Високі показники російського детективного серіалу «Мар'їна роща», котрий глядачі «Інтера» могли дивитися два тижні по буднях із 21 по 31 січня у праймі, зовсім не здивували вашого автора. Вірний звичці оглядати актуальні новинки телекіно цікавих мені жанрів, я несподівано для себе «залипнув» у кримінальні будні повоєнної Москви.

Звісно, запитань по ходу перегляду виникала маса, як до кожної серії, так і до ідеології фільму загалом. Проте фінал, несподівано логічний у своїй принциповій відмові від хепі-енду, зняв більшість претензій до загального спрямування розказаної історії. Заодно надихнув на спробу поміркувати, чому цей непоганий з більшості позицій серіал в Україні треба дивитися та сприймати інакше, ніж у Росії.

Автори «Мар'їної рощі» зробили, як на мене, складну, а то й неможливу в нинішніх ідеологічних російських пріоритетах роботу. Сценарист, режисер та продюсери помітно балансували між негласною вимогою м'якої реабілітації Радянського Союзу, ба навіть героїзації комуністичного минулого та об'єктивною реальністю, котра насправді мала місце, за свідченням як тих, хто застав ті часи, так і істориків. У цій реальності Радянський Союз по факту ламав тих, хто не вписувався в його систему координат.

Люди в країні, котра подавала себе як переможець у страшній війні, переможцями зовсім не почувалися. Голодували ще довго після тієї перемоги. Були принижені злиденним побутом, «положенными» квадратними метрами, облупленими стінами, брудними шпалерами, благенькими дверима їхніх домів - їхніх фортець. А тоталітарна ідеологія руйнувала долі тих, хто ще вчора вважався героєм війни, гордо носив ордени з медалями та нібито вірно служив цій самі ідеології.

За великим рахунком, саме ветерани війни - і це відомий факт! - становили для комуністичних керівників і особисто для товариша Сталіна особливу небезпеку. Вони були для СРСР тим, ким на початку XIX століття стали для Російської монархії солдати, а особливо - офіцери, котрі розбили військо Наполеона. Дійшовши в процесі до Європи, та повернувшись звідти, сповнені небезпечного вільнодумства.

Ризикну припустити, що товариш Сталін уявив фронтовиків здатними з часом підняти щось на зразок другого повстання декабристів. Тому ветеранів війни в СРСР на два десятки років було викреслено владою з активного життя, маргіналізовано, а якась частина навіть поповнила в концтаборах контингент «ворогів народу».

Саме така доля очевидно спіткала в фіналі головного героя «Мар'їної рощі», капітана Костянтина Трошина (Олександр Домогаров). Уже з першої серії його, колишнього опера МУРу, котрий на війні служив у СМЕРШі та був серйозно поранений, з волі високого керівництва викидають на соціальний смітник: надто незалежний, забагато на себе бере. Лише зусиллями його колишнього начальника Халіна (Юрій Шликов) геройський капітан та професійний сищик лишається в органах. На посаді дільничного в Мар'їній рощі - кримінальному районі повоєнної Москви. Хоча, схоже, дільничним він лишається суто формально - без Трошина не обходиться жодна серйозна справа, і злочини капітан розкриває не завжди на своїй дільниці.

Тут варто нагадати, що ретро-детектив на задану вище тему бере початок від радянського серіалу «Місце зустрічі змінити не можна», знятого, до речі, українською Одеською кіностудією. Дивно, але успішний тренд у ті часи не підхопили. Мабуть, тема повоєнної злочинності, соціальної адаптації ветеранів та абсолютної безкарності правоохоронців, котрі на той час давно перетворилися на карателів, обслуговуючи не закон, а режим, справді викликала в тодішніх радянських ідеологів масу застережень. Тож нового підходу до неї довелося чекати двадцять із гаком років, коли на екрани Росії та України вийшов чотирисерійний детектив «По той бік вовків».

