Поняття ідеального героя, «нашого», який перемагає всіх «німців», із розвалом СРСР зникло як таке. Затребуванішим виявився лузер, якого чавить бездушна тоталітарна машина, репрезентована звіроликими амбалами в формі НКВД. Уже не пам'ятаю, хто, де, коли, кому та за яких обставин сказав приблизно таке: мовляв, у 1812 році на території Російської імперії теж велася Вітчизняна війна, причому - не менш велика, ніж у 1941-1945 роках на тих же територіях. Проте перемога в тій війні, над французами, широко не святкується, міфологією не обростає, а головне - практично не сприймається на пострадянських територіях як «наша».

У подвигу російських солдатів, котрі колись розбили Наполеона, ніхто не сумнівається. Але він разом із тим не має і значного міфологічного втілення. Відповідно, будь-яка нинішня міфологізація подвигу та зашифровка героя безликим космополітичним кодом «наш» повинна означати: щось із цими подвигами та героями не те. Найновіші часи потребують значної корекції «нашої» перемоги.

Звісно, з часів епохальної битви під Бородіно цієї осені мине рівно двісті років. Часи змінилися кардинально. Разом із ними - ставлення до воєн, перемог та героїв. Але очевидно одне: навіть у російській усній народній творчості тих часів не з'явилося стільки казок про непереможну російську армію та героїв наполеонівських війн, скільки маємо легенд та міфів про війну 1941-1945 років.

З цього приводу відомий дослідник масової культури Георгій Почепцов уже висловлювався, говорячи про потребу створення нової, спрощеної аж до казковості, моделі минулого за допомогою серіалів. Від себе одне уточнення: згадані паном Почепцовим військово-пригодницькі серіали виробляються в Росії. Цілком відповідаючи уявленням громадян сусідньої держави про «нашу» перемогу. Та їхньому чимдалі байдужішому ставленню до того факту, що частина переможців швидко ставала «ворогами народу», за який воювали, маршируючи в сталінські концтабори.

З огляду на це українські виробники актуальних військово-пригодницьких серіалів стикаються, за моїми особистими відчуттями, з проблемою, яка змушує їх балансувати між формальною логікою та здоровим прагматизмом.

За логікою, ми тут, в Україні, на якомусь генетичному рівні не можемо вважати працівників НКВД, партійних та комсомольських активістів, радянських «маршалів перемоги» та членів Політбюро ЦК КПРС своїми героями. Причому російським громадянам це помітно навіть у побутовому спілкуванні з нами. Особисто мені російський колега та партнер констатував факт, котрий його особисто щиро здивував: «У вас в Украине много хороших авторов. Вы все разные, конечно, только у вас одно общее - вы все почему-то не любите НКВД. Даже если это не нужно в сюжете, вы готовы убить сотрудника госбезопсности хотя бы шальной пулей». Це - буквальна цитата, бо я після розмови її собі занотував. Таким чином, глибоко на рівні підсвідомості ми, громадяни України, навіть орієнтуючись у виробництві «кіна про війну» на ринок передусім сусідньої Росії, не годні пересилити себе та полюбити НКВД, не кажучи вже про особисто товариша Сталіна, коваля «нашої» перемоги. Я переконаний - це робить нам честь.

Проте здоровий прагматизм вимагає, аби військово-пригодницькі фільми, які може бути продано на російській ринок, були для російського ефіру ліквідними. Це означає: «наші» мусять не просто говорити російською мовою, а й по можливості носити форму НКВД.

Не готовий сказати, хто і коли в пошуках золотої середини запропонував експлуатувати тему СМЕРШу. Проте сім років, що минули з часу виходу на екрани першого фільму з циклу «Смерть шпигунам!» виробництва української компанії Star media, показали: контррозвідка СМЕРШ здатна в плані пошуку ідеального героя для військово-пригодницького фільму примирити і ваших, і «наших». Принаймні - в царині масової культури.

Озираючись назад, готовий сказати: перша стрічка циклу «Смерть шпигунам!», котра побачила світ у травні 2007 року, вийшла навіть досить вдалою, зібравши низку професійних нагород. Кажу це тому, що наступний фільм, «Смерть шпигунам - 2», значно програвав піонерові жанру в усьому, крім хіба акторського складу. Повернення мисливців за німецькими шпигунами, а саме - прем'єра чотирисерійної стрічки Едуарда Пальмова «Смерть шпигунам! Прихований ворог» відбулася 9 травня в ефірі каналу СТБ. І я зайвий раз переконався: поки коротку - трирічну - історію існування в системі НКВД структури під назвою СМЕРШ не скомпрометовано документально причетністю до масових репресій мирних громадян, доти оперативний працівник СМЕРШ, названий на професійному жаргоні «вовкодавом», буде ідеальним кандидатом на роль «нашого героя».

