У моєму особистому рейтингу телевізійних проектів є три, котрі ваш автор схильний вважати без перебільшення етапними та впливовими в українській візуальній масовій культурі, в царині якої перебуває телебачення. Показник впливовості для мене - вихід ідеології проекту за рамки телевізора.

«Танці з зірками» породили моду на танцювальні змагання, для чого почали відкриватися відповідні гуртки, школи, студії. Тепер Україна танцює не лише в столиці, а від Чопа до Ромодана. «Україна має талант!» змусила громадян відчути себе зірками хоча б на 15 хвилин, і зерна іноземного формату в даному випадку не лише посіяно в наш ментальний ґрунт, а й належним чином викохано. Те, що проросло, показало не зовсім приємний для українців результат: незважаючи на відсутність заборон, наприклад, співати україномовні та англомовні пісні та відсутність вимог спілкуватися лише російською й адаптувати для показу лише пісенні зразки російської радянської чи просто російської естради, ми самі це робимо. Відсутність в Україні української, нехай навіть російськомовної, але - вітчизняного зразка, а не запозиченої, масової культури впадає в око, але бентежить поки що тільки мене. Проте ми такі є - Україна має те, що має. Нарешті, «Міняю жінку» - реаліті-шоу, яке сьогодні, на третьому сезоні й через рік після появи в ефірі, не будучи тотально постановочним і показуючи нас такими, якими ми є без танців і пісень, починає проникати в наше життя. І тим самим - щиро дивувати його творців.

І я маю на увазі не скандальний ефір із транссексуалом Сабриною, який обіцяли та коментували весь тиждень, зокрема вранці 22 лютого в «Сніданку», і який таки відбувся о 20.10.

Хоча якби керівники проекту самі не завдали превентивного удару й не зібрали би прес-конференцію, заявивши - у нас скандал, якраз випадок із канадською секс-меншиною без відповідних коментарів аж таким надзвичайним не виглядав би. Я прекрасно розумію Анатолія Єрему - йому справді неприємно було розрулювати канадську ситуацію, коли супутник Сабрини почав демонструвати гірші риси свого характеру і довелося йти в консульство та викликати поліцію. Це вже не шоу, в таке не граються.

Хочеться лише привітати колектив, який, користуючись настановами Скруджа МакДака, викрутив із поразки перемогу. Так само було в першому сезоні, коли всіх намахали цигани - ну невже важко зрозуміти, що деяких тем і представників певних соціумів краще взагалі не чіпати для свого ж блага...

Хоча випадок із Сабриною, сподіваюся, нагадає керівникам проекту правила, за якими вони грають. А їх закладено в назві проекту: міняю жінку. Тобто, міняти треба жінку на жінку, а не жінку на транссексуала. Українка була щиро здивована, не побачивши в родині канадців незрозумілої мені орієнтації дітей і, відповідно, не вповні собі уявляла, що повинна тиждень робити в компанії качка-мусульманина та його друга: млинці їм смажити з джемом? Порушення елементарних правил веде до збою в цілій системі, це писав ще Рей Бредбері. Але я так само розумію причину, яка штовхнула команду на такий трансгендерний експеримент: це ми з вами, українські телеглядачі.

Групі нецікаво вести виснажливі переговори з неврівноваженим транссексуалом, який сидить на гормонах, та ще й зовсім не звичний до всього, що виходить за рамки його торонтського престижного кварталу. Зате нам, глядачам, напевне буде цікаво на це дивитися - за будь-якого результату. Отже, експеримент із Сабриною - лише спроба догодити нашим же смакам. Визнаємо ми, споживачі телепродукту, це чи ні. Адже саме ми вимагаємо від улюбленого проекту чогось різноманітного, і це робить нас у даному випадку схожими на інфантильного інтерна Бориса Левіна з його сексуальними вимогами до коханої медсестри Люби (див. «Інтерни»). Тому, повторюся, ефір 22 лютого про Сабрину - це на наше замовлення.

