До комедії «Службовий роман. Наш час» («Служебный роман. Наше время»), яку показують у кінотеатрах із 17 березня, вже з'явилося дуже багато запитань. Хоча ті, хто їх ставить і буде якийсь час ставити, напевне знають більшість відповідей.

Ось найболючіше: чи український це фільм, якщо серед творців значиться студія «Квартал 95», а головну роль писано під фронтмена кварталівців, нині - генерального продюсера українського телеканалу «Інтер» Володимира Зеленського? Ваш автор, наприклад, не має жодних сумнівів, що, прагнучи записати в актив українського кіновиробництва хоча б щось, сучасну версію «Службового роману» до вітчизняного кінематографу таки віднесуть.

І напевне обпечуться. Бо були вже прецеденти. «Кохання у великому місті», перший серйозний кінопроект за участю кварталівців, кілька років тому позиціонували як успішний український продукт, аж поки продюсери з російської компанії «Леополіс» не сказали грубу правду: чиї гроші - того й кіно. І виявляється, що в Україні гроші на успішні в прокаті комедії все одно знайти важко, майже неможливо. Як взагалі - на будь-яке кіно. У нас ліпше вбухають 87 мільйонів бюджетних гривень у невідомо для кого призначений вертолітний майданчик біля Канева, аніж витрачатимуться на якесь там кіно.

Наступне запитання, яке неодмінно всі ставитимуть: а для чого взагалі таке знімати, якщо вже в задумі воно не претендувало на шедевральність? Лише ґрунтувалося на іншому, як кажуть рекламні слогани - реальному шедеврі. Проте існують закони бізнесу, які шанувальникам високого мистецтва зрозуміти важко. Ось, наприклад, уже місяць серйозні літературознавчі кола обговорюють, чи варто було висувати роман Василя Шкляра «Залишенець» на Шевченківську премію, якщо твір легко читається та всім зрозумілий. Або чи варто видавати перший прозовий твір 80-річної Ліни Костенко, якщо він по суті своїй банальний та позбавлений яскраво виражених претензій на шедевральність. Відповідь дають нечисленні книжкові магазини: чи не вперше за майже 20 років існування незалежної України громадянам відверто плювати на мистецьку вартість, бо вони хочуть платити свої гроші, купувати книгу й читати модне, актуальне, те, про що говорять люди, а не критики. Результати видно по небачених дотепер тиражах обох книжок, котрі видавці вимірюють уже десятками тисяч.

Зі «Службовим романом. Наш час» ситуація така сама прозора й проста, як апельсин. Йдучи за перевіреною «Іронією долі. Продовження» схемою, творці чітко вирахували, що на таке кіно підуть не лише молоді люди, а й глядачі старшого віку. Тобто, за квиток заплатить більше народу, ніж зазвичай. Молодь піде на Зеленського та Заворотнюк у міні-спідниці, громадяни старшого віку - на музику та знайомий до болю сюжет. Будучи ревним відвідувачем кінотеатрів, авторитетно заявляю те, що бачив на власні очі: зали повні, публіка - різного віку та соціального статусу. Чогось більшого, ніж касові збори, творцям «Службового роману. Наш час» не потрібно. Вони не бажають лишитися в історії світового, російського чи навіть українського кінематографу. Вони рублять бабло і правильно роблять, бо інакше для чого його, бабло, у виробництво продукту, в нашому випадку - інтелектуального, вкладати.

Тепер, коли розібралися з основним, перейдімо до другорядного: власне стрічки. Як і належить переспіву, радянська контора, яку ми бачили в оригіналі (однойменному фільмі Ельдара Рязанова), перетворюється на контору пострадянську, вечірка для колективу відбувається не в багатокімнатній міській квартирі, а в Туреччині, в головного героя не двоє синочків, а дві донечки, а секретарка головної героїні не модна дама, а модний метросексуал. Звучать знайомі крилаті фрази типу «Сухая. - Мокрая!» або «Я вас раскусила! - Не надо меня кусать...». Змін, скорочень та переінакшень не зазнала, здається, лише фінальна сцена бійки в офісі під супровід покладеної на музику Андрія Петрова поезії Роберта Бернса «В моей душе покоя нет...». Складається враження, що саме на цю сцену зроблено основну ностальгійну ставку, і потім уже можна двадцять фінальних хвилин розповідати зовсім нову, не класичну історію, вже з перегонами на мотоциклах під «Океан Ельзи» та врятованими бізнес-проектами: повинна ж нова історія, початок та кінець якої всі, кому за двадцять, знають дуже добре, чимось від «реального шедевру» відрізнятися.

Таким чином, пропоноване кіно рівною мірою може претендувати на визначення бізнес-проекту, котрий має окупитися, вважатися черговим випуском «Вечірнього кварталу», тільки не на сцені київського палацу «Україна», а в кінозалах, але так само - за квитки, або, до чого я все ж таки більше схиляюся - на розширену кіноверсію проекту «Велика різниця». Спеціалізуючись на виробництві комедій, звичайних та пародійних типу «Гітлер, капут!», компанія «Леополіс» пропонує чи то комедійну пародію, чи то пародійну комедію під оболонкою старої казки на новий лад.

«Службовий роман. Наш час» - це чистої води вторинний продукт, в основу якого покладено відомий, нехай чисто формально переінакшений під кінець сюжет. Жарти всім відомі, а сміятися з анекдотів, які всі знають, у компанії собі подібних моветон. Цінність тієї ж «Любові у великому місті» - не лише оригінальний сценарій, а й спроба задіяних у стрічці людей, включно з народним артистом України Філіпом Кіркоровим, бодай щось грати. Тут же - наочне відбування якоїсь повинності: для чого намагатися працювати на результат, якщо для досягнення цього результату все зроблено ще 1978 року, коли оригінальний «Службовий роман» став у Радянському союзі лідером кінопрокату.

Єдине, що залишається - апелювати до дещо претензійної стрічки Мішеля Гондрі «Перемотка». Там герої теж вирішили перезняти старі шедеври на свій власний лад, у результаті чого вийшов такий собі милий артхаусний продукт, так само заснований на реальних шедеврах. Персонажі «Перемотки» хоча б старалися, бажаючи, щоби їхня робота людям сподобалася. Готуючи до прокату нову версію «Службового роману», команда, здається, й не намагалася нас здивувати. Ну, хіба змастила свіжим салом старі сани, щоби стрімко котилися з накатаної гірки...