«Детектор медіа» вже звертала увагу своїх читачів на фільм Якоба Пройсса «Інший Челсі», українська прем'єра якого відбулася на цьогорічному фестивалі Docudays Ua.

На сайті «Детектор медіа» вийшло інтерв'ю з режисером. А наш постійний автор Семен Случевський досить критично оцінив картину в своїй колонці, викликавши дискусію в коментарях.

Тим часом неординарний фільм здійняв досить великий резонанс в Україні, стрічку показують новій аудиторії, а її автор хоче демонстрації фільму на Першому національному.

От, власне, не так про сам фільм, як про тенденції у вітчизняному суспільстві, які демонструють сама картина й події довкола неї, й ідеться у тексті колумніста «Детектор медіа», відомого письменника та сценариста Андрія Кокотюхи.

Про злиття спорту з політикою вперше заговорили ще в Радянському Союзі. Щоб не писати серії аналітичних текстів з цього приводу, обмежуся коротким висновком, який це злиття символізує: крім спортивних досягнень, радянська влада нічого не могла протиставити світові. Передусім - тій його частині, де поважають демократичні цінності та громадянські свободи, а суспільний устрій визнає конкурентна ринкова економіка. Культ спортивних перемог при загальній убогості матеріально-технічної бази та відсутності нормальних умов для тренувань характерний для радянської ідеології.

За це я футболу й не люблю. В нашій країні це не спортивне змагання, а підміна цінностей: «наші» виграли - все, життя вдалося. Про те, що до футболу і після футболу якість цього самого життя повинна бути іншою, ніж вона є, люди не замислюються. Бо футбол - це їхній останній прихисток. Це те, чого ми не віддамо ворогові. На відміну від більшості країн, де спортивні змагання - видовище для ситих, у нас це допінг для голодних, і в моїй системі цінностей футбол опиняється десь поруч із шоу «Холостяк», «Давай одружимось» або «Їмо вдома».

Ось про що згадалося, коли 7 липня анонсували черговий камерний показ у Києві документального фільму Якоба Пройсса «Інший Челсі». Типажі з українського сходу, включно з «зіркою» стрічки Миколою (він же - Коля) Левченком, яскраво ілюструють панування на Донбасі саме цієї, радянської ідеології.

Обмовлюся - носії такої ідеології та представники соціального прошарку під назвою «радянська людина» живуть не лише в Донецьку та згаданому регіоні. Й ареал їхньої заселеності не обмежений територією України: простори Росії та Білорусі вони також заселяють. Лишилися носії радянського менталітету й на просторах Східної Європи, хоча значно меншою мірою. Варто нагадати, що Гітлер учився в Сталіна, головного натхненника та фундатора радянського міфу (це його портрет висить на чільному місці в кабінеті секретаря донецької міськради Миколи Левченка, якому на час зйомок «Іншого Челсі» було 29 років), а отже, ці двоє нічим не різняться.

Тому видається показовим, що останніми роками саме німці, так само, як і ми, потерпіли свого часу від Гітлера, Сталіна та радянської влади, чи не найпослідовніше розвивають, зокрема в кіно, не трагічний, а саме трагікомічний погляд на радянське минуле та пострадянське сьогодення. Варто згадати хоча б, без перебільшення, блискучу стрічку Вольфганга Беккера «Гудбай, Ленін!», героїня якої оклигала після тривалої коми вже в новій, об'єднаній Німеччині, й усвідомлення того, що радянській владі всюди капут, могло її реально вбити. Через те діти та друзі створили довкола неї штучний простір, у якому нічого з часів НДР не змінилося.

Проте простір, який показує нам Якоб Пройсс, зовсім не штучний. Донецьк узято лише як приклад найбільшої концентрації зразків зупиненого часу. Обговорюючи «Інший Челсі» з колегами, ми зійшлися в одному: в Україні українська група навряд чи змогла би зняти подібне документальне кіно. На те є кілька причин, і, повірте, гроші чи їхня відсутність - не головна й навіть не другорядна.

За давньою звичкою, яка побутувала до 1917 року, але саме з того часу почала пускати глибоке коріння, правду про нас нам найкраще розповість іноземець або, як варіант, напишуть за кордоном. А ми з цією правдою на офіційному рівні не погодимося - згадайте хоча б реакцію влади на висновки Freedom House про рівень свободи слова в Україні або рекомендації з-за кордону звільнити Табачника, щоб хоч трохи потурбуватися про захист національних інтересів країни, якою нинішня влада намагається керувати.

Нарешті, до іноземців у нас ставляться спокійніше, ніж до співвітчизників із камерами та диктофонами. Як вони розмірковують? Дуже просто: іноземець оприлюднить усе це за межами країни, а там їх ніхто не знає, не впізнає й не почує. Очевидно, такий розрахунок зіграв не останню роль у сміливості, з якою державний службовець Микола Левченко демонструє, з одного боку, повне державницьке невігластво фразою: «Мы хотим жить по-своему», маючи на увазі свою вотчину та всю територію, на яку поширюється вплив Партії регіонів, з іншого - історичний нігілізм, припускаючи, що в Німеччині до Гітлера може бути інше ставлення, крім різко негативного. Цим самим він, як і щонайменше кілька сотень його однодумців, залишають собі право вішати портрети Сталіна в державних установах України та ставити пам'ятники йому ж. Щоби потім заводити кримінальні справи на тих, хто домагається, аби Сталіна в суспільній свідомості таки прирівняли до Гітлера, що давно зробили в цивілізованому світі.