Але попередній ефір, 16 лютого, прем'єру третього сезону «Міняю жінку», я схильний вважати набагато більш знаковим та показовим і справді несподіваним. Адже там якраз скандал не передбачався, і, вибачте, колеги, історія про двох галичанок, яких поміняли місцями в межах одного окремо взятого Дрогобича, мене особисто не вразила. Жодна з жінок не повела себе ані добре, ані погано. Жодна, як на мій погляд, яскраво не виглядала, обидві лише відбували повинність, прописану умовами контракту. Нехай Галина Ілик - ефектна білява вчителька, а Лариса Іванчук - бой-баба з чоловічим характером, яка не лізе в кишеню за чоловічим слівцем. Слухайте, невже ніхто ніколи не чув, як у нас лаються жінки, навіть інтелігентних професій? А ви думаєте, слабка стать за межами України теж шокує чиїсь вуха обсценною лексикою?

Проте влада Дрогобича поводиться після ефіру неадекватно, тим самим мимоволі підтверджуючи несподівану навіть для виробників проекту його соціальну та суспільну значущість.

Почнімо з того, що станом на третій сезон про те, чим займаються обміняні жінки і навіть скільки вони на цьому заробляють, знає вже вся країна. Зокрема, збираючись у дорогу, Галина Ілик розраховує: її можуть завезти кудись далеко, де може бути море, а то й взагалі - за кордон. І вона не боїться. Хід перевезти землячок лише з вулиці на вулицю - справді досить несподіваний, особливо якщо врахувати справжню пересічність, так би мовити - середньостатистичність обох учасниць. Будучи неприхованим шанувальником проекту, під час прем'єрного показу 16 лютого ваш автор трошки розчаровано нудьгував. Зате, виявляється, те, що в Києві нормально до байдужості, в Дрогобичі - смерть. Біляву вчительку української мови та літератури Галину Ілик піддано обструкції за нібито розпусну поведінку. Хоча жодного натяку на розпусту навіть у розумінні, прости, Господи, експертів пріснопам'ятної НЕК і близько не було.

Це означає: українське суспільство й далі консервативне та закрите. Телебачення тут ні до чого. Тотальна русифікація до цього не призвела. Табачник у цьому не винен. Янукович за це не сварив Азарова. Ганна Герман не пояснювала, як усе це треба правильно розуміти. Замість спрямувати негативну енергію на відстоювання своїх прав та прав громадян хоча б на приватне життя, право робити це життя публічним і право відмовлятися від зйомок чи інтерв'ю, в нас готові оголосити війну людині, котра робить бодай невеличку спробу вийти за звичні для себе соціальні рамки.

Показово, що Галину Ілик звільнили, бо вона працює в державній школі, і це можна зробити за кілька секунд. Не менш показово, що обидві родини залишилися не надто задоволені експериментом, на якій самі погодилися, проте - без аж таких претензій одна до одної. А всередині родин не виникло конфліктів, хоча варто нагадати - в попередніх сезонах після зйомок фіксувалися прозріння та розлучення.

Отже, влада, нехай місцева, дрогобицька, намагається влізти туди, куди не має права влазити. Думаю, там шкодують, що не можна отак запросто звільнити Ларису Іванчук за експресивну лексику. Між тим влада ані в Дрогобичі, ані по всій Україні незалежно від своєї політичної орієнтації жодного разу не довела свою власну моральність. І не надала прикладу так званої моральної поведінки. Жодна влада в Україні, від сільської до верховної, не явила ще прикладу морального авторитета, який би давав їй право принаймні на рівні заяв на такі оцінки. Вживати ж репресивних заходів справді моральна влада, звісно б, не стала.

Отже, кастингу й участі в «Міняю жінку» вже не бояться звичайні люди. Зате того, що можна побачити в програмі, починають боятися у владних структурах, нехай поки що на рівні Дрогобича. Залишимо за дужками полярність думок з приводу самого проекту, засобів реалізації, телебачення як такого. Полярність думок - це нормально, бурхлива реакція краща за тотальну байдужість. Проте якщо рамки телевізійного реаліті-шоу передбачають не театралізовану виставу, а саме реальне життя та свободу вибору, висловлювань та поведінки, і саме це непокоїть «товарищей в кабинетах», значить, програма свою справу робить. На себе збоку починаємо дивитися не лише ми - нас, вільних, які не контролюють слова та не добирають виразів, починає переслідувати чиновницький клас. Зверніть увагу: жодного чиновника дотепер у проекті не було.

Р.S. Я не знайомий із Галиною Ілик. Я ніколи не був у Дрогобичі. Але тепер, коли на жінку ні за що наїхали українські чиновники, вона одразу виростає в моїх очах. Не знаю, чи це їй допоможе, але прошу вважати цей текст частково написаним на її підтримку.

На фото - Галина Ілик