Знятий 2002 року, фільм тоді викликав неабиякий інтерес і, як на мене, лишається навіть не просто кращим, а максимально наближеним до ідеалу зразком пострадянського ретро-детективу. Зверніть увагу: тут, як пізніше в «Мар'їній рощі», герой-фронтовик, колишній розвідник Сергій Висик (Владислав Галкін) теж не може працювати в міліції ніким, крім як дільничним уповноваженим. Не заглиблюючись у перипетії, наголошу на одному: сюжет фільму та його ідея побудовані на атмосфері тотального страху й повної несвободи, яка панувала в повоєнній країні зі статусом переможця. Саме страх спонукав до скоєння жахливих злочинів людей, котрі ще вчора були зразковими членами радянського суспільства. Так, зрозумівши свою особисту відповідальність за пограбування вагону з військовими трофеями для Василя Сталіна, котрі всесильний Берія звелів перехопити, аби шантажувати сина вождя, рядовий селищний бухгалтер із переляку божеволіє. Перетворившись на серійного вбивцю.

Показово, що поставив цей фільм Володимир Хотиненко, він же - Дядечко Хо, культовий режисер кінця 1980-х - початку 1990-х років, котрий до того часу в детективи і взагалі маскульт не грався. Не менш серйозним та іменитим є Сергій Урсуляк, режисер «Ліквідації» - наступного етапного для ретро-детективу серіалу. Нарешті, за «Мар'їну рощу» взявся ще один солідний режисер із «культовою» репутацією - Олександр Хван. Таким чином, можна впевнено сказати: потенціал жанру ще не розкритий, але його потужність приваблює знаних професіоналів. Котрі точно не зіпсують ідею.

Коли йдеться саме про ідею, то згадана «Ліквідація», показана 2007 року, вже поволі почала дрейфувати в бік якщо не відбілювання темного радянського минулого, то, принаймні, зміщення акцентів. Детективний сюжет, котрий ближче до фіналу перестав узгоджуватися з законами та логікою жанру, тримався передусім на яскравому натуральному одеському колориті та особистій брутальній чоловічій харизмі як головного борця з бандитизмом Давида Гоцмана, так і виконавця його ролі Володимира Машкова. Натомість провину за тотальне беззаконня перекладено з диктаторського режиму на персону маршала Жукова. Котрий своєю владою наказує без суду та слідства відстрілювати кримінальників. Причому ці дії сучасний глядач, розгублений перед міліцейською бездіяльністю, загалом схвалив. Атмосферу ж тотального суспільного страху замінено страхом перед конкретними кримінальними злочинцями.

Натомість «Мар'їна роща» пропонує українцям ту реальність, яку давненько нав'язують росіянам. А саме - переконання, що нічого страшного в повоєнний час у країні не відбувалося. Народ переміг під мудрим керівництвом влади та особисто товариша Сталіна й жив мирним життям у вільній країні. Зневажливо ставитися до Сталіна та навіть не боятися вождя можуть собі дозволити лише кримінальні елементи. У першій же серії злодій Фазан плюється від пропозиції випити за Сталіна, але капітан Трошин суворо каже: «Чекай. За Сталіна - треба».

Звісно, в реальності так, мабуть, і було. Проте непокірний фронтовик із сумнівною репутацією міг сказати це не від щирого серця. А лише тому, що боявся, аби ніхто не настукав за небажання пити за Сталіна. Страх у тому суспільстві був доведений до абсолюту. Не боячись іти в атаку під зливою ворожих куль, герой війни боявся ляпнути щось необережне та двозначне навіть у ліжку з дружиною. Через те жінки з кримінального середовища, якою була Нінка (Євгенія Крюкова), були, як це не парадоксально звучить, надійнішими партнерками. Ці точно не здадуть. Через те Трошин уже з першої серії заводить із нею любовні стосунки. За що, власне, в фіналі розплачується кар'єрою, свободою, погонами.

Як уже йшлося вище, герої фільму «По той бік вовків» боялися навіть згадки про Сталіна та Берію. У «Ліквідації» портрет Сталіна, на фоні якого маршал Жуков святкує горілкою перемогу грубої сили та беззаконня над нормами права та елементарними правами людини, теж несе певне символічне навантаження. Але у «Мар'їній рощі» як саме прізвище вождя, так і його портрети асоціюються лише зі святами, веселою музикою, мирним життям та перемогою. У одному з епізодів мешканці комуналки, прості радянські злидні, сперечаються, кому належить мудра фраза: Леніну чи все ж таки Сталіну.

