Прогнозуючи зростання протестів громадян проти бездіяльності, некомпетентності й корумпованості української правоохоронної та судової системи, соціолог Ірина Бекешкіна ставить за яскравий приклад найрезонанснішу справу не лише минулого, а й загалом останніх років. Її переконання збігаються з фактичними реаліями: справа Оксани Макар зрушила з місця та набула державного та національного значення внаслідок протестів громадськості.

На вулиці проти злочинної байдужості правоохоронців, котрі випустили підозрюваних та, напевне, збиралися спустити на гальмах історію групового зґвалтування й подальшої спроби спалити жертву, вийшли тисячі людей не лише в Миколаєві, на місці злочину. Акції протесту підтримали в інших регіонах, і вони набули всеукраїнського статусу. Попри те, що справа Макар справді не є, на жаль, унікальною: дівчат ґвалтують, калічать, убивають та лишаються при цьому безкарними в багатьох українських містах та селах.

Так склалося, що свої прогнози пані Бекешкіна зробила буквально наступного дня після показу в ефірі «1+1» фільму «Оксана Макар. Переосмислення», створеного в рамках власного проекту каналу «Українські сенсації». Як і слід було чекати, сповнений інтриги й динамічно змонтований анонс, складений за традицією з вирваних із контексту фраз, котрі насправді мають зовсім інше значення, контрастував із загальним змістом фільму. Стрічка насправді не відкрила жодних таємниць та не оприлюднила жодної сенсаційної інформації. Скажу цинічну річ: тоді, у березні 2012 року, коли сталася згадана трагедія, факт групового зґвалтування та подальшої спроби спалити дівчину живцем викликав тяжке зітхання, десь навіть огиду - проте жодним чином не перетворився на сенсацію. Таке вже жорстоке життя довкола нас.

Але, виклавши в певній послідовності відомі факти та додавши оригінальні коментарі, автори фільму (Олексій Кутєпов, Сергій Тереня, Володимир Скиба) спромоглися на те, що не часто дозволяють собі їхні колеги: додати певну дозу аналітики та підбити підсумки сказаного. Перейти від усім відомої конкретики до узагальнень та висновків, на які за інших обставин люди навряд чи звернули б увагу.

Зізнаюся, я підозрював - зараз почнеться мусування версій, не раз озвучених адвокатами підсудних на різних етапах слідства: мовляв, Оксана могла вийти з квартири сама, на неї міг напасти невідомий бомж, придушити та підпалити, а хлопці обмовили себе під тиском садистів у погонах. Зрештою, чим не українська сенсація, в дусі актуальних детективів... Проте цього, на щастя, не прозвучало. Автори в жодному разі не ставлять під сумнів провину Євгена Краснощока, Максима Присяжнюка та Артура Погосяна. Це роблять за них адвокати ґвалтівників.

Виявляється, кожен із трійці винуватий у злочині різною мірою: в одного не вийшло відразу, інший - слабовольний та мовчки дивився, третій пішов на поводу в лідера, великого шанувальника «Майн Кампф». Але та обставина, що фатальна для всіх чотирьох зустріч відбулася не в бібліотеці, а в затрапезному барі, і майже всі вони - вихідці з неблагополучних родин, не дає нікому права ґвалтувати та спалювати людину живцем. Цю просту істину в фільмі теж артикульовано.

Проте чи не вперше за всю історію короткого життя й трагічної смерті Оксани Макар справді зроблено спробу спокійно сісти й подумати: а що ж насправді сталося? Чому - це я вже від себе - справа Гонгадзе ніяк не дійде кінця вже тринадцятий рік, на волі знаходяться вбивці та ґвалтівники навіть без високих покровителів, а тут від злочину до вироку минуло менше року. Торжество правосуддя? Тоді чому воно торжествує на прикладі окремо взятої справи, а інші, не менш страшні, зависли? На ці та інші питання відповів або спробував відповісти один із експертів, залучених у фільм, головний редактор порталу «Новини N» Анатолій Онуфрійчук.

Відправною точкою тут слід вважати не проведену пожежно-технічну експертизу. Це допомогло б напевне встановити, хто підпалив непритомну Оксану, як саме та чи був умисел на підпал узагалі. Що це могло б дати? На переконання адвокатів - інші статті кримінального кодексу, за якими суд кваліфікував би скоєний злочин. Та суть у тому, що такої експертизи не проводили.

Чому? Бо, на переконання Анатолія Онуфрійчука, натовп вимагав крові ґвалтівників. Визнаю - справедливо. Обуреним, доведеним до відчаю правовим свавіллям, людям результати цієї та інших експертиз були не потрібні. Громадяни знали прізвища винуватців, інших підозрюваних не було, та й самі хлопці визнали провину. Краснощок навіть не розкаявся. Тоді як Погосян, котрого родичі та адвокати позиціонують як хорошого юнака, що опинився не в тому місці та не в тій компанії, хотів накласти на себе руки - але й він виявився співучасником. Отже, затримали, звинуватили та судили саме тих. Для чого морочитися з різними там пожежно-технічними експертизами, суть яких складно зрозуміти, коли трійцю все одно покарають...

У цьому, на думку Онуфрічука, вся українська судово-слідча система. Навіть якщо припустити, що з високих київських кабінетів дали вказівку максимально пришвидшити справу та фактично підіграти обуреній громадськості, закрити її та відрапортувати про зразково-показове торжество правосуддя, всі відповідні експертизи слід провести - того вимагає досудове слідство. Але ніхто не морочився ні з якими експертизами - просто тому, що для їх призначення самим правоохоронцям треба хоч приблизно уявити, що вони собою являють.

Таким чином, міліція, слідство та прокуратура не змогли зібрати належної доказової бази навіть для такої очевидної справи! Нюанси, які хотіли врахувати захисники Присяжнюка та Погосяна, провину б із цих двох не зняли, та будьте певні - мір покарання жодним чином не зменшили б. Ось на чому постійно наголошує Онуфрійчук, і ось які висновки роблять автори фільму «Оксана Макар. Переосмислення»: розлючений та некерований натовп вимагав лінчувати трьох негідників - і правоохоронці піддалися тиску. Громадськість не потребувала доказів провини злочинців, навіть якщо вони зізналися й нема інших версій. Люди вимагали суду Лінча - і позбавили правоохоронців необхідності хоч якось робити свою роботу. Народ у праведному гніві змусив слідство й суди працювати - але невже щоразу люди повинні виходити на вулиці, аби міліція, прокуратура та суд виконували те, за що отримують платню, тобто, свою роботу, належним чином?

Хоча під фінал автори торкаються проблеми батьків і дітей у нинішній Україні та деградації родинних стосунків, що призводить до подібних трагедій, все ж таки поруч із цим ідеться також про повну деградацію в нашій країні таких понять, як Закон і Порядок. Саме впевненість злочинців у своїй недосяжності для слуг закону породжує суди Лінча. Й слугам закону простіше піти практично шляхом суду Лінча, аніж міняти взагалі всю Систему...Цим висновком фільм вийшов на якісно інший рівень осмислення проблеми, зафіксованої справою Оксани Макар.

Фото - tsn.ua