У таборах ГУЛАГу можна було отримати кілька діб карцеру за те, що домовився на кухні правдами, а частіше все ж таки неправдами, та роздобув зайвий шматок хліба для товариша по бараку. Ось досить типова ситуація, яку нерідко згадують у своїх мемуарах радянські політв'язні, наприклад, засуджені радянськими судами бандерівці. За табірними поняттями це називалося розкраданням, отже - порушенням закону. Але якщо закон не порушувати - помреш із голоду. Ось принцип побудови всієї радянської системи.

Власне, з часів СРСР мало що змінилося. Закони лише ускладнюють життя тим, хто хоче працювати нормально та легально сплачувати податки. Спростити собі життя підприємлива людина в сьогоднішній Україні, як, до речі, і в нинішній Росії, може лише тоді, коли акуратно даватиме хабарі. Тобто порушуватиме закон. Проте значна частина сьогоднішніх підприємців воліє платити хабарі разом із податками. Інакше їхня непокора, виявлена в бажанні вести цивілізований бізнес, почнеться з посилення фіскального тиску, а закінчиться реальною кримінальною справою. Якщо підприємець не одумається.

Юрія Соколова, директора московського гастроному №1, більше відомого як «Єлисеєвський», за вироком суду розстріляли в грудні 1984 року. І це був чи не останній розстрільний вирок, що згадується у зв'язку з радянською «торгівельною мафією».

Озираючись на ті часи з реалій нашого непростого для сучасної буржуазії сьогодення, варто визнати: відтоді дещо все ж таки змінилося. Нинішній великий бізнес має масу нюансів, із ним теж не все так просто і він так само перетинається краями або з політикою, або з криміналом. Але, за великим рахунком, сьогодні будь-яка підприємлива людина, маючи зв'язки та капітал, може легально відкрити власну мережу супермаркетів. Та забити прилавки продуктових відділів такими делікатесами, які не завжди міг роздобути навіть всесильний директор «Єлисеєвського».

Саме він, Юрій Соколов, став прототипом Георгія Беркутова, головного героя восьмисерійного фільму Сергія Ашкеназі «Полювання на Беркута» (інша назва - «Справа гастроному №1»), який показував телеканал «Інтер» з 9 по 12 січня о 20.30. Стрічка стала одним із найдорожчих проектів, знятих українською компанією Star Media останнім часом.

Сюжет цього політичного-економічного детективу досить простий. І за бажання його можна переповісти одним ключовим реченням, взятим із реального судового вироку у справі «Єлисеєвського». Цитату наводить у своєму дослідженні «Подпольные миллионеры. Вся правда о частном бизнесе в СССР» відомий російський журналіст Михайло Козирєв. Звучить вона так: «Используя ответственное должностное положение, Соколов с января 1972 года по октябрь 1982 года систематически получал взятки со своих подчинённых за то, что через вышестоящие торговые организации обеспечивал бесперебойную поставку в магазин продовольственных товаров».

Зрозуміли? Якщо ні, перечитайте ще раз: Соколова судили за те, що він забезпечував магазин продуктами. Звісно, на прилавок потрапляла в кращому випадку половина, і в фільмі Георгій Беркутов (його роль зіграв Сергій Маковецький) прямолінійно озвучує цю схему. Ковбаса, риба, сир та ікра йшли до високопоставлених споживачів через так званий стіл замовлень. Це ми сьогодні можемо купити сирокопченої ковбаси стільки, скільки гроші дозволяють і скільки ми самі готові з'їсти. А в СРСР, зокрема в Москві, навіть чиновник високого рангу мав право «замовити» собі дефіцитні продукти тільки в межах, дозволених табелем про ранги. Один із таких любителів ковбаски в фіналі зачитує Беркутову смертний вирок. Директора гастроному, який особисто проводжав голову суду в засіки, стратили за те, що організовував викрадення цієї самої ковбаски та іншої смачної їжі.

І марно було пояснювати: якби Беркутов (читай - Соколов) не крутився, мов муха в окропі, аби забезпечити безперебійну поставку делікатесів московській партійній та радянській номенклатурі, ані безіменний суддя, ані перший секретар московського міськкому партії, член Політбюро ЦК КПРС Віктор Грішин, ані заступник міністра внутрішніх справ СРСР Юрій Чурбанов, ані його розгульна дружина Галина Брежнєва цих продуктів не змогли б отримати. Причому - увага! - безоплатно.

Так, Беркутов брав хабарі та передавав великі суми вищому партійному керівництву - за прикриття. Корумпував директор гастроному №1 чиновників Мінторгу, начальників оптових баз, постачальників. Все для того, аби радянські бонзи могли їсти сирокопчену ковбасу: бачте, як дешево коштувала насправді радянська влада.