У третій частині циклу капітан контррозвідки СМЕРШ Олександр Галімов (Денис Бургазлієв) постає перед нами аж надто ідеальним, чим нагадує іншого відомого в масовій культурі капітана - Капітана Америку. Пафос пари головних героїв, Галімова та молодшого лейтенанта Липинської (Анна Дюкова), цілком урівноважує ницість головних лиходіїв. Серед яких не лише німецькі диверсанти, а й нібито «наші» - працівники НКВД, дуроломи та садисти, поміж яких виділяється майор Віктор Розгін (Олексій Смолка). І в цьому - те саме торжество нашої, української формальної логіки: буває СМЕРШ, «хороший НКВД», але частіше все ж таки працівники НКВД нам не друзі та симпатій не викликають.

Згадка про Капітана Америку та інших героїв коміксів, що півстоліття тому змінили світову масову культуру, не даремна. Саме під цим кутом варто сприймати «Смерть шпигунам - 3». Бо інакше не пояснити пафосу діалогів Галімова та Липинської: «Какими судьбами к нам? - А у нас судьба одна: родина приказала - младший лейтенант Липинская выполнила. - А ты на родину не сваливай! Должна быть собственная инициатива». Такому пафосу цілком зрозуміло противставляються людиноненависницькі, часто - на грані істерики, пасажі Розгіна: «Настоящий чекист решил раздавить эту крысу! - Тебя от ненависти Кондратий хватит. - Это - бдительность, товарищ комиссар!». Не менш показово, що діалоги ворожих диверсантів, котрі повинні підірвати стратегічно важливий міст під Житомиром, будь-якого пафосу позбавлені. А сама поведінка цих героїв, попри безліч не завжди мотивованих як для диверсанта вчинків, усе ж таки більше нагадує непросту модель стосунків, котрі виникають між різними людьми.

Загалом сюжет «Смерті шпигунам - 3», на відміну від попередніх двох фільмів, максимально простий та лінійний. Сценаристи не мудрують лукаво, і саме тому теми, котрі вибиваються з загальної лінійки, впадають в око та ріжуть вуха. Тобто, якщо я в якості вдячного глядача готовий прийняти такий, виключно казковий, коміксовий спосіб донесення історії, то не варто мене розчаровувати відвертими «косяками». Інакше я перестану вірити в казку.

Перший прорахунок - викриття шпигуна під личиною капітана НКВД, підлеглого майора Розгіна. Доказом того, що цей офіцер таки справді іноземний шпигун, є... зізнання його дружини, котру в 1938 році посадили в сталінський концтабір. Ай-ай-ай, нині навіть частина переконаних комуністів готова визнати: всі зізнання в роботі на іноземну розвідку вибивалися в катівнях НКВД такими, як Розгін. А отже, ціна такому зізнанню - дві копійки. До того ж самі офіцери СМЕРШ це прекрасно розуміли, тому навряд чи в реальності серйозно сприйняли б такий доказ.

Прорахунок другий - Липинська в фіналі впізнає свого дорослого сина, який нібито загинув зовсім недавно, лише після того, як юнак, котрому наче не робили за сюжетом пластичної операції, називає її мамою. Звісно, в процесі розвитку історії ці двоє не перетиналися. Та мені здається, матір упізнає сина, тим більше - воскреслого з мертвих, без додаткових дій із його боку. Навіть якщо зустріч відбувається на платформі поїзда, що мчить на всіх парах.

Тим не менше, загальному поняттю «наш герой» із усіх працівників радянських органів держбезпеки офіцери СМЕРШ поки що відповідають найбільше. Ось характерний приклад: одночасно з прем'єрою «Смерті шпигунам - 3» канал «Україна» демонстрував серіал російського виробництва «Відрив», знятий ще 2010 року, та показаний лише тепер. За сюжетом, жертвами тотального сталінського терору, котрі готують зухвалу втечу з концтабору в повоєнний, 1947 рік, і, відповідно, позитивними героями є... колишні офіцери СМЕРШ. Один із них, капітан Петров, навіть допомагає дружині фронтового друга тікати від НКВД-МГБ. При цьому запросто лупить своє чекістське начальство пістолетом по маківці, а в агентів держбезпеки без роздумів та влучно стріляє. Це приймається без обмовок, проти такої героїки ніхто не заперечує.

Саме тому, з огляду на подальшу затребуваність «наших героїв» та наявність ідеальних кандидатів на це порожнє місце, цикл «Смерть шпигунам!» напевне матиме ще не одне продовження.

Фото - free-filmy.ru