У своїй статті постійний автор «ТК» Сергій Грабовський ставить під сумнів відповідність прямих трансляцій установчих з’їздів політичних партій і блоків до суспільної місії та юридичного статусу Національної телекомпанії України. На початку серпня НТКУ вже пояснювала своє рішення транслювати (порушивши сітку мовлення) концерт, що проводився у рамках з’їзду Партії регіонів. «ТК» звернулась до каналу із запитанням, на яких засадах транслювався з’їзд Партії вільних демократів 17 серпня.

«Це був комерційний проект, - пояснили «Детектор медіа» у прес-службі Першого національного. – Всі учасники політичних перегонів мають рівні права. Ми опублікували наші розцінки на політичну рекламу і не маємо права нікому відмовити. Всі тарифи єдині для різних партій».  Проте у випадку з трансляцією з'їзду Партії вільних демократів ідеться про комерційну рекламу.

Як просто було Костянтину Сергійовичу Станіславському! Лише одним оком глянув на лицедійство акторів у тій чи іншій постановці, сказав: «Не вірю!» – і по всьому. Не треба жодних раціональних аргументів, досить сказати добре поставленим голосом ці два слова. На жаль, в мене немає вміння говорити таким голосом, та і звуть мене дещо інакше, тож доведеться пояснити, чому улюблений вираз Станіславського був першим, що спало на думку з самого початку прямої трансляції Першим національним якогось-там з‘їзду Партії вільних демократів.

П‘ятниця, 17 серпня 2007 року, 12 годин і, здається, 12 хвилин. Телевізор ввімкнений на моменті відкриття з‘їзду, хор співає «Ще не вмерла...». Й одразу видно, що український національний гімн для більшості учасників з‘їзду – це щось якщо й не чуже, то й не надто потрібне. Не рве за душу, от що. Навіть Сергій Одарич підспівує – чи то ворушить губами – якось мляво, наче відбуваючи обов‘язок.

Ні, я зовсім не стверджую, що той, хто завзято виспівує гімн, – це обов‘язково патріот і порядна людина (свого часу довелося бачити ґебешних провокаторів, які зі сльозами на очах виводили «Ще не вмерла Україна»). Але щодо зворотного – наполягатиму: політик чи просто громадський активіст, для котрого національний гімн – це тільки формальність, не може бути справді українським політиком. Так що підстави вигукнути: «Не вірю!» з‘явилися вже на першій хвилині трансляції з‘їзду.

Хоча – чому на першій? Ще перед цим, коли про факт майбутньої трансляції сповістили газети, цілий жмут яких я за звичкою читаю в метро дорогою на роботу. Подумайте самі: з якого це часу державне телебачення стало таким щедрим, що виділяє ледь не годину часу для прямого репортажу з передвиборчого з‘їзду третьорядної партії без реальних (принаймні, на сьогодні) шансів потрапити до нового парламенту? Може, я щось пропустив, але чи була така трансляція зі з‘їзду очолюваного Людмилою Супрун блоку «УРА»? Чи так лагідно ставиться Перший національний до «Свободи» Олега Тягнибока? Ні, пані та панове, щось тут не те.

Адже навіть у цитаделі демократії – США – ніколи не транслювали наживо з‘їзди місцевої компартії, навіть у найкращі її часи, коли вона – у відсотках – мала приблизно таку саму підтримку, як зараз вільні демократи в Україні. Навіть коли там Анжела Девіс виступала. Бо третьорядні учасники виборчих перегонів – це третьорядні учасники. Крапка. Якщо, звичайно, хтось дуже впливовий не хоче вивести їх на перший план чи зіпсувати комусь гру...

Ще одне «Не вірю!» викликала промова почесного голови партії Сергія Одарича. Якби прочитати цю промову в газеті «Правда» чи на інтернет-сайті «Обозреватель», враження було би, мабуть, іншим. А тут телебачення з його підступними крупними планами... Може, я й помиляюсь, але було видно, що трохи (чи сильно?) муляв Одарича навряд чи ним самим складений текст про те, що Ющенко і Тимошенко мають вийти до народу і покаятися за набраних ними у виборчі списки минулих виборів зрадників. Бо ж із кого складається переважна частина першої дванадцяти вільних демократів, як не із «ідейних перекинчиків» із фракцій НУ та БЮТ з певною домішкою керівників «жовтої» «ПОРИ»?

А ще чарівна сила телебачення показала, хто є хто у партії. Михайло Бродський, котрий виступав після Сергія Одарича, виглядав куди більш упевненим (сказати б, самовпевненим) і вільним від будь-яких внутрішніх гальм, аніж його партійний шеф (за посадою шеф, а насправді – зовсім ні, що наочно засвідчила невпевнена спроба Одарича втиснути монолог Бродського у якісь часові межі). І що цікаво: Михайло Бродський постійно імпровізував, відходив від «червоної нитки» свого монологу (яка полягала в оголошенні всіх інших політиків, крім вільних демократів, ублюдками), і ці пасажі (хоча взагалі-то імпровізація є сильною стороною Бродського) ламали всю логіку дійства.

