Це той випадок, коли україноцентризм вашого автора привернув його увагу до телевізійного продукту, що міг лишитися непоміченим. А саме: побачивши в друкованій телевізійній програмі, зовсім не в телеанонсах «Інтеру», прем'єру нового серіалу «Полювання на гауляйтера», відразу подумав - кіно про те, як радянський чекіст Микола Кузнєцов полює в Рівному на Еріха Коха, рейхскомісара (гауляйтера) окупованої німцями України. Тобто, я подумав, що українська компанія Star Media, виробник нового фільму, вирішила зняти військово-пригодницький фільм на нехай затяганому, проте завжди актуальному, а головне - питомо українському матеріалі. Танцюючи лише від назви, я вмостився перед телевізором 5 листопада о 21.00, але відразу переконався - в своїх висновках помилився.

До полювання на Еріха Коха, як і загалом до подій в Україні, історія, розказана творцями «Полювання на гауляйтера» (сценарист Ігор Тер-Карапетов, режисер Олег Базилов), жодного стосунку не має. З урахуванням того, що Star Media зняла стрічку в копродукції з «Білорусьфільмом», цілком логічною виглядає розповідь саме про окуповану Білорусію. Проте продюсери все одно лишаються в тренді останніх років: будувати сюжет на основі реальних історичних подій.

А вони такі: у вересні 1943 року в Мінську партизанка Єлена Мазанік, виконуючи бойове завдання та безпосередньо контактуючи з радянською розвідницею Надєждою Троян, здійснила вдалий замах на Вільгельма Кубе, гауляйтера генерального комісаріату «Білорутенія», тобто - рейхскомісара окупованої Білорусії. По суті, колегу «нашого» Еріха Коха. До того моменту Кубе пережив уже два замахи, вважав себе щасливчиком, та партизанська міна довела - Бог є, він просто трійцю любить.

Навіть у радянські часи історія замаху на Кубе в масштабах усього СРСР не пропагувалася. (Тоді як подвиги Кузнєцова в українському Рівному описувалися в книжках та кілька разів екранізувалися. При тому, що Коха радянський ліквідатор таки не вбив, хоча й ліквідував кількох нацистських бонз трошки меншого калібру). По суті, це перший фільм на тему, яка так і просилася в сюжет пригодницького кіно. Власне, історія полювання партизан на Кубе, хоч менш відома, в нинішніх умовах дає більш вдячний матеріал. Зокрема - для консервативної аудиторії «Інтера». По-перше, гауляйтера таки вбили, отже, сюжет завершений. По-друге, подвиг здійснила жінка, навіть не одна, що напевне викличе симпатію в нинішньої жіночої аудиторії та дасть багато виграшних моментів драматургу. Коли страждає та долає труднощі чоловік - це ніби в порядку речей. Але коли ризикує життям та заодно й коханням жінка - це завжди поза межами норми, виняткові обставини.

У десятисерійному фільмі, який чотири вечори ваш автор дивився разом із іншими глядачами «Інтера», Єлена Мазанік перетворилася на Галину Помазан (Анастасія Заворотнюк), Надєжда Троян - на Марію Архіпову (Марія Машкова), Кубе - на Краубе (Уве Йєллінек). А безпосередньо полювання на гауляйтера починається десь із шостої серії, тобто з другої половини фільму. Хоча в даному випадку це в жодному разі не претензія. Навпаки, з огляду на матеріал, із яким працював сценарист, пригодницька лінія виглядає тут допоміжною, вставною, часом - навіть відверто зайвою, проте саме вона до певної міри легітимізує сам проект. Адже, як не крути, в його основі - саме ця, а не якась інша історія.

Поза тим «Полювання на гауляйтера» піднімає досить складну як для телевізійного серіалу тему - життя, а точніше, виживання простих людей на окупованій території. До рівня моторошного та, як на мене, одного з найсильніших фільмів про війну та окупацію «Йди та дивись» Елема Клімова ця стрічка, звісно, не дотягне, але їх і не треба порівнювати, це буде помилкою. Просто фільм Клімова згадується в контексті цього серіалу найперше: масові розстріли, вбивства дорослих та дітей просто на вулицях, голод, злидні, жорстокість як окупантів, так і нібито своїх - партизанів. Адже вони, як і німці, не залишають цивільному населенню права лишатися собою та чекати, хто кого переможе. Німці вимагають працювати на рейх, інакше людина опиняється під загрозою голодної смерті. Партизани вимагають від цивільних всіляко шкодити окупантам, навіть ціною власного життя, так само не вважаючи людей за людей, як німці. Показово звучить фраза однієї з героїнь серіалу: «Хоч радянська влада була, хоч німці прийшли - нічого не помінялося». Мається на увазі - в ставленні до простого народу.

Не знаю, як інші глядачі, а я від серії до серії переймався не лише жахами окупації, котрі в стрічці передані достовірно та настільки реалістично, наскільки позволяє формат телекіно. Додаткової напруги додавало розуміння: ми знаємо фінал усієї цієї історії. Він у тому, що жінки, чоловіки та навіть діти, які не втекли від німців і лишилися на окупованій території, за наказом товариша Сталіна, автоматично вважались зрадниками батьківщини. Так само, як військовополонені. Ти або розклеюєш листівки, стріляєш із-за рогу, і в такому разі тобі прощається перебування «під німцем», якщо доживеш. Або - працюєш на них за рейхсмарки, талони, пайок, бережеш своє життя, намагаєшся вижити за будь-яку ціну: в такому разі тебе заарештують за зраду, засудять та відправлять у концтабір.

