Останній цьогорічний березневий четвер цілком може стати для українського кіно днем тріумфу й парадоксу.

Почнемо з тріумфу. Насамперед, в наших умовах будь-яка національна кінопрем'єра - вже неабияке досягнення. По-друге, фільм Анатолія Матешка «Трубач», котрий вийшов на екрани України 27 березня - перший за Бог знає скільки років мюзикл, та ще й якісно зроблений. Звісно, «по-третє» покажуть касові збори. Але будемо реалістами: маючи те, що маємо, з майданчиками для покату (тобто - кінотеатрами), відбити 16 мільйонів гривень бюджету навряд чи вдасться. Хоча для нашого кіно каса поки що не основна мета, бо, кажу ж, мало залів і сильна конкуренція.

Тепер про парадокс. Український кінематограф за півроку (від жовтня 2013-го) запропонував українському глядачеві те, чого не здатен запропонувати своєму й так само нашому відвідувачу кінотеатрів розвинений як індустрія кінематограф держави Росія за значно більший проміжок часу. Мова про дитяче ігрове кіно. У жовтні минулого року, перед майданом - «Іван Сила» Віктора Андрієнка. У березні 2014 року, після майдану - «Трубач» Анатолія Матешка. Та ще й в обох стрічках зіграв юний актор Леонід Шевченко: у першому повноцінна роль другого плану, в другому - повноцінна головна. Причому Андрієнко на прем`єрі «Івана Сили» не без гордості та амбітності заявив: це він виховав на майданчику такого кадра. Мовляв, у нього Шевченко робив двадцять два дублі, зате тепер Матешко з ним не мучиться - впорається за два.

Жарти жартами, але два дитячих фільми за такий короткий як для кіновиробництва проміжок часу, та ще й на сто відсотків профінансовані з бюджету (затвердженого - от не втримаюсь! - попередньою злочинною владою) - це справді подія. Несподівана для всіх і навіть для самого українського кінематографу. Вона тим більша, що в обох випадках вдалося обійтися без запрошених із Росії «зірок».

Мені можуть заперечити, згадавши появу в «Трубачі» Нонни Гришаєвої - але на це треба відповідати, що вона родом із Одеси. Хто скаже, що Одеса - не Україна, той зазіхне на територіальну цілісність нашої країни. Звісно, вона давно живе й працює в Росії, проте це не заважає вашому автору називати команду, яка зробила «Трубача», стовідсотково українською. Додайте сюди факт, що в нас на майданчиках виховуються молоді перспективні актори - і припиняємо дискусію, записуючи все, що побачили, собі в позитив.

Про відродження національного дитячого кіно говорити рано, бо ми не знаємо, що буде з кіно в принципі: державне фінансування, котре без того зависло, так чи інакше скоротиться. Інвестори теж не поспішатимуть заходити, як не поспішали дотепер. Гарантований прибуток це кіно навряд чи зараз дасть. Але саме на прикладі цих двох стрічок охочий може побачити: кіно в Україні робити вміють. Фактично тренуючись на котиках, вибачте, на дітках.

Творці історій для дорослих експериментують. Вперто йдуть від глядача. Переспівують Гая Річі. Перетворюють мелодрами на авторське кіно. Прикривають недотягнуті сюжети гостротою соціальних рефлексій. Словом - вкладаються у випадково отриманий бюджет, демонструючи власне бачення світові й забуваючи, що кіно повинен побачити й оцінити насамперед глядач.

І ось ця опція - йти прямо до глядача по накатаній, шляхом видовища й шоу, - творцями кіно дитячого прийнята на озброєння відразу. Жодних надмірностей, жодних гострих ситуацій. Правда, замість старого доброго кіно пропонується нове, таке ж добре.

Через це український глядач, купуючи квиток, опиняється в досить дивній для себе ситуації. У нас не було дитячого кіно, принаймні - два десятки останніх років. Відповідно, нема традицій ходити на такий фільм або з дітьми, або всією родиною. Хоча той же «Трубач» позиціоновано як сімейний фільм. Натомість для українців такий похід - це сходити на американський, рідше - російський мультик. Де пропонується атракціон у чистому вигляді, частенько - не без простенької моралі. А головне: Добро завжди перемагає Зло, бо це Зло - не кумедний лисий відставник, якого в «Трубачі» блискуче, поза всяким сумнівом, грає Володимир Горянський.

Юні глядачі протягом дев'яноста хвилин екранного часу стають свідками повноцінного конфлікту героя (героїв) з черговим втіленням світового зла, часто - ні під кого не замаскованим монстром. Горянський же - чудовий актор, і ми звикли бачити його переважно в комедіях. Його герой, відставний керівник військового оркестру Гамкало, намагається спершу придушити свободу дитячої творчості, а потім - узагалі вкрасти для свого онука в трубача Колі його авторську мелодію «Бродяга». У цій роді Горянський переконливий - та все ж не лиховісний.

Тоді як діти, не лише герої фільму, а й глядачі, повинні чітко усвідомити: таких Гамкало в житті кожного з них буде чимало. За сюжетом, підлітки грають у оркестрі київського будинку дитячої творчості, з'ясовують між собою типові підліткові стосунки, вперше сваряться через дівчачу увагу, та при цьому лишаються зіграним музичним колективом. Та їхній демократичний керівник ламає ногу - ось до чого приводить алкоголь на робочому місці. Замість нього приходить злобний консерватор Гамкало. Чиї смаки, світогляд, замашки та загалом підхід до оцінки творчості ніби списані з голови Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василя Костицького. Далі починається протистояння бунтарів із солдафоном, але, на жаль, не аж таке гостре й драматичне, до якого реальні юні бунтарі повинні готуватися.

Звісно, ми дивимося музичну комедію. Але жанр зовсім не виключає створення більш напружених ситуацій. За настроєм протистояння підлітків та колективу будинку творчості невловимо нагадує аналогічне протистояння молодих героїв із консервативним сталіністом товаришем Огурцовим із «Карнавальної ночі», дебютного фільму Ельдара Рязанова. Проте стару радянську музичну комедію наповнили «конфліктами поколінь» значно більше, ніж нову українську. До речі, відсутністю гостроти конфліктів грішить і «Іван Сила»: глядачі любуються героями, але не надто переживають за них. Тоді як співчуття й співпереживання - елемент, як на мене, не зайвий для дитячого фільму.

Та всі ці суб'єктивні зауваження можуть відійти на другий план, коли розглядати суто видовищний бік «Трубача». Як зазначалося, на 85 хвилин тут 43 хвилини - музика, танці та оригінальні ексклюзивні костюми. Коли починалися музично-танцювальні номери, сюжет справді відходив на другий план. Бо музика та пісні - від Gogol Bordellо, і в залі хочеться підспівувати. Впоратися з кількома сотнями (!) талановитих дітей на майданчику - саме по собі чималий подвиг. Звести все докупи та зробити так, аби в цій купі ніхто не загубився й навіть кількасекундна поява на екрані допомагала якщо не повністю розкрити, то гідно презентувати юний талант треба вміти. А коли дивишся хореографічні постановки, кортить підтанцьовувати.

Через те в «Трубачі» видовище виходить на перший план, роблячи сюжет чимось не надто обов'язковим. Звісно, в нас звикли трошки до інших історій. Проте беззаперечний позитив можна побачити в тому, що пропонована історія зроблена на питомо українському, нашому матеріалі. Тому героям простіше впізнати самих себе, власні реалії і, головне, отримати стимул займатися творчістю та розвивати власні таланти понад усе.

Фото зі сторінки стрічки «Трубач» у Facebook