Що саме це було - бравада, свята впевненість у власній правоті чи звичайнісінький картярський блеф, сказати важко, але факт залишається фактом: Україна чомусь не злякалася чергової газової війни з Росією. Натомість виставивши позов до «Газпрому» на 6 мільярдів північноамериканських доларів переплати за газ.

Про що українському глядачеві радісно повідомили всі новинні випуски 16 червня, в понеділок. Починаючи з 9-ї ранку, тему виводили в топ усі інформаційні програми, адже саме з цієї години Росія перекрила поставку газу до України, не дотиснувши напередодні «Нафтогаз» щодо виплати боргу в розмірі майже двох мільярдів доларів.

Газ і все навколо нього впродовж десятиліть був і є для України гемороєм, головним болем, виразкою шлунку (далі читай медичний довідник, аж до ящура, не помилишся у визначеннях) у її так званих партнерських відносинах із північно-східним сусідом. Найчастіше - предметом шантажу з боку останнього. І ось ми вперше стали свідками, як нова українська влада перестала стелитися перед «старшим братом», зробивши спробу перевести політичне питання в економічну площину.

Цікаво, що коли інформаційні випуски повідомляли про позов «Нафтогазу» до «Газпрому», на деяких каналах «цнотливо» опускали таку деталь: українська енергокомпанія подала його до Стокгольмського арбітражного суду начебто пізніше, ніж «Газпром» - проти «Нафтогазу».

Якщо зранку ця новина ще озвучувалася, то ввечері практично замовчувалася. Тим самим у глядача, можливо, хотіли сформували думку - Україна в газовому питанні почала не просто реагувати на виклики, а завдавати превентивних ударів?

Що ж до того, чи має шанси наша країна довести в Стокгольмі свою правоту - звісно, слово отримали експерти щодо газових питань. Хай мене скільки завгодно звинувачують у давній упередженості до традиційної й остогидлої «обойми» експертів (і правильно, до речі, звинувачують!), але Карл Волох - на голову вищий за них, готових коментувати абсолютно все. Та ще й виробивши при цьому похвальну з погляду самозбереження звичку коливатися разом із «генеральною лінією».

Отож, в ефірі «ЕспресоTV» цей блогер та активний учасник люстраційних пікетів українських судів надзвичайно дохідливо розповів, які шанси перемогти має Україна в Стокгольмському арбітражі.

Дуже легко документально довести, що газові контракти 2009 року «Нафтогаз» підписував під тиском, - підкреслив Карл Волох. Бо ж тоді йшлося про погрози припинення газових потоків не лише до України, але й до Західної Європи.

Щодо позову «Газпрому» проти «Нафтогазу», то це, вважає активіст - не більш ніж блеф. Адже насправді такого позову ще не існує, й це підтвердив прем'єр-міністр РФ Дмитро Медвєдєв. Який усього-на-всього сказав, що «Газпром» розглядає можливість такого позову. А це означає, зазначив Карл Волох, що жодної копіткої роботи, яка завжди передує подібним позовам, «Газпром» іще не проводив. Тоді як «Нафтогаз України» всі документи проти російського газового монополіста давно підготував, прорахувавши можливі ризики від недопоставок газу.

Наступного дня, 17 червня, місію головного втихомирювача пристрастей за газовими війнами взяв на себе Арсеній Яценюк. Як завжди, його виступ під час прямої трансляції засідання Верховної Ради на каналі «Рада» (частково підхопленої 5-м каналом) змусив буквально прикипіти до екрана всіх небайдужих.

Арсеній Петрович одразу ж розрядив обстановку «доброю новиною» про те, що надворі літо. Ті, хто був не в курсі, до чого тут пора року, все-таки трохи згодом доп'яли: влітку споживання газу набагато менше, тож Україна дотягне до початку опалювального сезону з газом власного видобутку та з підземних сховищ. А отже, резюмував прем'єр, Третьої газової війни нам боятися нічого.

Пан Яценюк настільки захопився бойовим дискурсом у газових відносинах України з Росією, що не гірше за Андрія Дещицю продемонстрував знання актуальної вокальної творчості, процитувавши рядок із пісні Святослава Вакарчука «Я не здамся без бою!»

Фраза Арсенія Петровича «Українці більше не дотуватимуть "Газпром" на 5 мільярдів доларів за рік!» стала рекордсменом за цитованістю в усіх випусках новин того вечора.

