Передбачаючи бурхливу реакцію на спробу сказати про новий документальний фільм Костянтина Стогнія «Остання таємниця Гітлера», прем'єра якого відбулася на ICTV 6 травня о 23.00, щось, крім суцільного негативу, ваш автор наголошує: якби стрічку на цю тему чи аналогічну розвідку (наприклад, про пошуки скелета Мартіна Бормана чи реінкарнацію Йосипа Сталіна в пампасах Патагонії) зняла інша людина, я б її все одно спробував подивитися. Адже для себе давно розділив Стогнія - полковника міліції, який виконував обов'язки речника міністра Могильова, так і не змінивши ставлення людей до МВС України та його діючого голови, і Стогнія - журналіста, котрий від Могильова таки пішов, але в професії залишився.

І не просто залишився, а й займається справді цікавими для мене особисто проектами. Їх із великою часткою умовності можна віднести до так званого чоловічого сегменту, де жорстка манера подачі матеріалу - норма, а тематика викликає напади ідіосинкразії в фанаток шоу типу «Холостяк» чи «Зірка + зірка». Я вже не раз і не два казав: у нашому телевізійному просторі катастрофічно не вистачає каналів, котрі б спеціалізувалися винятково на документалістиці. З обмовкою: документальний фільм - це не лише цикл «Моя правда», де сповідаються люди на кшталт Тіматі, Бориса Моісеєва, Сергія Пєнкіна, Серьогі чи Наталі Могилевської, і вже точно не «Неймовірна правда про зірок» або «Козирне життя».

З огляду на регулярність появи фільмів саме вищезгаданого (і для згаданого вище) формату, інакша документалка, зроблена студією Костянтина Стогнія «Ж.А.Р.», з'являється в ефірі час від часу. Вона не завжди прив'язана до конкретних подій і, що мені видається головним, виходить по мірі готовності, не раніше. Скажімо, знімати «Останню таємницю Гітлера» Стогній почав ще на початку цього року, на що колега Сергій Грабовський поспішив відреагувати, превентивно бажаючи журналістам, відомим та не дуже, шукати неонацистів не в Чілі, а біля себе: в Верховній Раді, наприклад, або в кабінеті керівника Міністерства освіти, науки, молоді та спорту.

Загалом погоджуючись із ним і визнаючи: неонацизм є не лише в сучасній Україні, а й у більш благополучних країнах світу, все ж таки пропоную повернутися від роздумів про спорідненість нацизму та більшовизму до конкретної подорожі Костянтина Стогнія в Чілі, яка мала конкретну мету: перевірити чутки про те, що фюрер не наклав на себе руки 30 квітня 1945 року, а був переправлений у Латинську Америку, де після війни осіла частина військових злочинців.

Про те, що його фільм - не більше, ніж версія, і не має на меті сказати про Гітлера щось хороше, Костянтин Стогній говорив перед прем'єрою неодноразово. Не знаю, чи є хтось, кому це треба спеціально доводити. Проте очевидно: такі інтерв'ю та коментарі швидше мали на меті зробити нормальне промо двогодинному фільмові, котрий показують пізно ввечері. Власне, ті, хто додивився стрічку від початку до кінця, мусять погодитися: насправді прізвище «Гітлер» вжито в назві стрічки як додаткову рекламу, своєрідну замануху - а раптом фюрер і справді жив після смерті, а від нас це приховували? Ні, фюрер не жив довше, ніж зазначено в його офіційній біографії. А пошуки ймовірних слідів Гітлера - лише привід потрапити на територію неонацистської колонії «Дігнідад» у Чілі, поспілкуватися з сучасними щирими прихильниками гітлеризму та розбудови так званого Четвертого рейху, показати місця, куди немає туристичних маршрутів.

Зрештою, пошуки Стогнієм імовірних слідів уцілілого Гітлера можна порівняти з пошуком Бурштинової кімнати, зниклого під час війни російського ювелірного шедевру, які вів свого часу Юліан Семенов, успішний радянський белетрист та «батько» Штірліца. Написавши за результатами своїх експедицій документальний детектив «У пошуках Бурштинової кімнати», Семенов самої кімнати так і не знайшов. Власне, аналогічний результат отримали й усі інші, хто підступався до цієї популярної в Радянському Союзі і зовсім забутої тепер теми. Проте - скільки написано! Адже Бурштинова кімната - привід поговорити про все що завгодно.

Тому свій фільм «Остання таємниця Гітлера» Стогній, зазначений у титрах як режисер, будує за відповідним принципом. Можу помилятися, але, напевно, сценарію як такого до початку експедиції в Чілі не існувало. Він писався, ймовірніше за все, після того, як виникла потреба впорядковувати відзнятий матеріал. Очевидно, через це основний сюжет подано через розповідь Костянтина Петровича уважному слухачеві - Петрові Стогнію, про мандрівку на чілійське узбережжя. Інакше складно розказати про те, що справді було в експедиції: і про вимушені очікування, і про дощі, і про викинуті на берег шлюпи, загалом про всі прикрі пригоди, котрі трапляються під час навіть найпростіших зйомок, заважають працювати, затримують роботу і навряд чи сприяють позитивному процесу травлення мандрівників. Насправді це все - нерви, і саме ці нерви знімальної групи передати вдалося, переходячи з репортажних зйомок на формат чогось, схожого на реаліті-шоу: оце ми, це наш човен, ми хотіли зараз пливти, але мусимо затриматися, ну і так далі.

Окрема деталь - про пам'ятники іспанським колонізаторам Чілі. Зафіксувавши їх, Костянтин Стогній ніби між іншим зазначає: ось вони тут стоять, і нікому не заважають, хоча це загарбники та завойовники. Проте, не заглиблюючись у дискусію, хочу лише зазначити: іспанські конкістадори багато століть тому колонізували Чілі, щоби розвивати тут цивілізацію. Так само, як свого часу було колонізовано Північну Америку. Уявіть собі, якби там і досі лишалися індіанські племена в первозданному вигляді... Натомість пам'ятника Аугусто Піночету в Чілі нема, його диктатуру засуджено, як і самого диктатора.

У фільмі багато інтерв'ю з тими, хто толерує існування нацистської колонії. Навряд чи вони здатні обурити ветеранів війни 1941-1945 років, бо Південна Америка далеко, і для наших ветеранів усе, що відбувається за межами колишнього Радянського Союзу - апріорі троцькізм, опортунізм та інше буржуйство. Але для ровесників Стогнія «Остання таємниця Гітлера» - не бажання дізнатися, отруївся фюрер чи підставив замість себе двійника, навіть не чілійські краєвиди або випуск «Клубу мандрівників», а насамперед - нагадування: рано чи пізно активісти та поплічники будь-якого диктаторського режиму змушені будуть тікати з країни, де вони короткий час жирували, подалі. В гори та пампаси, наприклад... Тоді як лідери демократичних режимів ніде й не від кого не ховаються.