«Лечь бы на дно, как подводная лодка, чтоб не могли запеленговать», - співав Володимир Висоцький ще в 1965 році. Враховуючи апокаліптичні настрої останніх тижнів, цю пісню теж можна було б ввести в контекст як розмов про передчуття кінця світу, так і загальної тематики нового фільму власного виробництва каналу «Інтер» «Рятівний бункер» («07 продакшн», режисер Руслан Панасюк), показаного в ефірі 12 грудня о 16.00.

«Бункерну» тему в культурі та мистецтві запросто можна розвинути також згадкою про американську комедію Г'ю Вілсона «Вибух із минулого» 1999 року випуску та актуальну прокатну новинку - іспано-колумбійський психологічний трилер «Бункер» Андреаса Баіза. Об'єднує ці різні за часом створення та жанрами стрічки ідея про згубність такого популярного сховища, як бункер, для людської психіки та долі людства загалом. У комедії хлопець, котрий із волі батьків виріс у бункері, переконаний, що нагорі життя давно не існує, потрапляє в кумедні ситуації через загальмованість у розвитку, такими є наслідки ізоляції. У драмі дівчина вирішила скористатися «кімнатою страху», яку облаштував у будинку колишній нацист, та не змогла з неї вийти. Тобто те, що, за чиїмось задумом, мусило рятувати життя, насправді повільно вбиває. Між іншим, Гітлер наклав на себе руки саме в бункері, де всі воєнні роки почувався в цілковитій безпеці...

Зйомка «Рятівного бункера» тривала не один місяць. Це елементарно доводять кадри, на яких українські власники бункерів, художник Сергій Поярков та журналістка Дарина Трегубова, дають інтерв'ю та коментарі влітку, а інші герої, серед яких скульптор Олег Пінчук та письменник Андрій Курков, спілкуються з камерою на осінньо-зимовій натурі. З цього ризикую зробити висновок: від самого початку автори фільму не збиралися аж так прямо підв'язувати бункеризацію українців, котрі не відстають в цьому від російських та світових трендів, до наближення так званого кінця світу. Адже тема свіжа та приваблива незалежно від пророцтв майя, та ще й, виявляється, не зовсім вірно розтлумачених. Але оця завідома медійність тематики в останній момент визначила настрій фільму - і повела історію не зовсім у той бік.

Тож якщо відв'язатися від оголошеного на 21 грудня кінця світу, стрічка відкриває досить цікавий пласт інформації, котрий системно ділиться на дві частини.

З одного боку, існує багатовікова історія підземель, куди заможні люди, власники величезних маєтків та похмурих замків, у разі смертельної небезпеки ховалися від ворога разом із родинами, аби пересидіти лихі години чи дні. У минулому столітті вона трансформувалася в практику побудови та облаштування підземних бункерів, котра стала неодмінною складовою оборонної політики майже всіх мілітаризованих країн. Це і метрополітени, що за потреби перетворювалися на сховища, і секретні лінії метро, котрі вели в підземні міста - об'єкти укриття для вищого державного керівництва, і той же бункер Гітлера як командний пункт, і мало на що придатні, але завжди включені в проекти житлових будинків бомбосховища.

Інший бік - бункер у якості примхи заможних людей. Апокаліпсис тут ні до чого. З усіх персонажів, що коментували фільм, варто виділити згаданого вже Куркова та психолога Наталю Ломоносову. Обоє, незалежно один від одного, сформулювали не апокаліптичну, а таки справжню причину захоплення людей зі значними статками побудовою приватних бункерів. Насамперед це свідчення елементарної пихи. Така ж сама статусна річ, як ексклюзивний годинник, костюм чи автомобіль. Погодьтеся: глибокий підвал із непробивними дверима, бетонованими стінами та запасом консервів - не те місце, де художник Сергій Поярков, співачка Ірина Білик чи хтось із неназваних політиків або, як натякала Трегубова, людей, наближених до влади, проводять хоча б кілька годин поспіль на рік. Ну, хіба під час крутої гулянки бункеровласник запропонує: «А давайте забухаємо ще в бункері!». Крім того, що це статус, Наталя Ломоносова зазначає: багаті та знамениті елементарно бояться, тож думають, як би пережити гіпотетичну небезпеку. Продовжуючи її думку, Курков підсумовує: навіть якщо вони й збережуть у бункерах свої фізичні тіла та якусь частину мільйонів, цивілізації все одно не створять.

На сполученні двох названих ліній - історія розвитку будівництва бункерів як засобів безпеки, що переросла в історію виявів людської марноти - стрічка «Рятівний бункер» цілком могла б виїхати та навіть претендувати на оригінальність. Здається, десь так воно все й замишлялося. Проте, як уже зазначалося, заважає лінійній оповіді несподівана актуальність теми наближення кінця світу. Хоча саме по собі будування та облаштування підземних сховищ, котрі, за свідченням істориків, справді рятували життя, не має нічого спільного з підготовкою до апокаліпсису. Який до того ж не відбудеться. А якщо й відбудеться, то люди наблизять його власноруч.

Бо хто-хто, а схильні до системних руйнацій довкілля індивідууми, переважна більшість із яких - політики, в бункерах, на наш із вами жаль, відсиджуватися не збираються. При тому, що, вкотре наголосимо, саме вони тепер витрачають кошти, навіть бюджетні, аби будувати поверхи вже не вгору, а вниз.