За експертними оцінками, в Україні нараховується близько мільйона наркозалежних. А вам не здається, що їх реально більше? Мені, принаймні, так здається: в Україні навряд чи можна знайти багатоквартирний будинок, де хоча би в одній із квартир не торгували наркотиками. Якщо ви скажете, що такі будинки є, і розташовані вони в районах елітних забудов, я уточню: можливо, там і не «варять», але точно вживають. Причому, не в одній квартирі, а щонайменше в половині всіх помешкань. Адже наркотики якось так непомітно перетворилися з характерних ознак «загниваючого капіталізму» на «елемент красивого життя» в посттоталітарних суспільствах.

Україна - не виняток. Спробувавши ще п'ятнадцять років тому ініціювати громадську акцію «Алкоголь проти наркотиків!», я наштовхнувся на щире в своїй агресивності нерозуміння. Виявляється, алкоголь навіть у розумінні тих колег та знайомих, котрі вважають себе культурними та грамотними людьми - вже вчорашній день. Тоді як наркотики, особливо «легкі», це те, без чого сучасна людина не може інтегруватися в суспільство.

Минулого року в рамках київської виставки «Книжковий світ» було здійснено спробу поговорити про стимулятори творчості. Тобто, що стимулює людей реалізовувати творчі задуми: алкоголь, наркотики чи секс. Уже на двадцятій хвилині про секс як складову життя кожного з нас забули, поділившись на два табори та почавши сваритися з подальшим переходом на особистості, що краще: бухати чи курити. І якщо «алкоголіки», серед яких був і ваш автор, хоча й опинилися в меншості, проте трималися монолітом, у стані «наркоманів» швидко стався розкол на фанатів «трави», «таблів» та «грибів», і в якийсь момент шанувальники грибів-галюциногенів почали сваритися з апологетами марихуани. Перші відстоювали гриби як данину традиціям Київської Русі, другі доводили, що на Січі козаки-характерники курили, тому й ввійшли в легенду.

Навряд чи мої опоненти, на чому б вони не «сиділи», готові адекватно сприйняти фільм Акіма Галімова «Вище дози» з циклу «Моя країна» («Інтер», 22 листопада, 23.45). Проте навіть я, готовий при потребі ввійти в сотню громадян, котрі справді виступають проти наркотиків та не визнають навіть «легкі», не вірю в те, що, наприклад, за рік-два той-таки Акім Галімов не зніме іншого фільму на тему наркоманізації моєї країни. Там буде інший герой. Можливо, навіть героїня чи кілька дійових осіб. Але від зміни складових суть та зміст не зміняться. Бо насправді ставлення до наркотиків у суспільстві не змінить ані цей 20-хвилинний фільм, наскрізною лінією якого є одкровення наркозалежного Ігоря, ані критична маса аналогічних стрічок та новинних сюжетів антинаркотичного спрямування.

Не скажу, що поява стрічок на кшталт «Вище дози» - це гарматний залп по горобцях. Але нехай мені нададуть хоча би приблизну статистику, котра б довела пряму залежність збільшення кількості тих наркоманів, хто вирішив узятися за розум, від регулярності демонстрації таких попереджувально-просвітницьких фільмів. Знову ж таки, профілактична робота так само необхідна. Але, як прозвучало в фільмі, доросла людина ніколи не застромить пальців у розетку, бо знає, чим це може закінчитися, і не вчитиме цього своїх дітей, натомість починає вживати наркотики, прекрасно знаючи, до чого це дуже скоро призведе.

Чому так відбувається? Відповіді немає. Щоправда, досить умовною причиною, чому людина вводить наркотики в своє життя, можна було би вважати ту саму моду. Раніше ознакою дорослого життя вважався перший ковток портвейну на лавці дитячого майданчика. Тепер споживач портвейну - нерозумне дитя із застарілим порівняно зі споживачем марихуани світоглядом. А ніхто не хоче таким вважатися...

Я не вважаю фільми типу «На голці» Денні Бойла прямою пропагандою наркотиків. Бачивши цю культову стрічку багато разів, ваш автор за весь цей час жодного разу не відчув себе ущербним, бо жодного разу не пробував хоча б легенько затягнутися «дуррю». І я б не будував профілактичної роботи з наркозалежними на риториці, котра пояснює негативний уплив будь-яких наркотиків на наш організм. Скажімо, герой «Вище дози» Ігор у 22 роки пережив інсульт. Але ті, кому тепер 15-16 років, вважають 22-річних глибокими стариками. Тому думають, озираючись на дідусів, що інсульт у старості - нормальна тема. Зате поки вони молоді, наркотики дадуть їм змогу красиво пожити. Та обставина, що елементами красивого життя стають не тільки гламурні клуби, а й смердючі підвали, винесені з дому на продаж речі та щоденна потреба красти в школярів та вагітних жінок, потенційними споживачами наркотиків до уваги не береться.

Проте, як на мене, у фільмі Акіма Галімова є лінія, що могла би справді стати основною, та автор із якихось причин її не дотягнув. Як на мене, важливо розповісти не стільки про шкоду, яку завдають наркоманам та їхнім близьким наркотики, скільки про відсутність перспектив повернутися до нормального життя, навіть якщо ви вже відсиділи, пролікувалися та зав'язали. Якщо в алкозалежних, котрі вирішили сказати «ні» «зеленому змію», майбутнє в соціумі є, й можна навести багато прикладів успішних людей, котрі давно не п'ють, то перспектив для успішного соціального, суспільного та культурного розвитку у вчорашніх наркоманів просто немає.

У своєму фільмі Галімов показує реабілітаційний центр, де наркозалежні займаються трудотерапією, вчаться та здобувають робітничі спеціальності. Крім роботи, їжі та сну цим, без перебільшення, істотам нічого не можна. В них, зокрема, немає доступу до засобів масової інформації. Вони живуть в інформаційному вакуумі, не мають змоги дивитися телевізор, по якому, між іншим, вони зможуть подивитися фільм «Вище дози», а не лише талант-шоу. Відсутній інтернет. Не можна читати нічого, крім Біблії. Так, Святе Письмо - книга вічна. Але якщо вона єдина, подальший повноцінний розвиток особистості, котрою опікуються численні християнські церкви (більше схожі за організаційною структурою на те, що називають сектами), викликає в мене дуже великі сумніви.

Наркотик - це за визначенням квиток в один кінець. Далі - потворне життя від дози до дози, СНІД, передчасна смерть. Або - суд за крадіжку, тюрма, звільнення, реабілітаційний центр, у стінах якого зупинилося життя. Тобто, хоч так хоч так рослинне існування. Ось на чому, як мені здається, варто було б наголошувати в подібних стрічках.

Так, наркотична залежність - діагноз, і при вашому бажанні це лікується. Тільки життя після одужання все одно не буде. Через те наркозалежних, як і нинішню українську владу, варто закликати думати не про те, що вони роблять тепер для власного короткого задоволення, а про негативні наслідки такого способу життя в найближчому майбутньому.

Ілюстрація - inter.ua