Поки найвищі керівники держави лікують кожен своє за кордоном (Ющенко – в Швейцарії, Янукович – в Іспанії, Цушко-герой – у Німеччині), за старшого в Україні залишився високоповажний Микола Янович Азаров. Скільки його знаю, він не перестає тішити мене своїм ставленням до справи й до людей, зокрема до журналістів. Микола Янович знає (мабуть, із власного досвіду), що для здоров’я пенсіонерів найкраще вживати кефір, і знає, що 130 доларів за кубометр газу – менше, ніж 65 доларів, а часом і взагалі таке може з трибуни загнути… Читачі, певно, пам’ятають історичну репліку віце-прем’єра з трибуни – «Да пашлі ви!».

А ось 11 липня завдяки нашому віце-прем’єр-міністру я відчула себе в ролі п’ятикласниці. Помолодшала, отже, на кількадесят років. Як більшість зайнятих людей, суміщаючи вечерю з переглядом новин, я отримала на десерт повчання від гуру Азарова. «1+1» у своєму сюжеті про засідання Кабміну цього моменту чомусь на дав, зате «Інтер» показав усю міць Яновича. В сюжеті розповідалось і про те, що він гнівається на Президента за призначення нових губернаторів (як він міг не порадитись із старійшинами!), і про те, що новопризначені можуть опинитись у ролі опального Тарасюка, якого на поріг у Кабмін не пускали. А потім, відповідаючи на запитання кореспондента ProUA про легітимність змін до закону про державні закупівлі, Микола Янович почав роз’яснювати всім журналістам ази конституційного права. Критикуючи намагання Президента виправити ситуацію не внесенням змін до закону, а прийняттям президентського указу, він сказав наступне:

АЗАРОВ М.Я. – То, что Тендерная палата заявляет – дело десятое, она ни за что не отвечает, а мы сейчас давайте посмотрим уровень обеспеченности лекарствами, например, в наших больницах, объем выполняемых строительно-монтажных работ по нашим государственным программам, и спросим: «Где тромб?». Президент об этом прекрасно знает. Премьер-министр об этом знает. Все высшие должностные лица государства говорят: «Тромб здесь». Значит, надо его устранять. Только механизмы разные предлагаются. Президент предлагает какой механизм? Давайте соберем РНБО, сделаем вскрытие, сделаем рентгеновский снимок этой коррупционной картины, и примем указ. Я задаю простой вопрос: «Какой указ?». Нам надо отменить закон, который действует сейчас. Так? Закон 2005-го года, с последующими изменениями 2006, 2007 года. Указом можно отменить закон? Вы нам подскажите, можно или нет? Или вы не соображаете? Ну, кто мне может сказать, можно указом отменить закон в этой стране?

Після четвертого запитання з залу, який до того мовчав, пролунало слабеньке «Нет!». На що розлючений Азаров додав:

– Слава тебе, Господи, наконец родили. Нельзя указом отменить закон, дураку понятно. Так я в дурацкие игры не играю. Поэтому я Президенту сразу сказал, что нельзя так делать, никакое РНБО не приостановит никаким указом закон. Значит, надо изменять закон.

З того, яким тоном віце-прем’єр-міністр України розмовляє з журналістами, можна зрозуміти: він і справді всіх нас вважає дурнями. Ходять тут, працювати заважають.

Але ті, хто знає Миколу Яновича ближче, знає й те, що все це – показне, шоу для людей із слабкими нервами. Насправді ж для нього головне – не закон, а його особисте рішення. Знаю це з власного досвіду. 2002 року, коли організовувалась поїздка громадськості та журналістів прикордонними регіонами Росії для дослідження того, як проводиться «Рік України в Росії», бюджетні гроші, виділені на це й відповідно оформлені (хто стикався з такими акціями, той знає, скільки кабінетів для цього потрібно обійти й документів підписати), ніяк не могли потрапити на рахунок. Адже САМ Микола Янович не міг протягом кількох місяців визначитись, чи треба ці гроші (повторюю: виділені ЗАКОНОМ про державний бюджет!) перераховувати, чи ні. В результаті тридцять членів української делегації виїхали автобусом не в серпні, а в середині грудня, в 20-градусний мороз. Аж тоді Янович зглянувся й перерахував навздогін делегатам гроші на поїздку. Так, наче з власної кишені. А тепер розповідає нам, що для нього головне – закон.

А взагалі, засідання Кабміну і зустрічі з пресою після них і за Януковича, і за Яновича проходять майже в однаковому стилі. Та все ж Янукович не дозволяє собі так поводитись із журналістами.