Парадокс, але завдяки війні на українські телеекрани повертається життя. Хоча, на перший погляд, війна з її неминучими смертями й життя ‒ поняття взаємовиключні. Але тільки на перший і дуже вже поверховий.

Не знаю, чому раніше нікому з телевізійників не спало на думку зафільмувати будні фронтових медиків, які рятують від, здавалося б, неминучої загибелі учасників АТО, але маємо, що маємо ‒ першими проорали цю цілину на каналі СТБ.

26 та 27 червня тут у випусках «Вікон» вийшли два репортажі Дарини Чиж «Ангели війни». Разом вони можуть претендувати на цілком завершений документальний фільм. За умови, якщо поціновувачі вишуканої естетики її тут не шукатимуть (вибачте за мимовільний каламбур).

Бо знімала кореспондент сама, без професійного оператора. Його просто не дозволили взяти: в машині швидкої допомоги немає місця для зайвої людини. Тож Дарині довелося крутитися в двох журналістських іпостасях. І хай хтось із метрів посміє скривитися на її кадри. Навряд чи в таких умовах вони зняли б щось краще.

На перший погляд, репортажі Дарини Чиж про будні військових медиків нічим не відрізняються від тисяч подібних баянів, із яких купа репортерів починає свій тернистий шлях у журналістиці. Адже що може бути простішим і геніальнішим, аніж напроситися в швидку, щоби потім описати враження неофіта від роботи екіпажу. Якщо цей неофіт досить талановитий та ще й йому дико пощастить на неординарні випадки або ж таких самих цікавих персонажів, його репортаж справді зможе претендувати на певні відкриття.

Проте всі ці умови й передумови успіху годяться для мирного життя. Коли ж ти напрошуєшся в зону бойових дій, мусиш бути готовим до того, що жоден закон мирного часу тут не працює.

Юній кореспондентці СТБ вдалося підлаштуватися під закони саме часу воєнного. Жодних тобі дівчачих емоцій, сліз, істерик (власне, істеричку, мабуть, у польове відрядження до прифронтової зони й не послали б!) упродовж усього репортажу.

Журналістка починає свою розповідь про «Ангелів війни» зі знайомства з бригадою волонтерів ‒ лікарями Арменом та Іллею разом із медсестрою Оленкою, в Ізюмі.

Це місто, де розташовано штаб АТО й військовий шпиталь. Куди, власне, й доставляє поранених із передової бригада з німецького (за місцем виробництва) реанімобіля.

Ця швидка ‒ єдина машина, яку не зупиняють по дорозі з Ізюма, райцентру на кордоні Харківської та Донецької областей, до зони бойових дій. І вона в дивовижний спосіб примудряється на воєнних дорогах, переораних БТРами чи танками, розвивати швидкість до 170 км/год.

На цій швидкості навколишні пейзажі не надто познімаєш, тому авторка репортажів зосереджується переважно на розмовах із медиками. Армен ‒ лікар іще з Майдану, куди приїхав аж із Сибіру, де працював на той час. Ілля ‒ його побратим теж із часів Революції гідності.

Обидва вони не надто багатослівні, але якщо й розповідають кореспондентові щось, то переважно про свою роботу.

Страху перед смертю в них обох давно немає, ще з Майдану. А коли йдеться про те, як вирвати з лап смерті поранених, обидва ладні своїй машині крила прикрутити або ж повітряну подушку ‒ так хочеться довезти хлопців живими.

Армен каже, що в їхній швидкій не помер жоден поранений, а Ілля зауважує ‒ на ім'я і в обличчя своїх пасажирів не пам'ятає. Проте чомусь може відтворити всі їхні слова.

За три місяці проведення АТО глядачеві загальнонаціональних каналів якщо й показували поранених і тих, хто повертає їх до життя, то лише у військових шпиталях. А ось як бійці долають шлях від поля бою до шпиталю, показали, здається, вперше.

І завдяки двом репортажам Дарини Чиж ми побачили, що поранених вивозять за лінію фронту не лише машиною швидкої, але й медичним бронетранспортером, і вертольотами...

Є при наших Збройних силах і невеличкий польовий шпиталь, де хірурги роблять невідкладні операції, щоби потім доставити пораненого вже до стаціонару.

Ці раніше мало кому відомі деталі роблять репортажі насиченими й, сказати б, тривимірними. Ну, а якщо додати до них зізнання польових хірургів про те , що їм для захисту кисневого балону (не собі!) від ураження кулею чи осколком довелося виміняти броники, героїзм лікарів на передовій набуває якихось біблійних масштабів.

У першій частині свого спеціального репортажу про «Ангелів війни» Дарина Чиж показує відносне затишшя, коли для її бригади роботи виявляється на так багато, а на блокпосту поблизу Красного Лиману до медиків звертається хіба що один легко поранений.

Інші бійці блокпосту, а це ‒ екс-беркутівці, які не втекли з країни після Майдану, а, навпаки, воюють нині пліч-о-пліч із майданівцями, підходять до лікарів із подяками, або ж жартують на житейські теми.

Друга частина «Ангелів...» пронизана болем і страхом. Не за власне життя, а за того, кого можеш не довезти. Саме тоді, коли бригада везла на вчорашній блокпост гостинці ‒ цукерки та згущене молоко, яке просили бійці, під Красним Лиманом точився кривавий бій. Той, під час якого загинуло 13 десантників.

Журналістка стала свідком, як із БТРа винесли на ношах два мертві тіла. Їм «Ангели війни» вже нічим допомогти б не змогли. Але хлопцеві з простріленим хребтом... Ілля, Армен та Оленка без жодної метушні, по-діловому злагоджено вантажать ноші з пораненим до швидкої й летять на немислимій для цих доріг швидкості до Ізюма. Незважаючи на постріли, що лунають зусібіч.

Ілля, навпаки, коли чує вже в дорозі звуки обстрілу, кричить у рацію: «Я тебе постреляю щас!» і крутить баранку, віртуозно об'їжджаючи бетонні блоки та колони техніки й не зупиняючись на нашому блокпості (це видно з жовто-синього прапора над ним).

Вони довезли, і хлопець вижив.

А спустошена емоційно й фізично бригада ввечері сідає на лавочку під шпиталем побалакати «за життя». Тут і дізнається юна журналістка, чого ж боїться вірменський лікар Армен, якщо це не смерть. Відповідь проста й очікувана як на людину з гідністю. Лікар боїться зради від найближчих людей, ножа в спину.

Медсестра Оленка зізнається у відвертій розмові: найбільше її переслідує запах крові. Здається, його вже ніколи не вдасться відмити...

Авторові «Ангелів війни» дуже пощастило з екіпажем швидкої, членом якого вона стала на кілька днів.

Такий потужний людський матеріал нічим не зіпсуєш, навіть відсутністю досвіду. Дарина Чиж, відчувши, що на журналістському віку нечасто трапляються такі герої, свідомо відкинула будь-які претензії на авторський погляд.

Фільмуючи будні прифронтових медиків, вона забула про репортерські амбіції, віддавшись течії подій. У наслідку глядач отримав безпристрасну хроніку щоденного подвигу. На війні як на війні, хай це й триста разів трюїзм.

Наша нова реальність ‒ війна як робота. І дедалі більше телевізійників приходять до розуміння цього, показуючи буденність справжнього героїзму.

Аби лишень ми не стали свідками зворотнього процесу ‒ знеособлення цієї війни-роботи, коли за страхітливими, але вже рутинними буднями перестанемо бачити людину.