У вересні 2012 року, напередодні парламентських виборів, усеукраїнське соціологічне опитування, проведене за участі Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, засвідчило: більшість громадян отримує основну інформацію про учасників виборчої кампанії та її перебіг за допомогою телебачення. На другому місці була преса (майже чверть опитаних виборців), радіо й Інтернет - на третьому (менше, ніж по 10%). Тож не випадково директор Фонду Ірина Бекешкіна, підбиваючи підсумки дослідження, наголосила: «Абсолютним лідером виборчих перегонів є телебачення. Всі інші засоби масової інформації навіть близько не стояли. Зараз вибори робить телебачення».

І хоча за останні два роки соціологічні дослідження стосовно впливу тих чи інших ЗМІ на українських громадян, наскільки мені відомо, не проводилися, і без них можна впевнено стверджувати: ситуація принципово не змінилася, головним авторитетним джерелом інформації, передусім про політичні процеси, для людей було й залишилося телебачення. Так само на другому місці, безумовно, преса - газети та журнали-тижневики, на третє, очевидно, після початку Євромайдану вийшов Інтернет.

Звісно, межі між цими різновидами мас-медіа сьогодні достатньо умовні, на порталах провідних телеканалів можна прочитати аналітичні статті, газети та журнали (навіть у провінції) мають свої мультимедійні сайти, а телебачення активно використовує Інтернет, проте все ж кожен ЗМІ має свою «базову», вихідну «точку», яка ідентифікується з ним у масовій свідомості: «плюси» - це телеканал, «День» - газета, а Радіо «Свобода» і є Радіо «Свобода», хоча вже кілька років насправді це, передусім, мультимедійний Інтернет-проект.

Отож попри всі технологічні новації паперова преса й сьогодні залишається важливим чинником формування суспільних настроїв і громадської думки, головним інструментом інформування (чи, у певних випадках, свідомого дезінформування) приблизно чверті українських громадян.

А це означає, що для успішного функціонування українського національного інформаційного простору (який поки що тільки теоретично є таким), тим більше за воєнних умов, потрібна ціла система друкованих видань, яка не виконуватиме зовнішні «замовлення». Причому не має великого значення, йдеться про «замовлення» путінської команди, передане через цілу низку посередників і виконане по-тупому чи по-високопрофесійному, чи про «замовлення» російських ліберальних олігархів, які все одно живуть ідеями «спільної історії» та «спільної культури». Потрібна система регіональних та загальнонаціональних проектів, без яких вижити державі буде куди важче.

Ясна річ, це не повинні бути державні проекти (якщо держава щось і має підтримувати, так це - через спеціальні самоврядні фонди - інтелектуальні й мистецькі видання, але про них окрема розмова). Так само це не повинні бути (принаймні на певний час, на декілька років) і проекти, зорієнтовані на грошовий прибуток. Ідеться про періодичні видання, що примножуватимуть (перепрошую за дещо кострубатий термін) загальнонаціональний соціальний капітал. А це не менш важливо для справжнього, креативного бізнесу, ніж гроші, бо є фундаментом стабільності суспільно-економічного життя країни. Бо з мас-медіа за умов інформаційної війни так само, як і зі звичайною армією: хто не хоче годувати національні ЗМІ, годуватиме чужоземні. Чи просто втратить усі (чи майже всі) свої капітали й відправиться на тривалу екскурсію «місцями трудової слави» Лебедєва й Ходорковського.

Інакше кажучи, фінансування таких видань зменшить, часом досить помітно, чисті доходи великого бізнесу, але стане своєрідним страховим полісом його стабільного існування в цивілізованому європейському просторі. А далі, в міру виходу України з економічної кризи та відновлення/зростання кількості платоспроможних споживачів друкованої преси, деякі з таких проектів неодмінно стануть комерційно прибутковими чи принаймні впевнено «триматимуть штани». Бо ж, попри загальносвітову тенденцію падіння числа читачів паперової преси, старші та середні вікові групи українських громадян у цьому питанні достатньо консервативні, от тільки з грошима у них складно. І зовсім не тому, що вони не хочуть працювати.

Скажімо, автор цих рядків, який за всіма критеріями належить до середнього класу, змушений був за останні півроку різко скоротити число купованих ним тижневиків, адже кілька сотень гривень на місяць - це реальні гроші для тих, чиї зарплати, гонорари й інші заробітки не прив'язані до курсу долара і сплачуються цілком легально, чи не так? Тим більше (парадоксально, але факт), що якість деяких видань останнім часом (попри повну свободу слова) дещо знизилася. Чи то фінансові проблеми з належною оплатою експертів, чи підготовка до парламентських виборів, чи ще щось... Отож і доводиться переходити на читання необхідних, і тільки необхідних, статей в Інтернеті. А дехто з моїх друзів узагалі змушений був відмовитися від купівлі газет і тижневиків, до яких вони давно вже звикли.