Отже, іноземців у нас не бояться, так само, як і їхніх розповідей про нас таких, якими ми виглядаємо. За словами самого Пройсса, в Донецьку його приймали за друга якихось важливих людей. Що саме по собі красномовно: виявляється, вільно писати й знімати в нас можна тільки за умови, якщо ти - чийсь друг або офіційно працюєш на владу. З іншого боку, якщо ти намагаєшся триматися максимально нейтрально й незалежно, отримаєш звинувачення в освоєнні підривних американських грантів, співанні з чужого голосу тощо. Скільки разів, ще працюючи журналістом «на землі», чув на адресу свого диктофону чи нашої камери: «Хто вам дозволив?» А колеги напевне розкажуть, як за спробу лише запитати щось у когось їх били та ламали апаратуру - і не зажди депутати типу Олега Калашникова, а звичайні люди. Українці, такі самі, як ті, що зустрічали вилами спецназ у селі Ковалівка, коли відбулася спроба захопити місцевого феодала Анатолія Засуху.

У зв'язку з цим доволі показовою є історія спроби Якоба Пройсса, який уже зібрав за «Інший Челсі» кілька престижних професійних нагород, реалізувати свої цілком зрозумілі амбіції. Йдеться про офіційний український прокат стрічки, кіно- і телевізійний. Адже попри широкий розголос стати лідером безкоштовних скачувань з інтернету творцеві не хочеться. Та й узагалі, будь-який інтелектуальний продукт, тим більше - повнометражне документальне кіно, заточений на публічну демонстрацію та по можливості широке обговорення, а не на епізодичні покази для акредитованих. Проте коли до Пройсса звернулося керівництво каналу ТВі уже відразу після прем'єри, амбітний німець при всій повазі до згаданого каналу делікатно нагадав: його цікавить канал-партнер із ширшою аудиторією.

І тут він, демонструючи, що три роки роботи над «Іншим Челсі» таки не позбавили його ілюзій, заявив про намір вести переговори про показ із Першим національним.

На думку Пройсса, він воліє працювати з каналом, який не просто має найбільше покриття, а й до того ж є політично нейтральним та не асоціюється з певною політичною силою. Очевидно, Пройсс не знайомий із думкою керівництва Першого національного, яку свого часу озвучив заступник генерального директора Валід Арфуш: державне телебачення повинне бути провладним. Влада в руках Партії регіонів, яскравим представником якої є герой «Іншого Челсі» Микола Левченко. Отже, Перший національний рухається в фарватері Партії регіонів, а отже - не є політично нейтральним.

Якщо Якобу Пройссу цього ніхто не пояснив раніше, то тепер, після коментаря гендиректора Першого національного Єгора Бенкендорфа, він повинен зробити свої висновки та щонайменше відновити переговори з ТВі. Адже Єгор Андрійович готовий показати «Інший Челсі» українцям на очолюваному ним каналі, якщо, цитата, «фільм хороший» і якщо автори нададуть його безоплатно. Практичний німець повинен розуміти без калькулятора: невеликі гроші від того, хто хоче бути партнером, краще, аніж дуля з маком від того, хто сумнівається в якості запропонованого продукту, вже не раз високо оціненого в Європі.

Звісно, Перший національний має свої критерії хорошого продукту. Яким, без сумніву, вповні відповідає стрічка річної давнини «Президент. Початок шляху», показана на цьому каналі. Нарешті, я абсолютно не вірю, що пан Бенкендоф не бачив «Іншого Челсі» або принаймні не знає, про що там ідеться. Хоча б тому, що він - досвідчений телевізійник і фаховий менеджер. А отже, така гучна стрічка просто не могла не потрапити в сферу його професійних інтересів.

Навпаки, він у курсі, які цінності демонструють герої фільму, нехай це слуга народу Левченко і представник народу, фанат «Шахтаря» із 40-річним стажем Саша, Олександр Шукін. І напевне розуміє: народ, глядач - не дурний, тому відразу зрозуміє, що саме хоче законсервувати в країні нинішня влада: «Шахтар» повинен перемогти «Динамо», Донбас повинен поставити всіх раком і тільки так змусити себе поважати, ми хочемо жити по-своєму, Сталін переміг Гітлера, ми жили бідно, зате разом - і все, далі хоч трава не рости. Причому не раз згаданий тут Левченко під кінець стрічки розуміє: публічні висловлення подібних ідеологем так само, як публічне наслідування таким постулатам (поки він, слуга народу, обирає дорогі штори для свого будинку в робочий час, народ, якому він служить, ризикує життям у аварійній шахті та вболіває за «Шахтар», судомно стискаючи пиво) - це щонайменше соромно. Тому починає тікати від камери, але висновків для себе все одно не робить.

Відповідно, демонстрація «Іншого Челсі» в праймі на Першому національному - не що інше, як визнання владою власної безсилості та шмагання себе різками, як це робила відома унтер-офіцерська вдова. Звісно, цього допустити не можна. Звідси й сумніви Єгора Бенкендорфа в якості цього фільму. Хоча ані він, ані його теперішні боси, боячись публічності «Іншого Челсі», не хочуть зрозуміти: показ фільму, де головні герої - наші сучасники без минулого і без майбутнього, нічого в країні не змінить, поки ми самі змін не захочемо і вони, влада та Перший національний, нас у цьому підтримають.

P.S. від «Детектор медіа». А от редакція «Детектор медіа» все ж таки сподівається, що «Інший Челсі» буде показано на Першому національному. Стежимо за подіями далі.