Журналістам ТСН («1+1») справді є чим похвалитися, і це щире визнання. Їхніми зусиллями звільнено з тюрми Максима Дмитренка. Цю молоду людину, як і двох інших - Миколу Демчука та Віталія Каіру, засудили за вбивства та зґвалтування, скоєні колишнім працівником міліції Сергієм Ткачем. Він же - пологівський маньяк.

Боротьба команди журналістів за звільнення невинного, що створила прецедент та допомогла випустити на волю інших, тривала більше року. Вона перетворилася на справжню телевізійну епопею, перед значущістю та резонансом від якої блякнуть фермери, які шукають дружин, парубки-кулінари з ножами, пісні й танці марнославних українців та навіть безглузді на виході шоу за участю тих, хто вважає себе політиком. Фільм «Сусіди дяді Серьожі» (автор Стас Ясинський, режисер Іван Суткін), показаний «1+1» у рамках проекту «Українські сенсації» (18 грудня, 22.00), став певною мірою підсумковим у цій тривалій роботі, точніше - в поодинокому успіху боротьби журналістів за справедливість та права людини.

Перші глядачі вже відзначили неспішність оповіді Ясинського в кадрі та за кадром, що цілком відповідає формату повноцінного документального кіно. Відійшовши тут від притаманної репортерам агресивної стилістики та заодно усунувшись від так званої форматної наступальної тактики, котру практикують усі телепроекти зі словом «сенсація» в назві, автори починають розповідь неквапом. Явивши глядачеві картини провінційного пологівського повсякдення, від чого подальша історія стає ще страшнішою в своїй підкресленій буденності.

Кожного з трьох невинно засуджених хлопців слід так само вважати жертвами маніяка Ткача, як і десятки дівчат, знищених ним від початку 1980-х років, тобто за чверть століття (нагадаю - справжнього вбивцю затримали 2005 року). Між іншим, у цьому плані українська міліція пішла недалеко від радянської. У справі сумнозвісного Андрія Чикатила так само засудили кількох невинних, причому одного навіть розстріляли за вироком суду. Хоча, до сумнівної честі радянських правоохоронців, під час розслідування справи «Лісосмуга» вдалося розкрити кілька десятків злочинів, у тому числі - на сексуальному ґрунті. Та коли в середині 1990-х міліція безуспішно ловила Анатолія Онопрієнка, по ходу справи нічого подібного не відбулося. Те ж саме можна сказати про справу Ткача.

Тобто, за вивихнутою - а іншої в радянській та пострадянській Україні бути не може! - логікою Чикатила ловили які не які професіонали. Котрі діяли в консервативних умовах радянського закритого суспільства. Де не було місця не лише проституції, а й забороняли визнавати існування серійних убивць. Адже маніяки - це так «не по-радянські»... Тож розслідування вбивств у лісосмузі так чи інакше вимагало від міліції ретельності.

У випадках же Онопрієнка та особливо Ткача міліція хапала першого-ліпшого, хто впадав в око. Протягом однієї, максимум двох діб катуваннями та погрозами вбити близьких у затриманих людей вибивали потрібні покази. При цьому хапаючи, не інакше за прикладом НКВС або гестапо, докупи. Є випадки самогубств невинно обвинувачених та факти, коли невинно засуджені за злочини Ткача відсиділи своє на повну котушку. Але при цьому не було розкрито жодного, так би мовити, паралельного злочину.

Саме тому фільм «Сусіди дяді Серьожи» попри величезне соціальне значення та громадянське звучання не відкриває глядачам жодних сенсацій. Про те, що українська міліція - це здебільшого садисти в погонах, із якими краще не перетинатися по життю і які нікого не захистять, наше суспільство знає без телебачення. Нехай колишній працівник управління власної безпеки МВС докладно розповідає нам про методи, які люблять застосовувати під час допитів. Віталій Каіра скільки завгодно може говорити, як над ним безкарно знущалися в тюрмі. Максим Дмитренко без проблем упізнає на малюнках, зроблених у 1930-ті роки офіцером НКВС, ті самі способи катувань, котрі застосовували до нього в наш час. Але ефект від цієї страшної правди такий самий нульовий, як від інших телевізійних розслідувань. У тому числі - тих, котрі Стас Ясинський характеризує як «розвагу для глядачів». Адже проблема в тому, що навіть коли журналістам, як у ситуації з Дмитренком, вдається домогтися волі для однієї окремо взятої невинної та поламаної міліцією людини, в тюрмах лишаються сотні, як не тисячі Максимових товаришів по нещастю. А на місце, звільнене Дмитренком, Каірою та Демчуком, уже завтра потраплять по одному, як не більше, невинно звинуваченому.

