Сама лише анотація документального фільму Андрія Пальчевського «Афтершок» на офіційному сайті Першого національного може викликати в якого-небудь допитливого зануди цілу низку запитань. Наприклад, перша фраза відбиває бажання жити: «Землетруси, цунамі, техногенні аварії - все це чекає на нас попереду». Справді, перспектива невесела, та й прогноз такий самий оптимістичний, як численні згадки про пророцтво майя стосовно кінця світу в 2012 році або хоча б оті історії про передвісників Апокаліпсису, які вже минулися: «проблема-2000», «день 6 червня 2006 року (більше відомий як 060606 або «День 666»), нарешті - кінець усьому живому, пророкований на не таке вже далеке минуле - 21 травня 2011 року. Отже, порятунку немає, натомість оголошено щось на зразок штормового, чи то пак апокаліптичного попередження. Цитуючи Жванецького - що з людиною не роби, вона впевнено повзе на кладовище.

Повертаючись до згаданого анонсу, цитуємо наступне речення: «Але головне - не зважаючи ні на що, залишатися людьми. Так, як це сьогодні роблять японці». Тобто, якщо вже ми, будуючи атомні станції, риємо собі могили, то хоча б помирати давайте гідно. Далі: «Ядерна криза змусила весь світ говорити про безпечність мирного атому». Виходить, аварія на ЧАЕС, про яку в фільмі говориться майже в одній пропорції з аварією на Фукусимі, свого часу не сколихнула всього світу, Україна з Чорнобилем прямо не асоціюється, а про небезпеку, яку несе в собі так званий мирний атом, світ заговорив насправді лише тепер, після японської трагедії.

Нарешті, лише високий рівень власного цинізму змушує мене звертати окрему увагу на фразу: «У фільмі ви побачите унікальні кадри лиха, яке шокувало весь світ». Значить, знімальна група Першого національного на чолі з Андрієм Пальчевським докладала максимум зусиль лише для того, щоби зафільмувати в Японії унікальні кадри лиха і показати їх тут, в Україні? Взагалі представлення документального проекту, включно з презентацією в УНІАНі, побудовано на тому, що ніде, крім пропонованої стрічки, кадрів руйнівного японського землетрусу український глядач ще до цього часу не бачив. І навіть не позначено, чим руїни міст, показані в «Афтершоці», унікальніші за ті руїни, котрі ми могли бачити - і, поза сумнівом, бачили у випусках новин, інтернеті та різних спецпроектах, один із яких, «Історія катастроф», уже демонструвався в ефірі «1+1» навесні.

Така детальна увага до опису проекту, втілення якого глядачі мали змогу побачити в ефірі Першого національного 11 червня о 12.50 - лише для того, щоби зазначити: зміст самого фільму змісту анотації майже не відповідає.

Тобто благодійний проект, гонорар за який перераховано на користь потерпілим від землетрусу в Японії, насправді цікавіший за його презентацію. Зроблену абсолютно в дусі тієї команди, котра вже скоро рік, як робить із державного каналу комерційний за формою, манерою просування проектів у інформаційний простір, та аж ніяк не за суттю. Бо представлений проект Андрія Пальчевського зовсім не потребує рекламних слоганів на кшталт обіцянок показати унікальні кадри лиха чи щось таке інше, не менш унікальне.

Стратегічний задум Пальчевського пропонує на виході зовсім інші меседжі. Наприклад, порівняння японської трагедії з українською, тобто з Чорнобилем, насправді виставляє нашу країну в не зовсім вигідному світлі. Прямо про це не йшлося. Проте коли Пальчевський обмовляється: ось, мовляв, люди принесли речі, склали їх біля зруйнованих будинків і потерпілі можуть взяти їх будь-коли, ніхто не вкраде, відразу хочеться розвинути та продовжити думку: «А в нас би вкрали!»

І це справді так. Мародери в Україні, тоді, відразу після Чорнобиля, ще радянські, не боялися потягнути щось із зони відчуження. Інші мародери, не такі сміливі, проте не менш зухвалі, розкрадали чорнобильські гроші, як могли, виписуючи собі фальшиві довідки про статус ліквідаторів чи просто приторговуючи цими пільгами, а то й шантажуючи ними. Відомі випадки, коли чорнобильські могли виплатити або не виплатити: відповідно, як заохочення та в якості дієвого покарання.

Показуючи згуртованість японців перед обличчям загальнонаціональної трагедії, кидаючи місток у 1945 рік, до трагедії Хіросіми й Нагасакі, теж прямо пов'язаної з руйнівною силою атому, Пальчевський каже (а люди в кадрі підтверджують правоту його слів): такі втрати й катастрофи згуртували націю ще сильніше. І японці, від мала до велика, стійко переносять горе, вже налаштовуючи себе на відродження та перемогу. Зрозуміло не лише те, про що говорять, а й те, про що мовчать: адже ані Чорнобиль, ані результати президентських виборів-2010 України не згуртували.

В українців якось так історично немає спільного лиха - кожен бідує на самоті, навіть дотацій на бідність ми вимагаємо кожен індивідуально. А якщо навіть спробуємо згуртуватися, як колись шахтарі чи тепер підприємці та вчителі, нас просто не почують, бо не захочуть. Адже горе українського народу - це не біда української влади. Так само, як свого часу Чорнобиль став трагедією світового масштабу і великим головним болем для радянської влади - адже з усім цим треба щось робити.

Саме тому ваш автор скептично поставився до сказаного в «Афтершоці» про те, що Японія звернулася до України за консультацією як до країни, теж потерпілої від аналогічної трагедії, а Україна, що характерно, ці консультації та іншу допомогу Японії готова надати. І це в той самий час, коли проблеми наших чорнобильців та потерпілих районів, які занепадають з року в рік і населення яких деградує, не могли вирішити ані в Українській РСР, ані в незалежній Україні. А робота будь-якої української влади в цьому напрямку активізується лише тоді, коли міжнародні спільноти готові виділити «на Чорнобиль» черговий транш фінансової допомоги. Тоді як гроші в нас збирають або на неіснуючу «Лікарню майбутнього», або виділяють не менші мільйони для будівництва таких необхідних країні вертолітних майданчиків.

Головний висновок, який я як глядач та громадянин зробив, подивившись «Афтершок» - Японія зі своїм лихом усе ж таки впорається. Навіть швидше, ніж ми - зі своїм Чорнобилем. Бо в японської влади є на те політична воля, а в японського народу - бажання піднімати країну з руїн, бо того ж хоче влада. З Україною, як завжди, все складніше...