Войовничий дух української сторони в невдалих газових переговорах із російськими колегами відчувався і в інтерпретаціях представниками влади вибуху на газогоні «Уренгой - Помари - Ужгород» у Полтавській області.

Не встигли російські ЗМІ з очевидною зловтіхою повідомити, що вибух стався через розгерметизацію труби, як МВС в особі його глави Арсена Авакова розповсюдило власну (вона ж єдино правильна :)) версію вибуху - терористичний акт.

Зворушлива любов пана міністра до малювання схем і тут виявила себе в усій красі. Він показав поштивій публіці на малюнках, де саме (на перетині чотирьох магістральних гілок) вибухнув газогін, зробивши висновок - саме через це можна кваліфікувати вибух як теракт. Ну, ще й на додачу браві підлеглі пана Авакова знайшли в потрібному місці залишки вибухівки.

Отож, під кінець дня інші версії нашими телевізійниками-новинарями вже не розглядалися. Тим паче, оператори газогону повідомили, що на транзит блакитного палива до Західної Європи ця катастрофа не вплине. А якщо так, то з усім іншим упораємося.

Цей перехід від дискурсу полохливого зайця під кущем, жертви обставин, до мови якщо не хижака, то принаймні безстрашного захисника власної домівки як у політиків, так і в журналістів, сподіваємося, означає, що ми перестали бути рабами й заручниками геополітичного становища.

Бо те, чого всі так боялися, тобто теракти й майже повноцінне військове вторгнення, з усіма наслідками у вигляді розбомблених будинків, їхніх упосліджених чи навіть убитих мешканців стало реальністю. А якщо вже воно сталося, то тут уже не до делікатності. Тут треба просто воювати. На всіх фронтах. У тому числі - на інформаційному.

Дивовижну безстрашність виявили навіть деякі народні депутати. Юрій Сиротюк не побоявся поїхати в зону АТО, про що щиро й розповів у прямому ефірі «Підсумків з Миколою Вереснем» на «Еспресо TV» 17 червня.

Народний депутат так яскраво й емоційно ділився враженнями про дірявий кордон і забезпечення українських бійців, що звів нанівець усі бравурні рапорти генералів про те, що кордон на замку, а вояки просто-таки купаються в розкошах. Ну, тобто забезпечені всім необхідним для відбиття атак терористів.

Слов'янськ, як стверджував нардеп від «Свободи», геть не оточений нашими блокпостами, навпаки, це бойовики їх блокують. Серед керівництва АТО нема жодної координації, бо керує Антитерористичним центром старенький засновник «Альфи», який учився не війну з терористами вести, а створювати локальні підрозділи спецпризначення. Саботаж тилових служб зашкалює, адже вояки сплять на голій землі, а воюють у домашніх черевиках. Такий самий саботаж присутній і в Генштабі МО, де не менш ніж 40 офіцерів підозрюються у зв'язках із російськими спецслужбами. Проте яких, утім, дуже складно не те що притягти до відповідальності, але й навіть озвучити їхні прізвища, як стверджував нардеп від «Свободи».

Але в будь-якому разі те, що відбувається на Донбасі, не можна називати Антитерористичною операцією, бо це справжня, без жодних перебільшень, війна. Отже, вимагав Юрій Сиротюк, треба зрештою назвати речі своїми іменами й запровадити в двох східних областях України воєнний стан.

Не можна сказати, що враження нардепа відрізняються від того, що на власні очі бачать тележурналісти загальнонаціональних каналів, які працюють у зоні АТО.

На каналі «2+2» з 16 червня навіть випуск вечірніх новин переформатували, назвавши його «Спецкор». Веде цей мікс із включень зі східного фронту, «паркетних» хронік та гарячих новин Олександр Моторний, відомий своїми репортажами з гарячих точок. Минулого тижня прямі включення зі східного фронту забезпечував Олександр Загородний, який виходив на зв'язок зі студією через скайп.

Як на мене, це новий крок до такого висвітлення стану справ у зоні АТО (назвемо цю війну офіційно), щоб у глядача складалася більш-менш чітка картина про успіхи чи поразки наших військ, але й водночас не розголошувалася військова таємниця.

Добре, що в РНБО нарешті з'явився офіційний речник - Володимир Чеповий, включення з брифінгів якого стали одним із елементів «Спецкора».

Чи не головна чеснота програми - чітка структурованість. Глядач, який стежить за новинами з зони АТО, може перемкнути на програму саме в той момент, який його цікавить - хай це будуть зведення з театру бойових дій або ж «паркетна хроніка» з Верховної Ради.