Автори фільму протягом восьми серій показали людину, яку Система спочатку породила. Потім - навчила працювати за своїми законами, тобто брати й давати хабарі та пускати надлишок харчів повз прилавок. А тоді - вбила, коли такий Беркутов перестав бути потрібним, перетворившись із годувальника на небезпечного свідка.

І Михайло Козирєв у своїй книзі, і Сергій Ашкеназі у своєму фільмі не милуються такими, як Соколов-Беркутов. Інакше, ніж оточивши себе людьми низької моралі та відверто сумнівними, навіть кримінальними елементами, вони працювати та давати вихід своїм підприємницьким ініціативам не могли. Відповідно, самі досить швидко перетворювалися на акул підпільного бізнесу. Що характерно: навіть усесильний директор «Єлисеєвського», оперуючи величезними як на той час сумами, не міг собі дозволити такого життя, яке відповідає статусу заможної людини. Маючи гроші, Беркутов у фільмі нічого не міг на них купити, окрім кооперативної квартири, машини та дачі, збудованої за індивідуальним проектом. Але Беркутов та йому подібні все одно боялися: особисті знайомства у верхах не гарантували безпеки.

Звісно, якби автори «Полювання на Беркута» показали лише драму талановитої людини, що стала заручником Системи і яку Система, використавши, перемолола, звинувативши директора гастронома в тому, що він годував її, Систему, на цій пафосній ноті варто було б зупинитися. Проте, за сценарієм, полювання на Беркутова почалося після особистого наказу всесильного керівника радянського КДБ Юрія Андропова. І це відразу надає фільмові, котрий мав, як на мене, багато «людяного» потенціалу, зовсім іншого звучання.

Андропов дає команду почати боротьбу з проклятими розкрадачами соціалістичної власності. Тобто вирішує, як нас намагаються переконати вже не перший десяток років, навести лад і очистити країну від скверни. Отже, Беркутов, який сумлінно забезпечує безкоштовними продуктовими наборами доньку Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва та Віктора Грішина, «хазяїна Москви» й соратника Леоніда Ілліча - суть скверна. Злодій, хапуга, шахрай чи як їх там називали в радянській пресі та фільмах циклу «Следствие ведут ЗнаТоКи». За сценарієм, Беркутова розстріляли лише тому, що передчасно помер «хороший» Андропов і прийшов «поганий» Черненко - останній із «кремлівських старців». Андропов у фільмі взагалі все робить правильно - як і його підлеглі: генерали, майори, капітани та лейтенанти КДБ, готові віддати життя за боротьбу з викрадачами сирокопченої ковбаси.

Спроби «олюднити» працівників КДБ, показати їх теж людьми з особистими драмами, переважно родинними, створюють досить прозорий ефект спроби реабілітувати спецслужби. Котрим немає чого більше робити, як саджати людей за зберігання «забороненої» літератури, ламати затриманих у камерах, змушувати дітей закладати батьків, а матерів - шантажувати дітьми. Все для того, аби виконати наказ товариша Андропова. Котрий, між іншим, не ковбасу на радянські прилавки повертав, а міняв «чужих» на «своїх» шляхом збирання компромату на перших осіб держави, яких за родом служби мусив захищати. І захищав, між іншим, майже двадцять років... А тут що, прозрів?

Після розстрілу Беркутова (чи Соколова, чи інших, чиїм прототипом міг стати герой Маковецького) продуктів і товарів широкого вжитку на радянських прилавках не збільшилося. Стиснути ж країну залізним кулаком і стати для неї другим Сталіним сам Андропов не зміг через смертельну хворобу. Тому справа гастроному №1 була його агонією. Ну, а прозріння та навіть розкаяння офіцера КДБ Скачко, котрий безпосередньо очолив полювання на Беркутова, в фіналі фільму виглядає зовсім непереконливо. Хоча б тому, що герой, зіграний Михайлом Поречєнковим, за сценарієм - не лейтенант і не стажер. Він - майор КДБ, досвідчений, перевірений, заслужений радянський жандарм. Тому показати його неоднозначність і навіть якусь людську трагедію не вийшло - пес, якого спускають з повідка та нацьковують на жертву, зовсім не мучиться докорами сумління.

Таким чином, «Полювання на Беркута» балансує між щирим бажанням показати людську та професійну трагедію таких, як Беркутов, і дивною спробою хоча б частково реабілітувати радянську карально-репресивну систему. Хоча, з огляду на день нинішній, влада й спецслужби в Україні, як і в Росії, не надто люблять тих, хто прагне приватної економічної свободи. Тих, хто рано чи пізно готовий розпочати буржуазну революцію в посттоталітарних суспільствах - таких, де частина громадян досі щиро вважає реального Юрія Соколова, кіношного Георгія Беркутова і їм подібних розстріляними «за діло».

Фото - inter.ua