30 червня на засіданні Громадської гуманітарної ради голова нашої держави як людина з високими гуманітарними потребами дав чергову обнадійливу обіцянку: відродити українське кіно. Зокрема, зазначив: «Мабуть, це перший рік, коли ми почали фінансувати нашу кінематографію». Щоправда, тут же уточнив, цілком у дусі політики злиття держави й бізнесу: «Якщо буде підтримка держави, то й спонсори прийдуть».

Сказано чергове слово, за яким - ось побачите! - не буде жодного реального діла. Бо Віктор Федорович Янукович навряд чи розуміє: те, що добре не лише для Партії регіонів, а й для будь-якої політичної партії, не годиться для відродження та розвитку кіно. Маю на увазі спонсорів та інститут спонсорства як такий.

Для тих, хто не знає: спонсорство не вимагає повернення спонсорських коштів. Можна говорити й писати про це дуже довго й багато, жонглюючи економічною термінологією, але висновок усе одно буде один: спонсорство - це, поза сумнівом, благородна й корисна справа, яка у проектуванні на будь-яку бізнесову схему стає грою в одні ворота і веде в результаті або до розорення спонсора, або, що набагато гірше, до його розчарування. Хочете показовий приклад? Будь ласка: спонсор більшовицьких газет на кшталт «Іскри» відомий російський мільйонер та меценат Савва Морозов наклав на себе руки, коли почав розуміти, яке полум'я розгоряється від викресаної з його допомогою іскри. Є безліч свіжіших прикладів: скажімо, українські підприємці, котрі давали гроші на створення фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» та виготовлення фірмових дисків стрічки «Богдан-Зиновій Хмельницький» нині не надто охоче згадують про ці свої спонсорські рішення.

Кіно, і не лише в Україні - передусім бізнес-проект. Тобто, вклавши певну суму грошей, її треба або повернути, вийшовши в нуль, або подвоїти, або хоч якось примножити, або, щонайменше, продукт, у нашому випадку - фільм, здіймає певний резонанс. Говорять - значить, помітили. До речі, дуже показовим у цьому плані є проект «Мудаки. Арабески», задекларований як безбюджетний. Проте переглянути цей артхаусний кіноальманах можна було цілком легально, заплативши в касі кінотеатру за квиток.

І хоча смішно говорити про фінансову окупність на тлі величезної культурної та моральної перемоги, яку здобули «Мудаки», створивши прецедент «кіно в країні без кіно», тим не менше, керівник компанії «Артхаус трафік» Денис Іванов фінансовою стороною теж задоволений. Не маючи жодного, як каже президент України, спонсора, проект зібрав на рівному місці щонайменше 200 тисяч гривень (за квиток заплатило понад 10 тисяч глядачів). Не забувайте: його показували лише в Києві, й то - лише в двох кінотеатрах.

Таким чином, ми переходимо до того, чого справді бракує українському кіно для нормального повноцінного розвитку. Аналогічну проблему піднімає журнал «Шо», останній номер якого має підзаголовок: «У пошуках національної кіноідеї». З приводу того, що потрібно для повноцінного кіновідродження, а також про те, яким повинен бути український національний крупнобюджетний фільм (блокбастер), щоб зацікавити всю Україну, а не її частину, висловлюються Сергій Маслобойщиков, Андрій Бенкендорф, Микола Рашеєв, Любомир Кобильчук та інші відомі в українському кіносвіті особистості. Не варто тут наводити фрагменти й цитати з усіх роздумів, важливіше сказати: максимально близько і точно потреби українського кінематографу окреслили Маслобойщиков та Володимир Тихий - хрещений батько та ідеолог «Мудаків».

Отже, Сергій Маслобойщиков, кіно- і театральний режисер: «Можно снять фильм за 10 тысяч гривен и прокатать за 10 тысяч долларов, и будет считаться, что вы сделали блокбастер, ибо вы получили прибыль в 80%. Но речь идёт, вероятно, о том, чтобы собрать прибыль в 200 или 300%? Это возможно только в системе инфраструктуры, отлаженной десятилетиями. В Украине такой инфраструктуры нет».

