Довелося мені вчора слухати новини каналу «1+1» по радіо в автомобілі (до телевізора не встигала, а пропустити  не могла – звичка переглядати вечірні теленовини перетворилась на залежність). Їдемо, слухаємо розмову Алли Мазур із керівником виборчого штабу Блоку Юлії Тимошенко Олександром Турчиновим. Ведуча ставить йому конкретне запитання, він у відповідь – розповідає що завгодно, тільки не відповідає на нього. Друге, третє запитання – аналогічна ситуація. Коли ж Алла Мазур спробувала перервати цей «потік свідомості», Олександр Валентинович ще й образився та закинув ведучій, що вона не дає йому можливості завершити свою, так би мовити, відповідь.

Не знаю, як витримує таких «гостей» у студії Алла Мазур, але я була рада, що не маю перед собою телеекрану, бо, мабуть, щось таки жбурнула б у Турчинова. За кого він має нас, глядачів – за недолугих? У нашому житті й без того бракує часу на все, в тому числі на перегляд телепрограм. А запрошені в ефір політики замість того, щоб давати відповідь на запитання, жуйку жують.

Відразу пригадалися прайси на політичну рекламу. Приміром, на тому ж «1+1» одна секунда рекламного часу у вечірній прайм коштує близько 250 доларів. Я думаю, що, якби пан Турчинов заплатив із власної кишені за цей ефір, як за політичну рекламу, то був би конкретніший і лаконічніший. Як от, наприклад, Микола Азаров, який учора зізнався журналістам, - це показали кілька телеканалів, - що хоче у відпустку. Але не для ведення передвиборної агітації, а просто походити, відпочити від усього. «В тому числі й від вас», - сказав пан Азаров журналістам. Я не думаю, що він жартував. Певно, таки справді дістали його журналісти. Але ж, шановний Миколо Яновичу, ви не уявляєте, з яким задоволенням ми б самі від вас відпочили! Чи ви думаєте, що ми отримуємо кайф від спілкування з вами? Прийшовши в політику, ви стали публічною людиною. Чи не знали ви, що доведеться спілкуватися з пресою?

Наші політики – як найвищого рівня, так і місцеві, - не звикли до публічності. Чи відомо вам, як трусяться депутати місцевих рад і голови міст і селищ, навіть ті, що їздять на крутих машинах, коли приходить час звітувати перед громадою? А буває це, як правило, лише раз на рік. Але вони бояться того, що доведеться, дивлячись у вічі, відповідати на незручні запитання громадян.

Нагальні питання до політиків виникають у громадськості мало не щодня. Та оскільки вони не мають «доступу до тіла», то й сподіваються на наше з вами, журналістське, посередництво. Політики ж чомусь уважають себе святими й недоторканними. Важко їм дається перехід від тоталітарної держави, де можновладці в ручному режимі управляли медіа, до демократичної, де свобода преси є нормою.

У 2007 році політики, які позиціонують себе як демократи, не раз перешкоджали журналістам виконувати свої професійні обов’язки. Під час «Форуму національної єдності», який відбувся наприкінці березня, охорона Віктора Януковича завадила журналістам зустрітись із прем’єром, хоча зустріч була анонсована. Оточивши подвійним кільцем голову уряду, охорона розштовхувала операторів, била по руках журналістів, які намагались просунути поближче диктофони та фотокамери.

Приблизно у той самий час у Сімферополі побили знімальну групу ТРК «Чорноморська», яка знімала відрядження спецпотягів із прихильниками Партії регіонів до Києва. Журналістів штовхали і намагались забрати камеру. Схожа ситуація трапилась із знімальними групами Нового каналу та ТРК «Неаполь»: на них нападали під час підготовки репортажів про мітинги прихильників ПР та «Русского блока».

Політики зазвичай засуджують такі дії «взагалі», але в конкретних випадках, коли йдеться про них чи про їхню політичну силу, мовчать. Не допомагають журналістам і правоохоронні органи. Пригадаймо події, пов’язані  з приїздом дружини Президента Катерини Ющенко до дитячого табору «Артек». Представники Комуністичної партії перешкоджали пані Ющенко проїхати до табору, а журналістам не давали проводити зйомки. Міліція не лише не втрутилась, але й відмовилась приймати заяву про перешкоджання журналістській діяльності. Так само повелися й представники правоохоронних органів із знімальною групою каналу «Сіті», на яких під час зйомок у Києві напали приватні охоронці.