Автори фільму не втомлюються підкреслювати: не міліція захищає нас, а нам треба захищатися від міліції. Бо - це вже від себе! - я не здивуюся, коли одного похмурого ранку до мене в квартиру зайдуть правоохоронці з ордером, звинуватять, наприклад, у вбивстві родини харківського судді, доведуть, що в ці дні я був у Харкові, покажуть мені мої залізничні квитки й свідків, котрі бачили поруч із місцем злочину людину, схожу на мене. Чесно кажу: протримаюся в кращому випадку добу. Коли почнуть торкатися електродами геніталій - зізнаюся в убивстві принцеси Діани. Прикро, що українці поділяють мої побоювання та воліють викупати людей із міліції, а не домагатися справедливості іншим шляхом.

Ось у цьому місці - невеличка ложка дьогтю. Можливо, ваш автор зараз робить із мухи слона, надто, до хворобливості, пильний. І все ж таки: у картину тотального звинувачення міліції в непрофесійності зовсім не вписується президент Віктор Янукович. Його теж побіжно згадують і показують у фільмі. Це забирає менше тридцяти секунд. Та певною мірою зміщує акценти.

Стежте уважно та судіть самі. Ось почалася робота зі звільнення невинних. Ось інформацію отримує Янукович. Ось він суворо наказує розібратися в ситуації. Наступний фрагмент - процес пішов. Отже, суворий та справедливий Віктор Федорович як мудрий та відповідальний глава держави перейнявся проблемою правосуддя - і звільнити людину стало легше. Хоча при цьому жодного винуватого не покарали, жодного садиста в погонах не заарештували й не засудили, не було показового процесу над некомпетентними ментами, слідчими, прокурорами, суддями. А вісім років, проведених тим же Дмитренком на зоні, де його ламали, як хотіли... ну, спишемо на унікальний життєвий досвід, який зайвим, як усякий досвід, не буде.

Чи означає нехай коротка, але все ж таки поява Януковича в цій історії в хорошому контексті, що він, Віктор Федорович, єдиний та незаперечний закон у нашій країні? І від нього одного залежить, кого карати, а кого - милувати? І якщо це так, то чому б панові Януковичу справді не віддати наказ показово випороти на центральній площі Пологів усіх тих, хто багато років катував невинних, фальшував справи, залякував мирних людей, звітував про «успішні» розкриття тощо. Невже для того, аби бодай почати рух до правосуддя, люди мусять вийти на майдан у Миколаєві, як після вбивства Оксани Макар, коли професійна міліція випустила підозрюваних (чи вибачилася за те, що потурбували?) Або - задіяти футбольних фанатів, як у резонансній справі Павлюченків? Або брати в облогу райвідділ, як у не менш резонансній справі Індила? Хоча ефекту від цього, на жаль, мінімум - садисти в погонах лишаються на своїх посадах.

Справедливості ради слід зазначити: українська міліція вже була такою, коли Янукович ще не був не лише президентом, а навіть прем'єр-міністром. Але тільки тепер, за одноосібного правління Віктора Федоровича, багато речей стали нарешті на свої місця. Візьміть хоча б зовсім свіжу заяву Анатолія Могильова, колишнього голови МВС, про те, що міліція захищає інтереси партії влади, тобто Партії регіонів. Отже, щоби вберегтися від незаконних звинувачень, треба, за правилами згаданої вище вивихнутої логіки, вступити до цієї партії. І тоді наша міліція почне нас берегти. Згадайте, чому так довго не затримували Чикатила: він був вірним комуністом, носив біля серця партійний квиток.

Тож у фільмі «Сусіди дяді Серьожі» сказано й показано все правильно. Але не прозвучало, як на мене, головного: міліція - не стільки частина суспільства, чим люблять виправдовувати жорстокість колег правоохоронці та про що нагадують психологи. Нинішня міліція - плоть від плоті влада. І помінятися вона зможе лише з політичної волі влади. Тобто, як не смішно це прозвучить, за наказом Віктора Федоровича Януковича - в буквальному розумінні цього слова. Та якщо навіть його попередники таких наказів не віддавали й не хотіли міняти міліцію, значить, теми для подібних фільмів матиме, на жаль, не лише Станіслав Ясинський.