Утім, це тільки суб'єктивні спостереження та міркування. Але те, що масовий споживач паперової преси не належить до грошовитих суспільних прошарків, - беззаперечний факт. Хоча би тому, що представники цих прошарків, за рідкісними винятками, не беруть у руки нічого, крім «глянцю» (який у даному разі можна винести за дужки, бо з «красивих» видань, наполовину чи на третину заповнених рекламою, автору відомо тільки одне, де решта об'єму була заповнена інтелектуально-аналітичними текстами, - журнал «Народний депутат» до того, як потрапив у руки екс-нардепа Ржавського; але це був щомісячник, а не щотижневик, і згадався він тут тільки як приклад того, що й «глянець» можна спробувати поєднати з серйозними статтями).

Відтак, попередній висновок:

-  за нинішніх обставин потрібні одна, дві чи три загальнонаціональні щоденні газети, причому не «метелики» (одна чи дві - обов'язково україномовні), які би поширювалися безплатно, мали сучасний вигляд і грамотно подану - поміж іншою - серйозну інформацію;

-  не менш потрібні й газети «для всіх», що надходитимуть до продажу за прийнятними цінами; у цьому плані, як на мене, виглядає доцільною реанімація «Газеты по-киевски» з усіма її регіональними варіантами; от тільки мовний режим її за умов наступу «русского мира» і відчутного зростання популярності всього українського вже не може залишитися колишнім - можливо, він міг би бути 50/50;

-  на ринку тижневиків журнального формату все було більш-менш нормально ще торік, до скуповування всього, що тільки можна, групою компаній ВЕТЭК, тобто Сергієм Курченком, який представляв інтереси самі-знаєте-кого; як на мене, знайти спосіб відновлення статус-кво - це питання не тільки національної інформаційної безпеки, а й реального подолання спадщини справді злочинного режиму, що зміцнить довіру більшості українських громадян до чинної влади;

-  нагально потрібні тижневики, побудовані навколо телепрограм і світу телебачення на загал, які би, на відміну від нинішніх, максимально дистанціювали аудиторію від «русского мира» з усіма його химерами; ясна річ, що від нього повинне передусім дистанціюватися саме телебачення, але якщо ми не хочемо відтворення усіляких «новоросій» і «малоросій», неприйнятним є зарахування московських акторів до числа «наших», «вітчизняних» і «своїх»;

- варто спробувати, скориставшись сприятливою політичною ситуацією, після майже 20-річної перерви відновити один-два бізнес-щотижневика українською мовою; певне число великих бізнесменів вже розуміє, що без побутування української мови в усіх сферах суспільного життя (а не лише в «гуманітарному гетто») подальше існування Української держави та їхнього бізнесу в ній є вельми проблематичним.

Окреме питання - тижневики газетного формату. Можуть зауважити, що існує «Дзеркало тижня» зі своїми читацькими колами та традиціями. Так, існує, і це дуже добре, - але в силу певних обставин «Дзеркало» є занадто, сказати би, партизованим тижневиком. Потрібно ж партійно нейтральне (але в умовах інформаційної війни - не політично нейтральне!) універсальне видання, яке би читач, особливо в провінції, міг купити за прийнятну ціну й яке давало би поживу для його розуму.

Інакше кажучи, може йтися про друкований у двох мовних варіантах (як «Дзеркало») тижневик чи, краще, про два - російськомовний (який враховує специфіку своєї аудиторії і поволі, без надриву й істерик, змістовно «десовєтизує» її, запросивши до участі кращих російських журналістів та науковців, що займають послідовно антипутінську й антиімперську позицію та яким у Росії фактично немає де друкуватися); й україномовний, який теж без істерик звертається передусім до людського начала та до сфери «високих» почуттів. Інакше кажучи, конче потрібен український - не лише за мовою, а й за змістом - тижневик. Ним міг би стати реанімований на новій основі чорноволівський «Час/Time» як позапартійне політичне (від геополітики до культурної політики) видання. Чимало читачів середнього та старшого віку ще пам'ятають цей тижневик, і прізвище Чорновіл асоціюється в них із В'ячеславом Максимовичем...

Одне слово, не слід забувати максиму «на війні - як на війні», навіть якщо ця війна інформаційна (а в нашому випадку - далеко не тільки інформаційна...), - і діяти відповідним чином. Не тільки «маленьким українцям», а й великим бізнесменам. У тому числі - й тим, що наразі перебувають у владних кабінетах та не проти примножити свої статки. Адже сьогодні для великого бізнесу України настав «час істини»: чи готовий він, нарешті, подолати свій «синдром Шури Балаганова», тобто піднестися над власним хапальним рефлексом, який об'єктивно веде його (і країну) до катастрофи. Зрештою, невже в капітанів вітчизняного великого бізнесу відсутній спортивний азарт і бажання начисто переграти якогось там підполковника КҐБ?