Режисер та продюсер Володимир Тихий: «Я би вклав мільйони у розвиток кінопрокатної мережі України. Бо з тією кількістю залів і темпами театрального перегляду, які існують у нашій країні, українські блокбастери з'являться в кращому випадку років через двадцять» (обидві цитати - «Шо», №7-8, 2011, с.45).

Таким чином, як бачите, самі виробники кіно, причому - досить відомі й успішні, готові відмовитися від ефемерного бюджетного фінансування чи не менш ефемерних спонсорських коштів на користь розвитку кіно як бізнесу. Адже особисто я не бачу від фільму чи будь-якого іншого культурного продукту помітної користі, якщо людям, для яких він призначений, нема де і як його спожити.

Для чого потрібні спонсори, крім, звісно, фінансування політичних проектів? Їхня підтримка важлива для представлення того чи іншого діяча культури або результату його діяльності на різних фестивальних заходах як в Україні, так і за її межами. Грубо кажучи, це оплата дороги, проживання та організаційних витрат. Усе інше людина, яку спонсорують, повинна зробити сама. Отже, спонсорство, про яке обмовляється президент України, - лише допоміжна ланка. Важлива, вагома - але не основна.

Натомість великий бізнес зацікавиться кіновиробництвом тільки в тому випадку, якщо побачить у цьому щось більше за можливість зробити спонсорський внесок і цим самим на якийсь час відкупитися від участі в культурній розбудові держави. А отже, треба, щоби хтось, хоча б Ганна Герман чи хтось із членів тієї самої Гуманітарної ради, пояснили Віктору Федоровичу на пальцях і з калькулятором: Україні потрібні кінотеатри. Насамперед по райцентрах та селах, де, до речі, Міністерство культури вже давно збирається відродити кінопокази в клубах, організувавши для цього щось на кшталт пересувних установок для кінодемонстрації.

Нехай там наразі показують американські фільми - мешканці великих міст уже кілька років, як масово повернулися до кінотеатрів попри те, що в Україні можна тирити кіноновинки безкарно і дивитися в жахливій якості через інтернет. До всього кіно, як не раз зазначалося, - найдешевша з доступних розваг, а саме дешеві розваги для народу, як це не цинічно прозвучить, потрібніші українській владі більше за вертолітні майданчики.

Нарешті, власне кіновиробництво можливе лише тоді, коли є сформована мережа кінотеатрів та інших майданчиків, де це кіно можна показувати. Я хочу запитати спонсорів політичних партій та самих політиків: готові уявити ситуацію, коли в потрібний момент у країні для волевиявлення електорату не вистачає виборчих дільниць - майданчиків для опускання бюлетенів? Без цього політична структура розвалиться відразу і перестане приваблювати бізнес. З кіно ситуація така сама: воно у звичному для нас вигляді, тобто у вигляді якщо не блокбастеру, то хоча б схожого на щось притомне сюжетного фільму з акторами й діалогами, зацікавить бізнес лише в тому випадку, коли його, кіно, можна буде показати в кінотеатрах від Донецька до Чопа, тим самим задовольнивши й амбіції олігарха, який узяв у цьому фінансову участь. За наявності кінотеатральної мережі навіть бюджетне фінансування матиме сенс, адже фільм, створений бюджетним коштом, так само повинен пройти перевірку глядачем через посередництво кінозалів та кас.

Таким чином, зусилля влади, як на мене, слід спрямувати на те, щоби, прилетівши на вертольоті в якесь українське місто з інспекцією, президент України мав змогу й час відвідати місцевий кінотеатр і подивитися, в якому з бодай чотирьох залів іде український фільм. На історичну чи сучасну тематику, російською чи українською мовою, про Ковпака чи Бандеру - зараз не суть.

Але розвиток мережі кінотеатрів - досить перспективна і, можна сказати, більш державницька справа, ніж виділення із бюджету на «якесь кіно» грошей, котрі неодмінно розпиляють, а фільму не буде або він нікого не зацікавить. Ось аби хтось у владі зрозумів цю перспективу, так само, як перспективу будівництва книгарень чи нормального дорожнього покриття...

Іллюстрація - diz-by.biz