Кожен вихід у широкий прокат нового українського фільму постає в інформаційному полі подією мало не планетарного та визначного для нашої країни масштабу. Зараз ваш автор говорить без жодної іронії: такий підхід однозначно кращий, ніж мовчати в ганчірку та сором`язливо «завтикати» результат багаторічної роботи знімальної групи.

Тим більше, що згадане інформаційне поле, в межах якого має знаходитися актуальне національне кіновиробництво, майже порожнє. Тож владу на ньому, хай і тимчасово, здатен легко взяти кожен - ця влада буквально лежить на землі, як у вікопомному жовтні 1917 року. Лишається тільки підняти й скористатися ситуацією, коли українці мають постійний голод стосовно свого кіно.

Саме через те вихід у світ пересічного українського фільму «Звичайна справа» на певний час став активно затребуваний медіа. Настільки активно, що на прем'єру в «Кінопалац», яка відбулася 7 лютого, завітала Катя Осадча, котра приділяє увагу лише актуальним світським подіям, і завзято розпитувала про щось для світської хроніки екс-міністра культури Михайла Кулиняка.

Між тим, повторити не лише прокатний, а й абсолютний минулорічний медійний успіх стрічки «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» повнометражному дебюту молодого режисера Валентина Васяновича навряд чи вдасться. Хоча продюсер Володимир Філіпов не приховував задоволення від кількості надрукованих копій - 40 штук мусять задовольнити всю Україну. Правда, проблема далі залишається не в тиражуванні копій, а в кількості екранів - наша країна дійсно не має повноцінної мережі кінотеатрів для того, аби як не окупився, то вже точно вийшов у нуль пересічний фільм вітчизняного виробника.

На цьому зайвий раз наголосили невдовзі після прем'єри «Звичайної справи». Українське кіно наочно демонструє наявність тих же проблем, що має українська література й, зокрема, книговидавнича справа. Якщо кіношникам не вистачає кінотеатрів, то видавцям - книгарень. А отже, як національний бестселер, так і національний блокбастер мусять почекати. Або, як у випадку зі «Звичайною справою» та іншими зразками передусім авторського українського кіно, стати, в першу чергу, не глядацькими, а такими собі фестивальними фаворитами.

Тут фільм Васяновича має, чим хвалитися. Ми ж із вами, купуючи квиток у кіно, маємо розуміти: поруч із американським блокбастером про спецефекти, до якого ми звикли, та шанованими в середовищі гурманів «днями такого-то неамериканського кіно», демонструється насамперед зразок фільму авторського, фестивального, іншого. Такого, який звично пропонується під маркуванням «не для всіх». Отже, розмах прем'єри та рекордне для українського фільму покриття кінотеатрів не перетворює «Звичайну справу» на видовище для найширшого глядача. Хоча - ваш автор у цьому глибоко переконаний! - всі, хто працював над стрічкою, в душі прагнуть бачити ажіотаж та аншлаги.

Як на мене, основна проблема, з якою зіштовхнуться творці «Звичайної справи» - невідповідність запропонованого кіно надмірно завищеним глядацьким очікуванням. Аби максимально наблизитися до нього, широкого, жанр фільму всюди визначають або як «комедія», або, що рідше, - як «трагікомедія». Насправді ж комедії в традиційному, звичному для глядачів розумінні, коли є жарти про жопу й гірлянда з трюків та гегів, не пропонується. Є, безперечно, смішні моменти, й на них зали бурхливо реагують оплесками. Проте на фоні загальної історії київського лікаря-психіатра Толіка (Тарас Денисенко), котрого вигнали з роботи і він вирішив стати поетом, тим самим остаточно занапастивши своє життя, гумор або, точніше, соціальна сатира виглядають вставними епізодами.