Яка, до речі, у виконанні Ірини Павленок перестала бути такою, перетворившись на саркастичні репортажі про «титанічні» зусилля депутатів змінити все так, щоб, як заповідав МихМих Жванецький, нічого при цьому не змінювати. Саме в такому стилі кореспондент в середу, 18 червня, розповідала про те, як нардепи докладають «нелюдських зусиль» до власного саморозпуску.

До речі, саме «Спецкор» у п'ятницю, 20 червня, ексклюзивно повідомив своєму глядачеві, що Петро Порошенко, перебуваючи в Святогірську, буквально за кілька хвилин підпише свій план щодо призупинення українською стороною вогню на тиждень.

«Спецкор» також робить спроби сформувати національний пантеон героїв, поступово відходячи від зображення бійців на передовій лише як жертв злочинного саботажу тилових відомств.

Щоправда, перша така спроба стосувалася героїв полеглих, тих самих, зі збитого терористами літака Іл-76 над Луганськом. Кореспондент поспілкувалася з друзями та рідними дніпропетровських десантників, серед яких були досить успішні бізнесмени, які, покинувши справу свого життя, пішли захищати Батьківщину. Цей репортаж, як і багато інших, зі «Спецкора» плавно перекочував у головний випуск ТСН на «батьківському» каналі «1+1». Тобто маємо тісну кооперацію в межах телевізійного холдингу.

Попри весь жах щоденних утрат і масштабність гуманітарної кризи на Донбасі, що неухильно переростає в катастрофу, ведучі новин на загальнонаціональних каналах навчилися повідомляти про це більш стримано, без істерики. Може скластися враження, що вони геть зачерствіли, але реальність така, що нагнітати негативні емоції - лише на користь ворогові. Нам же треба зберігати холодну голову, аби, наскільки це можливо, не допустити жертв іще катастрофічніших.

Безстрашність, яка стала замалим не національною рисою в умовах війни, втім, не означає, що в ефірі треба озвучувати явно маніпулятивну інформацію. Та ще й посилатися при цьому на джерела з терористичних організацій на кшталт «ДНР» чи «ЛНР». Що зробила в ефірі каналу «112 Україна» Тетяна Гончарова 18 червня.

Ведуча, розповідаючи про те, що терористи оточили рештки літака Іл-76, не даючи українській стороні забрати тіла загиблих, раптом зачитала «інформацію», що представники «ЛНР» провели власне розслідування й стверджують: літак нікого не перевозив, а йшов порожняком, щоб забрати на борт загиблих унаслідок перестрілки в луганському аеропорті. Пославшись при цьому на джерела з тієї самої «ЛНР». Це повідомлення Тетяна Гончарова, щоправда, назвала «суперечливою інформацією». Не знаю, чи цей епітет виправдовує використання ворожих джерел, які апріорі не піддаються перевірці.

Того ж вечора в програмі «Час. Підсумки дня» на 5-му каналі ведуча Яна Конотоп під завісу зачитала повідомлення, що тіла екіпажу Іл-76 терористи все-таки дозволили вивезти з території аеропорту. Про 40 загиблих десантників тут чомусь теж не йшлося, тож глядач завис у позі знака запитання: то де ж таки тіла тих, імена яких оприлюднили ще в день катастрофи 14 червня?

Наступного дня, втім, усі загальнонаціональні канали повідомили, що тіла всіх 49 загиблих таки перевезли з Луганська до Дніпропетровська, показавши досить моторошні кадри з фурою-рефрижератором, у якій їх перевозили.

Тим часом усю другу половину тижня на екранах неподільно панував Президент Порошенко, якому явно сподобалася нова роль президента-миротворця.

Почалося це інформаційне панування в четвер, 19 червня, коли на засіданні Верховної Ради в прямій трансляції каналу «Рада» Президент Порошенко зацитував сингапурського правителя Лі Кван Ю. Це саме ті слова, які давно стали загальниками для всіх непримиренних борців із корупцією. Мовляв, щоб подолати це зло, треба посадити трьох друзів. Цитату Петро Порошенко адресував щойно проголосованому депутатами новому генпрокуророві Віталію Яремі.

Кого з друзів новопризначений генпрокурор обере кандидатами на «посадку», досі лишається таємницею. Як і те, що збирається Віталій Ярема робити з 7-кімнатними апартаментами - кабінетом генпрокурора, що дісталися йому «в спадок« від Віктора Пшонки.

Новинарі того вечора зробили сюжет про любов до розкоші екс-прокуратора головною родзинкою випусків новин.

