Ще не переглянувши фільму «Шабля, гроші, булава» (цикл «Моя країна», «Інтер», 18 жовтня, 23.40), а лише прочитавши анонс, одразу згадав не культ козацтва, нібито зведений в Україні до рангу державної політики, а роман Чака Палагнюка (Паланіка) «Задуха». Цей твір, написаний у 2001 році, виданий російською мовою 2003-го, а екранізований у США в 2008-му, серед інших притаманних автору провокативних епізодів містить один, із яким прямо асоціюється «козацька» тема в сучасній Україні. Герой твору працює в колонії «Денсборо», такому собі парку атракціонів, де працівники буквально відтворюють атмосферу Америки позаминулого століття. Там карають за все, що вибивається з історично-бутафорського антуражу, не можна навіть насвистувати мелодії з репертуару «Бітлз» - за це штраф: стояти в колодках кілька годин або бути відшмаганим різками. І мусиш терпіти, бо це - заробіток, тобто гроші.

Тобто, Палагнюк моделює ситуацію, коли бабло рубиться тільки на минулому. Причому робить це, цитата, «натовп невдах та психів, котрі ховаються тут через те, що не вміють давати собі ладу в реальному світі і не здатні до нормальної роботи та просто не вписуються в час». Отже, теоретично в Україні є групи людей, котрі справді не можуть вписатися в сьогодення, тому перевдягаються в козаків, обирають серед себе гетьманів та сваряться з іншими гетьманами, котрих обрали інші козацькі спільноти (звісно ж, нелегітимні). Але є інші групи, котрі в сьогодення цілком вписалися, тому роблять на бренді «Козаки» свій бізнес - великий, середній та малий.

Приблизно в такому ключі побудовано 20-хвилинне теледослідження Дмитра Грузинського «Шабля, гроші, булава». Ось є розробник комп'ютерної гри «Козаки», дуже популярної на Заході та, за словами самого автора проекту, репрезентативного для Україні. Або ось інший чоловік - цей ходить у вишиванці, з вусами та оселедцем, говорить російською та вчить за гроші, як стати характерником - володарем таємних козацьких знань, що допоможуть стати кимось на кшталт супергероя.

Є ще майстри бойового гопака - чесно кажучи, я, будучи національно свідомою дорослою людиною та навіть поміркованим націоналістом, усе ж таки не готовий визнати легітимність саме цього виду бойових мистецтв. Тим більше, що популяризатори бойового гопака самі погоджуються: від східних єдиноборств цей різновид рукопашної битви відрізняється хіба тим, що бійці всіх вікових категорій стають на герць у вишиванках, шароварах та виховуються в національно-патріотичному дусі. Проте якщо ворогу України затопити в писок, вдягнувши не етнографічне вбрання, а джинси, кросівки «Найк», светр із каптуром та бейсболку, національного духу навряд чи поменшає.

Це я до того, що інтереси України можна відстоювати, пропагувати й захищати не лише будучи вусатим дядьком із оселедцем на виголеній голові. До речі, Лесь Подерв'янський, який давно займається східними єдиноборствами, колись сказав мені в одному з інтерв'ю: «Прирівнювати національний танок до бійки - профанація. Це все одно, якби росіяни вигадали "бойовий комарінскій"».

Якщо попередні приклади - все ж таки синтез заробітчанства та національної гордості, то створення на основі слова «козаки» торгівельних марок - бізнес у чистому вигляді. Ще у 1999 році, в часи розквіту журналу «ПіК», ваш автор пропонував як тему для фейлетону всі оці «козацькі» сосиски, горілки, сирки та йогурти. Справді, чому сосиски - «Козацькі»? Виготовлені за давнім рецептом? Тобто, козаки на Січі робили аналоги молочних сосисок? Або чому чай - «Котигорошко», з козачком на упаковці? Бо робить споживача сильним, як казковий персонаж із булавою? Але ж склад сосисок, як і склад чаю, давно ставлять під сумнів. Алкогольні ж напої з «козацькою» складовою в назвах хоч і відносять нас до давніх, оспіваних у піснях та в Котляревського традицій козацьких чаркувань, все одно є алкогольними напоями, тобто - небезпечними для здоров'я та навіть життя. Хоча... чи не козацького ми роду, щоб боятися ризикнути життям, подібно до наших славних предків...

Тоді фейлетон не схвалили, проте це не означає, що тема зникла. Навпаки, бізнес на всьому, що пов'язано з козаками, давно вже розширився та став успішним. Україна вже асоціюється з вусатими чубатими дядьками в свитках десь приблизно так само, як Америка - з ковбоями, Франція - з мушкетерами, Британія - з Робін Гудом, а Антарктида - з пінгвінами. Я не певен, що це аж так погано. Але я не почув від авторів фільму бодай якоїсь спроби узагальнити зібраний матеріал. Ми побачили, що бренд «Козаки» проникає в усі сфери українського довкілля, часом набуваючи потворних, бутафорських та відверто комічних форм. Але бракує суб'єктивної авторської думки: яка форма використання «козаччини» в нинішніх умовах працює на позитивний імідж батьківщини козаків, а яка - компрометує, відсилаючи до згаданого вище роману Палагнюка.

Проте все ж таки не можна стверджувати, що автори стрічки зовсім уже не мають власної позиції. Йдеться про частину, в якій нам показують козацькі організації Криму. Ми бачимо агресивно налаштованих бойовиків у камуфляжі та берцах, щось на зразок відверто проросійського угрупування в нашому тилу. Подібних організацій у Криму, якщо вірити авторам стрічки, більше десятка. І всі вони радше нагадують архетипічних «казаков» - тих самих, котрі в часи Російської імперії за наказом згори нагайками та шаблями розганяли мирні демонстрації та мітинги. Якщо вірити радянським фільмам про боротьбу більшовиків із царатом, таких «казаков», особливо якщо вони верхи, справді боялися. І мені здалося: проти такої агресивної сили в камуфляжі жоден гурток із вивчення бойового гопака довго не протримається.

Таким чином, стрічку про те, чим сьогодні є козаки в Україні і хто їх репрезентує, варто було побудувати дещо інакше: на певному протиставленні неагресивної української автентичності та затятої похмурої злості тих, хто намагається перенести наш споконвічно національний бренд на чужу ментальність та чужі традиції. Бо Іллю Муромця, скажімо, інша культура в нас уже забрала та давно приватизувала, як і все, пов'язане з богатирями Київської Русі.

Тому я більше схильний до того, що сказав у фіналі актор Федір Стригун, виконавець однієї з «козацьких» ролей у фільмі «Пропала грамота»: «Козак - це стан душі». Справді, в сучасних умовах можливо й варто відмовитися від візуалізації «вусанів у свитках з булавами», натомість залишивши за козаками право носити джинси, слухати «Бітлз» чи будь-яку іншу іноземну музику, ходити в кіно на американські бойовики та взагалі робити цей бренд набагато демократичнішим. Так, консерватизм, як і утримання всього питомо українського в етнографічних рамках - методика Партії регіонів, але чи справді ефективний шлях для українського суспільства й української держави?

Ілюстрація - inter.ua