«Особливий статус» регіонів Донбасу, що перебувають під окупацією підтримуваних Росією бойовиків та російських військ - найболючіша тема сьогодення. Що сталося? Що буде далі? Відповіді на ці запитання шукають і шукають мільйони українців - і не знаходять, так і перебуваючи в царині припущень та здогадок. Бо досі так і не почули роз'яснень - не відмовок та голослівних запевнень, а саме роз'яснень - від найвищих державних посадовців.  

Уже тут полягає перша пересторога до інформаційної політики нинішньої влади, бо ж є аксіомою: влада, що претендує на демократичність, але тримає громадян на голодному інформаційному пайку щодо надважливих, фундаментальних питань - така влада підважує сама себе, пиляє гілку, на якій сидить. Сіє недовіру до себе. Здавалося б, часи президентства Віктора Ющенка наочно продемонстрували, чим і як завершує своє перебування на посаді діяч, що намагається керувати державою в демократичний спосіб, але не докладає зусиль до того, щоб його кроки були зрозумілими для громадян і бодай не породжували кривотлумачень.

І от «Українська правда» оприлюднила фрагменти законопроекту про запровадження «особливого статусу», із гіперпосиланням на його повний текст. Сьогодні його вже проголосували в ВР, але широкому загалу поки що відомий зміст лише саме законопроекту.

Облишмо осторонь суто політичні та юридичні речі й спитаймо: що таке, взагалі-то, законопроект? Це - інформаційне першоджерело, яке свідчить про бачення авторами - в даному разі Президентом - ситуації та оптимальних виходів із неї. І що ж? Інформаційна цінність даного законопроекту дорівнює нулю - великому й порожньому нулю. Бо з нього аж ніяк не зрозуміти, що й як відбуватиметься на окупованих територіях, за якими законами вони житимуть. Законопроект цей складено навіть не з декларацій, а з симулякрів, тобто лексико-граматичних конструкцій, позбавлених реального змісту.

Лише кілька основоположних, але не найбільш кричущих моментів. «...Запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та луганської областей, до яких належать райони, міста, селища, села, розташовані на день набрання чинності цим Законом у межах району проведення АТО, визначеного відповідно до Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (далі - окремі райони)». Так от, Маріуполь - це зона проведення АТО? А Слов'янськ? А Лисичанськ?

Якщо вже ні, то що там роблять блокпости військових, чому порядок керування принаймні двома останніми містами є особливим? Якщо ж і досі так, то виходить, що на звільнених територіях Донбасу буде запроваджено той самий порядок, що й на окупованих, між ними не буде різниці?

Законопроект передбачає проведення в зоні «особливого статусу» місцевих виборів. Місцеві вибори - це, зокрема, й вибори до обласних рад. То як формуватимуться Донецька та Луганська облради, коли частини територій цих областей є окупованими, а частини - ні, й при цьому більшість населення кожної з двох областей мешкає під окупацією? Зрозуміло ж: більшість депутатів облрад дадуть саме окуповані території, саме в їхніх руках опиниться контроль над облрадами! А отже, й звільнені міста, й ті райони Донецької та Луганської областей, що ніколи не були під окупацією, буде віддано?

А що таке «райони, міста, селища, села»? Бойовики та російські агресори тим і відрізняються від бюрократів та канцеляристів, що захоплюють місцевості, а не адміністративні утворення. Лінія фронту нещадно ділить навпіл і райони, й навіть міста: аеропорт у Донецьку розташований так само, як і у Львові, як аеропорт Жуляни в Києві; контрольований українськими військами донецький аеропорт - це невід'ємна частина міста Донецька. То й його буде віддано?

Ані про що подібне з законопроекту не дізнатися. Не дізнатися, власне, про головне. Сергій Рахманін у «Дзеркалі тижня» порівнює території з «особливим статусом» із Придністров'ям. Насправді законопроект передбачає ще хитрішу річ - і ще безглуздішу. Придністров'я не визнає себе частиною Молдови й претендує на статус незалежної держави. У Донбасі ж виходитиме, що на папері це буде Україна, й на юридичне визнання ніхто не претендуватиме, а от чи буде це Україною де-факто?

Якби текст законопроекту на правах аналітичного матеріалу з'явився в якомусь виданні, його, поза сумнівом, було б визнано поганим матеріалом, який не лише не дає жодної відповіді, а навіть реальні й актуальні запитання щосили завуальовує. А йдеться ж не про аналітичну розвідку, йдеться про нормотворчо-регулятивний документ!

Окуповані території сьогодні є одним із найнебезпечніших у світі регіонів для перебування журналістів. Брак інформації про життя на окупованих територіях, окрім усього іншого, пояснюється ще й тим, що «почути Донбас» немає фізичної можливості. «У Донецьку прямо на ринок влучив снаряд, тридцять п'ять осіб загинули - а у вас пишуть, що всього п'ять», - обурюються донеччани. Але звідки ж нам дізнатися про реальні цифри, якщо українських журналістів «по той бік» немає? Й чи можна вірити тій цифрі «тридцять п'ять», коли що російська пропаганда, що чутки, які в Донбасі, як і за радянських часів, перетворюються на основний засіб масової інформації, за визначенням не є поважними джерелами?

Як буде з цим надалі? У законопроекті взагалі обійдено увагою питання свободи слова, свободи ЗМІ, стосунку територій із «особливим статусом» до українського інформаційного поля. Обійдено, власне, питання прав та свобод громадян у цілому - ба більше: питання гарантування життя й безпеки громадян. Треба гадати, й у цьому аспекті буде суцільний «особливий статус»? А всі порушення свободи слова, всі знущання з журналістів, викрадення й тортури буде сховано за «особливим статусом» і фактично легалізовано? Мовляв, не переймайтеся, шановні «Репортери без кордонів», - у нас усе гаразд, «особливий статус»?

