Звертати час від часу увагу на той телевізійний контент, який прийнято називати гумористичним, мене спонукає досить сумнівний із точки зору тих, хто заробляє гумором на життя, досвід роботи у відповідних проектах, що мали місце на початку 1990-х років. Тобто, не стільки я сам себе вважаю до певної міри фахівцем у цій темі, як шлейф так званого гумористичного минулого ніяк не обірветься. До власних плюсів ваш автор відносить розуміння тенденцій того сегменту масової культури, який Сергій Притула назвав «комерційним гумором». Бо справді є різниця між архаїчними «Вишневими усмішками», сучасними телевізійними скетч-шоу, адаптованими в український простір, та клубною культурою, презентованою гегами Comedy club. І в кожному різновиді гумористичного продукту є свої лідери та аутсайдери.

Проте нове скетч-шоу «Понаєхало!», яке виходить в ефірі К1 ось уже місяць та запропонувало на суд глядачів уже більше десятка 25-хвилинних збірників, наглядно демонструє, що буває, коли майстри з оборонного заводу, які насобачилися збирати важкі танки, раптом вирішили перекваліфікуватися на виробництво сіялок для потреб сільського господарства. Як зафіксовано у бородатому анекдоті, зібрані такими руками сіялки дуже схожі на танки. Навіть не придатні для сільськогосподарських робіт - а саме за це заплатили замовники. Тобто, простіше кажучи, за яку б ідею не бралися гегмени з Comedy club, на виході маємо той самий Comedy club, тільки під іншою назвою. Наприклад, «Понаєхало!».

Між іншим, первісна ідея проекту, докладно прописана на сайті каналу, справді дуже цікава, корисна і має, як на мене, безмежні можливості для втілення та перспективи ефірного довгожительства. За задумом Вадима Мічковського, більше відомого як Дядя Жора, наскрізною темою шоу мала стати нелегка доля тих, хто їде підкорювати столицю України та ловити в Києві птаха удачі. Іногороднім у столиці справді важко. Особливо тепер, коли лише місячна оренда комірчини на Борщагівці тягне на 3 тисячі гривень, тоді як у, наприклад, Шепетівці чи Антрациті людина з таким місячним заробітком (аж 300 євро!) рулить життям та користується загальною повагою.

Та попри цю обставину та купу соціально-побутових проблем, які вона за собою тягне, включаючи складність адаптації селянина в мегаполісі, де є метро і за одну поїздку треба заплатити стільки ж, скільки за стакан пейзанського самогону, життя тих, хто «понаїхав», можна показувати як калейдоскоп комічних ситуацій. Побудованих, власне, на невмінні провінціалів адаптуватися в столиці, боязні великих просторів, їхньому неприйняття цілодобового ритму київського життя, тихій ненависті до щасливчиків-киян, котрі якимось чином вирішили для себе головне питання - квартирне, ну і так далі.

Але те, що ми бачимо в ефірі, кардинально відрізняється від того, що значиться в анонсі й у чому бачив фішку свого проекту Вадим Мічковський. Бо єдине, що лишилося від первісного задуму - наскрізне, з програми в програму, інтерв'ювання людей на київських вулицях з метою дізнатися, кого в столиці більше: киян чи приїжджих. Будучи сам не корінним киянином, проте живучи в столиці вже чверть століття, запевняю: тих, хто не народився в Києві, але живе тут, значно більше. Тим не менше, в якості лейтмотиву прийом цілком нормальний. Проте самі скетчі кардинально відрізняються від генеральної лінії та головної ідеї програми, за змістом більше нагадуючи «Єралаш», тільки для дорослих, причому - зі специфічним почуттям гумору.

Дядя Жора, Андрій (Бурим) Бурим та Сергій (Лось) Стахов разом із Сергієм Притулою, Андрієм Молочним та Антоном Лірником становили кістяк Comedy club UA. Спробуйте візуалізувати ще когось із двох десятків акторів, що пройшли школу стендап-комеді - у вас не вийде, принаймні відразу. Отже, враховуючи, що більшість споживачів любить упізнаване та звичне (старі альбоми улюблених музикантів, романи, написані «під Донцову» чи «під Кафку», «Марусю» після «Єфросинії» в очікуванні «Євдокії» тощо), знайомі обличчя Мічковського, Бурима й Стахова відіграють для молодої аудиторії роль своєрідної димової завіси. Але відомі постійним глядачам Comedy club UA персонажі експлуатують у «Понаєхало!» не просто власну впізнаваність, здобуту саме в часи розквіту телевізійного клубного гумору, а й власні образи, які зовсім не лягають у заявлений формат. Можливо, тішачи себе думкою, що прихильники готові дивитися на своїх кумирів, зовсім не зважаючи на зміст, точніше - його відсутність, пропонований у їхніх скетчах.

Мало того, що ці скетчі йдуть у розріз із основною ідеєю проекту, хоча автори намагаються втримати ідею в титрах: цей герой із Козятина, цей - із Харкова, цей - із Вінниці. Далі титрування вони не йдуть, і маємо не поневіряння приїжджих у Києві та їхні кумедні пригоди, а віночок гумору сумнівної якості. Звісно ж, не хочеш - не смійся, тут усе справді індивідуально й суб'єктивно. Проте не певен, що мене можна розсмішити історією про те, як лікар робить УЗД кавуну та визначає, що це - «дівчинка», тобто так звана «кавуниця». Або епізодом, у якому двоє бандитів саджають у салон таксі жертву, при цьому просячи в таксиста лопату. Чи скетчем, у якому відвідувач аптеки заклеює нікотиновим пластиром пачку цигарок, потім віддає її аптекарю, і разом вони закурюють із іншої пачки.

На таких скетчах побудовано всі випуски, що вже були в ефірі. Для клубної культури ці сценки цілком пройдуть. Для телевізійного гумору - не той масштаб. До того ж так і не ясно, чому все це об'єднується назвою «Понаєхало!». З огляду на ці зауваження варто було б протиставити цьому проекту справді успішну «Файну Юкрайну», де образи в переважній більшості скетчів - «Марічка та Антон», «Продюсер Валєнтін та зірка Василь», «геї-націоналісти Остап та Олекса», «Тінейджери» чи «Дід Відун», - продумані та прописані старанно і при бажанні кожен із них може перекочувати в окремий фільм чи серіал, нехай навіть у дещо трансформованому вигляді. Тоді як Дядя Жора - річ у собі, сценічний персонаж, не здатний трансформуватися й перевтілюватися. Так само, як «троєщинські тіпочки» Бурима та Стахова.

Ілюстрація - киношка.com.ua