Не в захваті політики від оприлюднення у ЗМІ інформації, яка стосується їхніх статків і маєтків, непублічних угод і домовленостей, навіть про їхнє дитинство. Цю інформацію вони чомусь вважають «нецікавою» для громадськості. Цього року таке невдоволення виявляв голова Верховної Ради V скликання Олександр Мороз, який багато разів позивався до друкованих та Інтернет-видань через публікацію матеріалів із критикою на свою адресу. Відзначився й політик-бізнесмен Рінат Ахметов, подавши позов до лондонського суду проти журналістів сайту «Оглядач», яких звинуватив у наклепі. Не сподобався Рінату Леонідовичу матеріал про його важке дитинство… А екс-міністру внутрішніх справ Юрію Луценку не до душі припали журналістські розслідування «Української правди» щодо лобіювання ним під час роботи в уряді інтересів підприємства, в якому працює його дружина. На мітингах головний борець із корупцією в Україні називає ці публікації «замовними». Але йти до суду не поспішає – тяганина з «УП» під час виборів не піде йому на користь…

Коли вже політики найпершого ешелону влади так ставляться до критичних публікацій, то що вже говорити про регіони. Місцева еліта не стерпить жодного кривого слова про себе! Так, наприклад, міський голова Ладижина на Вінниччині Валерій Коломойцев подав позов із вимогою виплатити 100 тисяч гривень компенсації на редактора «Ладижинської газети». Стягнення такої суми означає для газети автоматичне банкрутство і закриття… Або ж харківський губернатор Арсен Аваков, який вирішив судитись із журналісткою Валківської районки «Сільські новини» за те, що вона публічно звинуватила його у приватному інтересі до нафтового бізнесу. Схожі випадки були у Луганську, в Ірпені на Київщині та інших регіонах України.

Оскільки до просування роздержавлення і декомуналізації медіа цього року було незначним, і шансів на реалізацію планів у встановлений термін (до виборів 2009 року) небагато, місцева влада намагається повною мірою скористатись регіональними медіа. У свою чергу, журналісти почали активніше захищатись. Наприклад, на Чернігівщині представники 24 видань, які 2005 року утворили Асоціацію регіональних ЗМІ, у травні 2007 року оголосили бойкот державним органам, що не уклали угод про висвітлення діяльності, порушуючи таким чином Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Регіональні журналісти вчаться відстоювати своє право на професію і ставити незручні запитання місцевим божкам. Так свого часу зробив головред газети «Алубіка» (Алупка, Крим) Рагім Гумбатов, подавши позов про захист честі, гідності та ділової репутації проти депутата Алупкінської міської ради Петра Титова. Та все ж повага місцевої влади до журналістської професії зростатиме лише тоді, коли її відносини із медіа стануть рівноправними, а за кожну спробу тиску винуватця притягатимуть до відповідальності.

Відстоюють свою честь і столичні видання й журналісти. У квітні 2007 року інформаційне агентство УНІАН виступило із заявою, зажадавши вибачень від лідера Партії вільних демократів Михайла Бродського та представників ПСПУ перед журналістами, яким вони перешкоджали здійснювати їхню професійну діяльність під час прес-конференцій.

Утім, ситуація в нас усе-таки не найгірша. Досить поглянути на умови роботи наших колег у Білорусі, де можуть ув’язнити за «пропаганду «Радіо Свобода», або в Узбекистані, де суд визнав  журналістку Уміду Ніязову винною у нелегальному перетині кордону, контрабанді та провокаціях за допомогою закордонного фінансування і присудив сім років позбавлення волі. У Єгипті ж журналістку каналу «Аль-Джазіра» посадили на півроку за те, що вона нібито хотіла завдати збитків державі, хоча насправді – лише намагалась розповісти правду про застосування поліцією тортур проти в’язнів. Та все ж хотілося б рівнятись на цивілізовані зразки, а не втішатися тим, що в Україні журналістів уже не вбивають і не ув’язнюють.