того, як українці в національному одязі радо вітають квітами та хлібом-сіллю фашистів. Це козир комуністів, принаймні, вони вже більше п`ятдесяти років вважають квіти для німців своїм козирем в ідеологічній боротьбі та використовували як у радянському кіно, так і нині. Зокрема, в фільмі «Матч». Котрий, аби ви знали, з тріском провалився не лише в українському, для якого створювався в якості політтехнологічого ходу, а й у російському прокаті. При бюджеті 10 мільйонів доларів насилу зібрав два, як повідомляє газета Cinemotion (№38). Що означає: дурних давно нема. Лишилися самі комуністи, котрі вірять у казки по «зрадників батьківщини» та «колаборантів». Хоча цих «зрадників» породили вони самі, своєю репресивною людиноненависницькою політикою.

По суті, масові розстріли хоча б у львівській тюрмі на Лонцького стали причиною того, що німцям не заважали, а навіть допомагали зайти в СРСР через західні ворота. Це прозвучало під час постшоу з вуст директора музею «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого. Факти злочинів комуністів підтвердили документальні кадри та архіви. Проте єдине, що вдалося почути на це від товариша Гмирі: «Так робити не можна». І тут же він перейшов із місця в галоп, згадуючи Андрієві Іллєнку «вашого Бандеру».

Але до чого тут Степан Бандера? Тим більше - в контексті подій літа 1941 року... Хіба він розв'язав Другу світову війну, саджав у канцтабори людей, топив їх на баржах у крижаній воді, заганяв у газові камери? Зрештою, хіба Степан Бандера і Роман Шухевич почали війну 22 червня 1941 року? Провина їх лише в тому, що вони, як і решта простих українців, утопічно розраховували: ось прийдуть німці та визволять усіх від комуністів. Проте одна окупація змінилася іншою. Терор та масові знищення лише збільшилися з урахуванням законів військового часу - і тоді українці, втративши останню надію на визволення з чиєюсь зовнішньою допомогою, зайняли кругову оборону.

Подібна ситуація перед самою війною, як зазначає «Заборонена правда», склалася не лише на українських землях. Тотальне незадоволення радянською владою виявляли в Білорусії, Росії - і ось чому солдати та офіцери разом із простими людьми або тікали подалі, не опираючись німцям, або добровільно переходили на службу окупантам, або взагалі дезертирували, ховалися в лісах та виживали, як могли, аж поки Москва не спробувала організувати розрізнених лісовиків у партизанські загони. Тут уже згадую не фільм «1941. Заборонена правда» - це висновок на основі прочитаних оригінальних документів, опублікованих 2011 року в збірнику «Родня. Партизаны и полицаи на примере Украины 1941-1944 годов», виданого «Українським видавничим союзом». Як ми бачимо та розуміємо, офіційна, ще радянська «правда» про ту війну не влаштовує насамперед українських громадян. Адже в Росії подібні фільми та подібні збірники найближчим часом просто неможливі.

Автори «Забороненої правди» нагадують всім, а особливо комуністам: за наслідками війни 1941-1945 років цивілізований світ зробив однозначний висновок. Згідно якому Сталін та Гітлер - два боки однієї медалі. Комуністичний режим дорівнює фашистському. І, як наслідок, знак свастики почали малювати всередині червоної зірки. Символ Третього Рейху злився з символікою СРСР, а по суті вони поглинули один одного. Саме тому я на початку наголосив: цільовою аудиторією цього фільму та подібних є насамперед комуністи. Котрі паразитують на вигідній їм радянській державній міфології. Яка, своєю чергою, тримається на чесному слові тих, хто пообіцяв не засуджувати комуністів за злочини Компартії так само, як у Нюрнбергу офіційно засудили фашизм.

Поки радянська влада має людське обличчя лише через те, що Сталін переміг Гітлера в боротьбі за тотальний контроль над Європою, комуністи далі вважатимуть, що мають право вимагати рахуватися з собою. Та, зокрема, тиснути на комерційний канал «Україна» з метою виконати якісь свої незрозумілі вимоги. Як на мене, Ігор Кобрін зробив абсолютно правильно, знехтувавши в «Забороненій правді» правилом, згідно якого до участі в фільмі залучаються численні експерти з різними, часто - суперечливими думками. Не ховаючись за чужими спинами та фразами типу «все могло бути не так» чи «можна припустити таке» документаліст проносить крізь фільм чітко сформовану авторську позицію: комунізм - це злочин, радянська влада - агресор, всі, хто загинув у воєнний час - жертви не одних фашистів, а протистояння двох однаково страшних диктатур.

І наостанок - від себе, авторська ремарка. Враховуючи, що канал «Україна» належить близькому до нинішньої української влади бізнесмену Рінату Ахметову, було б дуже непогано, навіть здорово, аби позиція автора резонансного фільму, показаного в ефірі каналу, незабаром стала офіційною позицією української влади. Засудження комуністичної диктатури, заборона КПУ та подальша офіційна, а не партизанська ліквідація радянської символіки після перегляду кожної серії стрічки так і проситься в офіційні документи...