Під час круглого столу, на якому обговорювали перспективи розвитку кінематографії та медіабізнесу, Сергій Созановський, один із учасників дискусії, кілька разів наголосив на необхідності створювати з нуля як окремі жанрові сегменти, так і загалом індустрію. Нагадавши при цьому прописні, але актуальні істини: «Не можна все зробити швидко. Сад не росте за один день», та згадавши про створену - хорошу, погану, але створену! - за його участі школу акторської майстерності.

Паралельно інша відома в кінобізнесі людина, Богдан Батрух, в інтерв'ю журналу «Країна» (№ 33, від 2 вересня) каже приблизно про те ж саме: «З'явилися стрічки, зняті з ініціативи виробників. Вони, може, не є такими професійними, але свідчать про здоров'я індустрії». І майже одразу - про те, що є стрічки, які відображають потреби режисерів, а є зроблені за американським варіантом: історію в них розказано так, щоби глядачеві було цікаво.

Вашому автору близька саме ця модель. Я також свідомий того, що наша індустрія тільки стає на ноги. І стане на них міцно, коли жанрових сегментів буде більше. Крім того, поки що особливо розділяти фільми, зняті в Україні для кіно- і телепрокату, я не бачу потреби і нікому не раджу. Хоча академічні, спеціально навчені критики вважають «кіном» тільки Кіру Муратову, зовсім забуваючи, що «Штольня» - теж кіно. Причому в наших умовах варте - прости, Господи, бо я согрішив! - навіть більшої уваги, ніж визнаний геній Кіри Георгіївни. Бо більшою мірою відповідає потребам того самого глядача, якого критики вперто вилучають із процесу кіно- і телевиробництва, але без урахування потреб якого не буде самої індустрії та, відповідно, згине авторське кіно.

Така досить величенька передмова призначена пояснити моє загалом позитивне ставлення до нового проекту «Щоденники Темного», який стартував 29 серпня і став чи не найсимпатичнішою особисто мені складовою нового сезону каналу ТЕТ. Адже нарешті власне виробництво каналів починає не просто експериментувати з форматами та жанрами, а й розуміти, наскільки перебільшені потреби масового глядача в сльозах, емоціях, стимуляторах, фалоімітаторах та інших замінниках справжніх почуттів, на яких будуються мелодрами з гумовими сюжетами та штучно викликаними слізьми.

Таких пропозицій в ефірі, як, до речі, і в кінотеатрах, критичний надлишок. І те, що 2006 року саме «Штольня» стала першою розумною альтернативою «Помаранчевим небесам», до певної міри показово. Нехай перший повноцінний український горор, до того ж старанно скопійований з аналогічних іноземних слешерів (так званий молодіжний фільм жахів, де за сюжетом щось або хтось убиває юних героїв одного за одним) викликав шквал критики і вийшов, скажемо чесно, не надто страшним. Зате «Штольня», а тепер - «Щоденники Темного» демонструють інший бік потреб саме українського глядача: ми ментально тяжіємо не лише до сопливого, а й до моторошного та ірраціонального. Страшні казки українець, та й загалом слов'янин любить не менше, а часто навіть більше, ніж сльозливі історії про Марусю, Єфросинію, доярку з Хацапетівки та всі фільми Оксани Байрак, зібрані на одному піратському диску.

Будучи свідомим того, що «Щоденники Темного» стартували на хвилі популярності не лише «Сутінкової саги», а й серіалу виробництва НВО «Справжня кров» (True Blood), я так само погоджуюсь: фанатів американських вампірських історій не надто налякають, а то й відверто насмішать чи навіть роздратують українські вурдалаки, відьми, примари та чаклуни з міста Темного. Признаюся: саме таким було перше враження вашого автора. Та згодом, від серії до серії, ситуація в Темному починає вирівнюватися, як і сюжети кожної наступної історії. Чесне слово, місцями навіть було моторошно - коли жінка-вампір намагалася зайти до кімнати своєї жертви, а потім на стелі з'являлися криваві написи, ефект був майже як під час перегляду стрічок раннього Хічкока.

Отже, маємо справу з невеличкою революцією у виробництві актуального кіно, поки що - телевізійного. З одного боку, «Щоденники Темного» справді не звичне нам аналогічне закордонне видовище. Але й «Штольня» - не «П'ятниця, 13-те», проте її все ж таки зняли без огляду на те, що скажуть люди. Мені здається, команда, яка зробила перший повноцінний вітчизняний готичний серіал (саме так я схильний визначити «Щоденники...»), прекрасно це розуміє. Так само, як згаданий вище пан Созановський розуміє певну недосконалість власного виробництва на початках. Проте це зовсім не означає, що не треба пробувати, ризикувати, вислуховувати критику, обпікатися, і рости, і діяти. Я, між іншим, переконаний: значна частина аудиторії ТЕТу, дивлячись по буднях о 22.20 чергову серію «Щоденників...», не має зеленого поняття про ту ж таки «Справжню кров». А отже, не має, з чим особливо порівняти, і слава Богу, я вам скажу...

Насправді «Щоденники Темного» мають лише дві наочні проблеми. І це не обраний жанр та некоректність порівняння з уже готовими аналогами. Найперше - нерівність самих сюжетів. Загальна ідея полягає в тому, що невидимий нашому оку Журналіст слухає історії героїв, котрі живуть у Темному чи приїхали сюди та зіткнулися з потойбічним життям, світом кровожерливих упирів та романтичних примар, мало не потрапили в тенета мавок чи іншої лісової нечисті. Окремі історії рятують спецефекти, і якраз вони, до речі, демонструють певні технічні можливості вітчизняного виробника. Та загалом страшним казкам іноді бракує динаміки. Одне справа, коли розв'язки чекаєш, завмерши від напруги (і такі серії в циклі є), та зовсім інше - коли напруга, характерна й необхідна для жанру, замінюється надмірно мелодраматичними епізодами. Ось проблема номер два: вставні епізоди нібито кохання, які в кожному разі є обопільним роздяганням під музику. Все це більше характерне для любительського відео, аніж професійно зробленого жанрового телекіно.

Ні, як мужчина я не маю нічого проти того, щоби красиві люди пізно ввечері роздягалися в телевізорі під красиву музику. Та якщо я дивлюся казку про нечисту силу, ця еротика або натяк на секс мусить, відповідно до моєї уяви, закінчитися укусом вампіра, відкушеною кінцівкою, смертю, паралічем або хоча б каліцтвом одного з учасників процесу. Або перетворенням когось на жабу. Страшна казка - жанр не консервативний, тому їх любить здебільшого молодь. Але це зовсім не означає, що та сама молодь хоче дивитися саме тут ще й легку еротику. Бо насправді процес, який нічим не завершується, а є лише голим процесом - це нуднувато. Або ж - мистецтво, щось наближене до фільмів Тарковського та максимально віддалене від масової культури, яку щедро репрезентують «Щоденники Темного».

Таким чином, цей проект, як і наступний містичний серіал «Спліт», анонсований на ТЕТі в наступному місяці, попри наявність певних огріхів, пов'язаних із хворобою зростання, в цілому демонструє позитивну тенденцію: звертати увагу не лише на безкінечні любовні саги. Та розуміння, що глядач має інші потреби, крім як плакати в хустку. Коли історію розповідають без зайвих емоцій, у цьому набагато більше користі, аніж у намірах викликати ці емоції штучними засобами. Ну, а якщо в кого виникнуть претензії до акторської гри, повертайтеся на початок цього тексту, в першому абзаці все сказано...

Фото - Павла Довганя