Увечері 20 червня, коли Петро Порошенко, як і обіцяв, здійснив перший робочий візит на Донеччину, народ, споглядаючи легітимного Головнокомандувача в польовій іменній формі посеред переселенців у Святогірську чи в наметі бійців АТО (ну, й в оточенні охорони, не без того), тихо сповзав із диванів перед телевізорами. Адже ніхто не вірив, що обіцянку новообраного Президента здійснити перший візит саме на Донбас вдасться реалізувати. Та й сепаратисти, й голова Донецької ОДА Сергій Тарута не радили цього робити, недвозначно натякаючи: гарантій безпеки в такій поїздці ніхто не дає.

Проте Петро Порошенко приїхав-таки на Донбас, та ще й у місце, святе для свого попередника - Святогірську лавру. Тим самим давши зрозуміти - Баті тут уже нічого не світить. Відтак навіть мирний план, озвучений у короткій версії вже там, у Святогірську, не сприймався якоюсь фантастикою.

До честі наших телевізійників, вони підійшли до висвітлення цієї геть непересічної, ба навіть сенсаційної події без жодного пафосу, по-діловому. Так, наче сталося щось давно очікуване, жадане й саме тому - буденне. Не знаю, що це було - синдром емоційного вигоряння через трагізм подій упродовж останніх півроку чи, навпаки, найвищий пілотаж, що його опанували телевізійники, але пафосу й запобігання перед Президентом останні благополучно позбулися.

Принаймні, Наталя Мосейчук у випуску ТСН («1+1») від 20 червня розповідала про мирний план Президента без жодних емоцій у голосі чи на обличчі. Ведуча чітко озвучила всі 15 пунктів плану, підкресливши - якщо ворог не складе зброю й продовжить війну, його безжально знищуватимуть усіма силами АТО.

Неділя, 22 червня, попри всі страхи перед можливими провокаціями (від гіркіних-бородаїв-пушиліних-царьових з дозволу Путіна можна було чекати чого завгодно, аж до втілення в життя пісні «22 июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война»), стала знову ж таки черговим тріумфом Петра Порошенка.

Це було його перше повноцінне звернення до українського народу. І воно стало найкращим і найаргументованішим зверненням Президента України за 23 роки новітньої історії України. Яке впродовж дня не стомлювалися крутити всі загальнонаціональні канали.

Не знаю, хто саме пише Президентові його промови, але в будь-якому разі автори (припускаю, що тут ідеться про досить жорстко окреслені побажання Президента) спираються на реалії, на відміну від його попередників.

Але от щодо відкритості нового Президента у медійників виникають величезні запитання. Зустрічі його з медійниками відбуваються поки що лише у форматі офф-рекордз, й лише із топ-менеджерами. Всі рішення Президента, здається, ухвалюються кулуарно, а отже роль прес-служби зводиться до рядка в новинах на кшталт «Президент Порошенко мав телефонну розмову з тим-то й тим-то, як повідомляє його прес-служба».

Де брифінги Святослава Цеголка або речника АП? Де прес-конференції, на яких можна було б поставити запитання якщо не Президентові, то бодай голові його Адміністрації або його прес-секретареві (речнику)?

Враження складається таке, що нічого доброго, тобто відкритої політики в галузі ЗМІ, від нового Президента нам наразі не світить. Він сам вирішуватиме, коли й що сказати, не втаємничуючи журналістів у перипетії підкилимних перемовин і не даючи собі труду пояснювати свої дії громадськості. Я вже не кажу про Майдан, виконати заповіти якого Президент пообіцяв під час зустрічі з громадськими активістами в неділю, при цьому жодного разу так і не поспілкувавшись зі справжніми «Є-людьми» (Христина Бердинських).

Отож, з огляду на два тижні роботи нового Президента, маємо очевидний розрив шаблону. З одного боку, реальна боротьба з корупцією неможлива без політичної волі, що тримається на безумовній підтримці парламенту Президента в умовах парламентсько-президентської республіки. І якщо Президент згадав про Лі Кван Ю, суто авторитарного лідера, то парламент і генпрокурор, які захочуть зберегтися в політичному житті, просто змушені будуть віддати на заклання щонайменше трьох високопосадовців.

З другого боку, повноваження Президента сягають хіба що його побажань і натяків у межах Конституції-2004, тож реальні антикорупційні процеси залежать так само лише від бажання вповноважених чиновників покарати винних.

Здається, на нас очікують надзвичайно цікаві часи...