І, мабуть, найголовніше. Нинішня війна не лише має потужну інформаційну складову - вона вся, від початку й до кінця, базується на російській пропагандистській дезінформації, спричинена й породжена брехливою російською пропагандою. Російська пропаганда є початком, першоосновою й сутністю нинішньої війни. Якби не ця пропаганда - ніякої війни не було б, ніяких терористів-сепаратистів.

Єдиний можливий шлях до примирення полягає в тій самій площині. Воно, примирення, можливе лише тоді, коли з жителів окупованих територій спаде інформаційна паранджа облуди й омани. Саме так відбувається на звільнених територіях. Саме так мало б відбутися й у всьому Донбасі. Але - чи відбудеться тепер?

Не треба бути геніальним прогнозистом, щоб передбачити: обрана за умов «особливого статусу» місцева влада - ах, даруйте, місцеве самоврядування - зробить усе від неї залежне, щоб жителі підконтрольних їй територій так і перебували в російському інформаційному полоні. Всі зусилля Києва будуть марними, бо місцева влада просто не матиме іншого виходу: будь-яка правдива інформація делегітимуватиме її в очах її ж виборців. Виборці просто зрозуміють: їх підло обдурили, скористалися їхньою довірою та їхньою непоінформованістю, а люди, за яких вони проголосували, прийшли до влади в шахрайський спосіб.

Уже сьогодні можна хоч парі укладати: в інформаційній сфері це теж буде «особливий» - і навіть дуже особливий - статус, а українські ЗМІ так і залишаться в Донбасі непроханими гостями.

Тож жителі територій із «особливим статусом» і надалі будуть упевнені: в Україні - фашисти, всім заправляє «Правий сектор», Президента «всі нормальні люди» поміж собою звуть не інакше, як «Потрошенко», російськомовних громадян ґвалтують і вбивають унайзвірячіші способи, їх, донбасівців, збираються чи то знищити, чи то виселити, а війну розпочали американці. Зауважте лексику, що вживають щодо української сторони не лише російські ЗМІ, а й російські офіційні особи. «Карателі», «окупанти», «не Донецьк прийшов зі зброєю до Києва, а Київ до Донецька». Вся ця лексика свідчить: Росія де-факто визнає «незалежність» Донбасу.

Вороже ставлення донбасівців до України не лише не зникатиме, а ще й добре, коли не посилюватиметься. Нікуди не зникне страх - елементарний страх перед Україною, коли донбасівці шукатимуть захисту хоч у чорта лисого, хоч у чорта з рогами. «Росія! Путін!» - це в уяві донбасівців так і залишиться не просто омріяною метою, а єдиним шляхом до порятунку. Київська влада вважатиме, що, запровадивши «особливий статус», вона «напівоволоділа» Донбасом? А донбасівці вважатимуть, що, змусивши Київ запровадити «особливий статус», вони «напіввизволилися» від України.

Скажете, коли донбасівці зможуть вільно їздити до інших регіонів України, вони все побачать на власні очі? Мушу розчарувати: дуже значна частина жителів регіону не їздять не лише до інших регіонів країни, а й до інших районів власних міст; таким уже є усталений життєвий уклад у Донбасі: дім - робота - дім - робота - відпустка у власному присадибному господарстві.

Та й навіть ті, хто їздитиме... Російська пропаганда ще з 1990-х років уживала й уживає штамп «фашистська Латвія». Чимало росіян їздять до Латвії, в Юрмалі - цілі квартали росіян. А стереотип про «фашистську Латвію» живе й нікуди не зникає. Приїхавши кудись туристом, дуже важко збагнути: є там фашизм, а чи немає. Тим паче, коли не знаєш: а що воно таке - той фашизм, бо російська пропаганда називає фашизмом що завгодно.

А ще приїжджі з Донбасу підуть на Майдан Незалежності й побачать сумнозвісні книжкові розкладки, що знову з'явилися на звичному місці. А там - цілий плакат про те, як Донбас був споконвічною українською територією, де шанували все ведичне, тобто споконвічно українське, а потім прийшла клята Росія, навмисне й цілеспрямовано заселила регіон самими лише п'яницями та злочинцями, які нині тільки й живуть там, а українців на шахти не пускала, бо українці не мали паспортів. Ну, й як ви гадаєте: після того в них виникне нестримне бажання до єднання?

А ще приїжджі з Донбасу почують Українське радіо, яке транслює велемудрі бесіди про те, що хоч у гуманітарній сфері наші відносини з Росією зіпсовані надовго, але Україна має докласти всіх зусиль, аби розвивати економічну співпрацю з Росією. Почують - і знову відчують себе авангардом економічної співпраці, поводирями й месіями, що мають вести за собою чи то осліплих, чи то подурілих «укропів» до російського економічного раю.

Хоч би як, а інформаційну складову «особливого статусу» законопроект не регламентує. Ніяк не регламентує, взагалі її не зачіпає.

Нарешті, законопроект стверджує: «Держава гарантує право використання російської або будь-якої іншої мови у суспільному та приватному житті». Прочитає донбасівець це речення - й що він гадатиме? Правильно: що поза «особливим статусом» в Україні не дозволено використання російської мови ані в суспільному, ані навіть у приватному (!) житті. І спробуйте довести йому, що це не так - адже гарантує це саме законопроект про «особливий статус»! Залишиться тільки подякувати за те, що держава милостиво дозволяє щось там таке у приватному житті - адже, як відомо, за фашизму приватне життя є цілковито одержавленим і суворо регламентованим! Тож і спробуйте потім довести навіть освіченому донбасівцеві, що в Україні - не фашизм...

Борис Бахтєєв