Загалом же статус радянської людини не в останню чергу визначала відмітка в анкетних даних про те, чи був сам громадянин або його родичі на окупованій території. Якщо був, прав у такого громадянина ставало в СРСР значно менше. Спробу бодай частково реабілітувати тих, хто рятував життя, працюючи на окупантів, зробив Леонід Биков у фільмі «Ати-бати, йшли солдати» - там морально виправдовують молодого солдата, котрий «пахал на немцев».

На подібних реаліях, а не зовсім на любовному трикутнику, до речі, досить банальному, побудовані протиріччя, що виникають упродовж фільму між Галиною Помазан та Марією Архіповою. Остання, колишній працівник прокуратури, ненавидить офіціантку люто, навіть якось зоологічно. До звинувачень у зраді Галі не звикати. На початку історії її зрікається чоловік після викидня. Загалом, до честі творців фільму, у більшості випадків радянські партизани та працівники НКВД показані не менш жорстокими та безжальними, ніж окупанти та, зокрема, гестапівці. Між ними поки не ставиться твердий знак рівності, до цього ми, сподіваюся, прийдемо. Проте до дій партизанських командирів, керівників НКВД та партійних працівників уже додається твердий знак запитання, що не може не тішити.

Зокрема, підсилює конфлікт, доводить його до відвертої публічної ворожнечі та створює тим самим проблеми із просуванням ідеології в маси... сам радянський репресивний апарат. Надто суперечливою фігурою в історії замаху на гауляйтера стає сама Галина Помазан, безпартійна жінка, котра з доброї волі погодилася працювати спочатку в офіцерському казино, потім - гувернанткою в домі Краубе. Формально, за радянськими «поняттями», Галина вже зрадниця батьківщини. Заслуговує не лише на персональне презирство залізної леді Архіпової, а, за великим рахунком, суворого покарання в таборах чи навіть смерті. Проте незламну більшовичку Архіпову та залякану, шантажовану нею Помазан, яка замінувала спальню Краубе фактично з переляку за власне життя, урівнюють в правах, даючи обом звання Героя Радянського Союзу. Тож епілог, коли через тридцять років на очах у вірних комсомольців дві немолоді жінки, зчепившись у лютій ненависті замість об`єднатися спільним подвигом, ставлять під сумнів радянській ідеологічний міф, виглядає, без перебільшення, окрасою стрічки. Відповідаючи при цьому формальній логіці оповіді та загальній драматургії.

Попри це, маємо у «Полюванні на гауляйтера» кілька моментів, що кидаються в очі та порушують ряд дискусійних питань.

По-перше: всюдисущій товариш Сталін як головний позитивний та рятівний фетиш нинішнього кіно, призначеного для просування на російській ринок. У фільмі є зовсім безглуздий, зате «правильний» епізод, коли підпільники, пробравшись на завод, де працюють євреї з гетто, перебивають охорону для того, аби замість музики, під яку працюють раби, поставити платівку з... промовою Сталіна з нагоди якоїсь там річниці більшовицького перевороту. Ось так, скрадаючись, вкидати Сталіна в будь-який простір, будь-який ефір із будь-якого приводу для нібито підняття бойового духу - тренд не лише діючої російської влади. Не тільки Лукашенка, президента Білорусі, котрий позитивно відгукується про досвід великого диктатора. Це чомусь досі толерується в Україні та нагадує, зокрема, зведення пам`ятника Сталіну в Запоріжжі. До того ж я переконаний: на окупованих німцями територіях люди навряд чи масово згадували товариша Сталіна добрим словом. Задайте наведену вище цитату: нічого не помінялося з приходом гітлерівців, усе лишилося, як за більшовиків. Хоча саме надії на позитивні зміни, котрі можуть принести німці, посланці освіченої Європи, спонукали деяку кількість радянських людей зустрічати окупантів квітами та хлібом-сіллю. Прозріння та гірке розчарування настало дуже скоро. Проте Сталін як життєдайна сила - реверанс тим, хто на це ще ведеться.

Пункт номер два: історія окупації німцями України так само багата на драматичні факти. Взяти хоча би Київ у той період - там сюжетів, певен, не на одну драму. Але за всю історію кіно тема окупації української столиці окреслена хіба в другій серії фільму Тимофія Левчука «Киянка», створеного 1958 року. Загалом Україна часів окупації навіть у радянському кіно показувалася дуже мало, здебільшого - в героїчних історіях та сагах на кшталт «Подвиг розвідника», «Дума про Ковпака» чи «Підпільний обком діє». І то, акцент робився на партизанській боротьбі, а не на стражданнях мирного населення, як це було в згаданому вже «Іди й дивись». Виняток - відзначена навіть на міжнародному рівні «Райдуга» Марка Донского з Наталею Ужвій у головній ролі, створена 1944 року. Справді, треба, аби щось у лісі здохло - тільки тоді факти непростої української історії, зокрема часів німецької окупації, лягли би в основу сучасного фільму й серіалу. Бажано - не одного. Бо поки маємо абсолютно провальний «Матч», який навіть не варто розглядати в контексті масового кінематографу, бо це лише невдалий приклад тупої пропаганди...

Хочеться вірити: «Полювання на гауляйтера» як приклад наближення до реалістичного драматичного телекіно таки спонукає виробників узятися не за питомо російський чи білоруський, а також і за питомо український матеріал.

Фото - moviestape.com