Так само не бачимо ми й повноцінної драми - такої, яку можна було би протиставити яскравим іноземним драматичним фільмам, які теж не оминають український прокат. Часом складається враження, що дійсно хорошим акторам часто немає кого або що грати. Тому кожен із них, передусім виконавці головних ролей Тарас Денисенко, Віталій Лінецький і Леся Самаєва, роблять роль для себе самі, точніше - робили її в процесі зйомок, що, за давньою українською звичкою, розтягується на роки. Власне, «Звичайна справа», як на мій погляд, якраз той випадок, коли фільм роблять саме актори. І пильний глядач це відзначив.

Після перших показів стрічку вже охрестили старомодною. Це списується на згаданий вище розрив у часі: українські реалії не встигали за подіями, зафіксованими в сценарії, через те, наприклад, таксист не нагадує пасажирові про себе дзвінком із мобільного на мобільний, а піднімається в квартиру особисто. Та якщо брати до уваги, що сама наша Україна навіть тепер, коли пишуться ці рядки, з багатьох позицій не встигає за динамічним світом, сценарні «мінуси» та певна режисерська архаїка можуть при бажанні перетворитися на безперечні «плюси».

Зокрема, певна частина «Звичайної справи» побудована на закадровому тексті, що є внутрішнім монологом Толіка, його інтелігентськими рефлексіями. Чесно, я вже й забув, коли цей прийом у такому обсязі використовувався в сучасному кіно. Але, послухавши розмови після прем'єри, несподівано виявив: рефлексії м`якотілого безвольного інтелігента, котрий до всього є ще й поетом, яких прийнято дражнити графоманами, виявилися частині українських глядачів навіть дуже близькими.

Загалом сам Толік, понурий безініціативний тип, який постійно розмірковує про своє місце в світі й має недосяжні амбіції, при цьому не будучи в змозі навести елементарний порядок у своїй квартирі, виявився дійсним героєм нашого часу. Тим самими українцем, який визнає вічною цінністю лише поетичне кіно та його філософську глибину, залишаючись занедбаним невдахою, на котрому всі їздять і якому весь світ винен.

Нарешті - про те, чому такі фільми, як «Звичайна справа», попри всі застереження мають бути в широкому прокаті. Справа в тому, що саме ця картина згадується в контексті минулорічного прокатного прориву не раз згаданої стрічки Михайла Іллєнка про українця, який пройшов крізь вогонь. Але - і це дуже важливо! - фільми дебютанта Васяновича й метра Іллєнка абсолютно різні. Проте їх усе одно звалять в одну, вибачте на слові, купу під загальною назвою «українське кіно». І буде воно, кіно, як українська література, сиротливо стояти в кутку однією масою, що не піддається персоніфікації. Тоді як довкола існують чітко структуровані за жанрами, стилями та напрямками іноземні фільми, розраховані й від самого початку заточені на певну цільову аудиторію.

Нам же треба домовитися насамперед із собою: не варто повертатися до тих часів, коли актуально звучав анекдот: «Фільми бувають трьох категорій: хороші, погані та індійські», лише замінивши останнє слово на «українські», на радість комусь на кшталт Олеся Бузини чи Олександра Чаленка. Бо справді маємо сьогодні ситуацію, яку ваш автор толерувати не хоче й не буде. Це коли «кіно не для всіх», «кіно зарозуміле та елітарне», «кіно з прицілом на фестиваль», «кіно для тих, хто вміє думати» - це українське, а нормальне кіно для широкого глядача, звична якісна розвага - це від лукавого, іноземне й бездуховне.

На таку тенденцію в оцінках уже звертають увагу. Тож широкий прокат «Звичайної справи» мав би довести: кіно в Україні, українське кіно, може й повинно бути різним. Відрізнятися не лише від «Міцного горішка» чи «Сексу та міста», а й одне від одного.

Має бути створено саме український контекст актуального кіно. Ось за таких умов 40 копій нового фільму, знятого українцями в Україні про Україну, стануть не пафосною медійною сенсацією, а звичайною справою.