Скільки нам було сказано і до з‘їзду, і під час його, що Партія вільних демократів – це за суттю своєю ліберальна партія. І от Михайло Юрійович полум‘яно викриває ті лиха, які несе нам усім, а насамперед молоді, рекламування горілки й тютюну у ЗМІ, особливо на телебаченні. Викриває Бродський й інші вади інформатизованого та насиченого телевізорами світу. Слід сказати, що його інвективи мають під собою реальний ґрунт, але... Це все зовсім не ліберальні, а щиро консервативні настанови, пане Бродський! Україні потрібні добрі консерватори, тож уперед!

... А тим часом телеглядача годували «картинкою» зі з‘їзду партії наче-лібералів, продовживши тим самим розкритиковані Бродським неподобства вітчизняного телебачення...

Утім, проблема – ліберали перед нами чи консерватори? – відійшла геть убік, щойно на великому екрані в залі партз‘їзду з‘явився екс-майор Микола Мельниченко, який мав виголосити заздалегідь анонсовану сенсацію. І тут уже вислів «Не вірю!» перетворився на якийсь приспів, що його хотілося повторювати впродовж усього монологу найбільш загадкового персонажу вітчизняної політики останнього десятиліття.

Скажіть, будь ласка, якщо Микола Мельниченко, як було сказано на всю Україну, і справді досі лежить у реанімації, то як лікарі могли дозволити влаштовувати телеміст із реанімаційною палатою? Я ще розумію запис телеінтерв‘ю, здійснений аматорською камерою. Але пускати знімальну групу в палату реанімації, встановлювати там апаратуру для телемосту, ризикуючи занести хворому якусь заразу... Не вірю! І яким чином взагалі можна заздалегідь оголошувати чийсь виступ у прямому ефірі, якщо людина справді за об‘єктивними показниками свого здоров‘я лежить у реанімації?

Тепер – про саму «картинку» з палати. По-перше, нам показали зарослого, демонстративно неголеного Мельниченка. Ясна річ, людина, котра не має сили навіть поголитися, викликає велике співчуття. Але ж це офіцер (і, зважаючи на кар‘єрний ріст, цілком професійний), це член суспільства, стереотипи поведінки котрого виключають неохайний зовнішній вигляд – за будь-яких обставин! Не можеш сам – попроси когось, але з‘явитися на публіці в неохайному вигляді ти не можеш, як би ти себе не почував.

Але зате який кадр, як він підкреслює страждання, аж сльозу прошибає... І хоча Микола Мельниченко – і це було видно завдяки телекамері – справді був не в формі, проте його зовнішній вигляд не можна назвати інакше, ніж постановочним. І взагалі вся сцена була скопійована зі взірців радянської доби – Павка Корчагін (чи то пак Микола Островський) звертається до комсомольського з‘їзду. З‘їзд клянеться ще більш запекло боротися за справу Леніна-Сталіна, проти троцькістсько-бухаринських ублюдків. Оплески, всі встають.

Зміст виступу екс-майора Мельниченка, в якому він увесь свій гнів спрямував на Ющенка, Тимошенко та Кучму, залишав враження ретельної відредагованості. Цікаво, чому екс-майор не включив до числа головних злодіїв сучасності такого собі політика М., котрому він ще влітку 2000-го року, за місяць до вбивства Ґонґадзе, дав інформацію про загрозу життю останнього? Чому Мельниченко не наголосив, що політик М. всю цю інформацію залишив при собі, вирішивши подивитися, як розвиватимуться події далі, щоби при нагоді використати величезної сили компромат? Чи, може, ця інформація призначена для оприлюднення ближче до фінішу виборчої кампанії?

... Кажуть, утім, що екс-майору стало зле після ефіру. Підвищився тиск. Та хіба це зайвий раз не підкреслює цинізм постановників усього дійства (пробачте за деталь біографії, але я все ж таки син не останнього за рівнем українського режисера-документаліста і знаю деякі подробиці відповідної кухні) – і хіба це не змушує ще раз сказати: «Не вірю»?

Тепер повернімося до виступу Михайла Бродського, де рясніло слово «ублюдок» на адресу всіх політиків, крім вільних демократів. Не буду витрачати час на дискусію про етимологію цього слова, скажу лише, що версія словника Володимира Даля, на яку послався Бродський, – не єдина і не найбільш наукова. Та справа в іншому. Яке б не було походження цього слова, сьогодні воно є лайкою. І лайкою на межі пристойності. А тепер повертаємося з того, з чого все почалося: незалежна ні від кого й опозиційна геть до всіх Партія вільних демократів видає сміливий виклик усім політикам України й усіх називає ублюдками. Вдячне державне телебачення (куратором якого є один із цих самих «ублюдків», голова Держтелерадіо Едуард Прутнік) чомусь організовує пряму трансляцію з‘їзду саме цієї партії, засвідчуючи цим небачений розквіт свободи слова та демократії в Україні загалом і на Першому національному каналі зокрема...

Не вірю!

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

«Створення цієї публікації стало можливим завдяки підтримці Міжнародного фонду "Відродження" та Агентства США з міжнародного розвитку. Висловлені тут погляди належать автору (авторам) та необов'язково відображають точку зору Агентства США з міжнародного розвитку або Міжнародного фонду "Відродження"».