Тема розвивається лінійно, ніби цілеспрямовано відбілюючи все, що після 1985 року, від часу перших публікацій «Огонька», набуло чорного кольору. У епізоді, де Трошин допомагає зловити шпигунів, із вуст офіцерів МГБ звучать суворі сентенції: «Комусь не подобається сильний Радянський Союз». А глядач мусить заодно сповнитися ненависті до американських та англійських агентів. Іншим разом чуємо таке: «Радянському громадянину не спало б на думку займатися махінаціями», і це звучить без іронії. Так, ніби ми забули, що саме в сталінські часи почала квітнути тіньова економіка, котра сягнула свого піку в 1980-х роках, породивши «махінаторів», «цеховиків», «спекулянтів» та інших підприємливих людей. Котрі справді мали нерадянське мислення, формально маючи радянське громадянство.

Нарешті, у «Ліквідації» підполковник Гоцман ходить переважно в цивільному, піджак, чоботи й кепка а-ля Жеглов. Натомість капітан Трошин часто у формі. Та ще й червона зірка на шапці й кашкеті: позитивний герой прямо асоціюється з радянською символікою. Словом, що росіянину чути добре, для українця - як не смерть, то напевне травма.

Разом із тим я не міг позбавитися думки, що «Мар'їна роща» - це зразок ідеологічної диверсії в країні, котра фактично зупинила десталінізацію й дерадянізацію. І де, зокрема, під виглядом святкування визначних для радянської історії дат хочуть знову повернути Волгограду назву «Сталінград», котра прямо асоціюється з перемогою і, відповідно, з сакральним Сталіним. Адже поруч зі «шпигунськими пристрастями» та легалізацією саме радянської, а не російської ідентичності автори серіалу піднімають теми, котрі раніше замовчувалися. І ніхто не ризикував навіть наблизитися до них.

Наприклад, знущання радянських генералів над полоненими німцями та садизм сержантів, котрим пробачалися катування фашистської погані. Так, у концтаборах фашисти теж не славилися гуманізмом. Але це означає, що і хваленого радянського гуманізму не було й у спомині. Отже, фашистський та комуністичний режим вартують один одного.

Інші приклади: нелегальна торгівля ліками, фальшиві довідки про хворобу, що давали право на бронь від фронту, награбовані старшими офіцерами колекції трофейних речей, підпільний ринок антикваріату, теж награбованого в Європі. Що полемізує з радянською ідеологією. Це ж вона вчила, що німці вивезли з СРСР культурні пам'ятки, тоді як радянський солдат та офіцер лише благородно звільняли міста й країни.

Так само чіткою та лінійною є тема репресивно-каральної системи. То злодюжка здатен налякати громадянина, назвавшись офіцером держбезпеки. То інший крадій відлякує потерпілих від бажання заявити про злочин, бо викрадені речі мають відношення до НКВД. А то молодший офіцер державної безпеки кричить на старшого офіцера міліції, погрожує йому, віддає накази, і я все чекав, коли ж хтось із чекістів ударить людяного міліцейського майора. Кінець кінцем, саме держбезпека провокує в фіналі злочин та криваву різанину в кримінальному світі, аби взяти його під тотальний контроль.

Отже, авторам «Мар'їної рощі» вдалося утримати баланс між потребами нинішньої російської ідеології в зміні політичних й соціальних оцінок недалекого минулого та бажанням мовою популярного жанру, яким лишається телевізійний детектив, вкотре нагадати про конфлікт між особистістю та Системою. Виявляється, тема досі актуальна і в нас, і в росіян. І за допомогою красивих харизматичних акторів, кожен із яких на своєму місці, поставити перед глядачем цю одвічну проблему: здатність особистості кинути виклик Системі. Нехай це буде удар по морді, який Трошин завдає в фіналі типовому представнику карально-репресивного радянського апарату.

Для України культивування саме таких особистостей засобами масової культури нині досить актуальне.

Фото - 1plus1tv.ru