Журналістка-міжнародниця, громадянка Норвегії українського походження Тамара Тарнавська в Україні мешкає з 2004-го. Тут вона займається захистом прав тварин і вiд жовтня 2013 року є радником голови Європейської партiї України з питань гуманiзацiї суспiльства та захисту тварин вiд жорстокого поводження.

З листопада минулого року Тамара Тарнавська опікується зустрічами іноземних журналістів та гостей із учасниками євромайдану. Від початку мітингів у Києві вона виступає перед прибічниками курсу євроінтеграції, пояснюючи їм переваги Європи та аналізуючи різницю між українським і європейським суспільством. Активність на майдані не обійшлася без наслідків для пані Тарнавської: її авто було спалено невідомими в числі десятків машин активістів євромайдану.

Її простий за дизайном мобільний телефон не вщухає. «Я ніколи не відмовляю іноземцям, які потребують роз`яснень щодо України, уточнень чи перевірки фактів», - розповідає вона. А наступної хвилини вже радить незнайомій людині, як врятувати безпритульну собаку від холоду. «До Європи я можу поїхати кожну хвилину. Але як я залишу притулок для тварин? Це буде зрада», - каже Тамара Тарнавська.

Донька етнічного поляка, вона починала свою кар'єру як мистецький куратор у Лодзі. Участь у «Солідарності» і введення надзвичайного стану в Польщі завадили Тамарі Тарнавській здобути освіту в університеті Сорбонни. Однак вона стала відомою журналісткою «Радіо Свобода» в Мюнхені, а з прес-центру ООН висвітлювала міжнародні питання для українських ЗМІ.

Пані Тарнавська брала інтерв'ю в генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі щодо України й ситуації в Криму, у генерального директора Європейського відділення ООН у Женеві Володимира Петровського щодо ситуації в Криму і в Севастополі. Зустрічалася з міністром оборони Швейцарії й на його запрошення відвідала військову частину альпійських стрільців у швейцарських Альпах.

Зустріч із генеральним директором Європейського відділення ООН у Женеві Володимиром Петровським. 1999 рік

У вiйськовій частині альпiйських стрiльцiв у швейцарських Альпах

Як член комісії при Кабінеті міністрів із питань повернення культурно-мистецьких цінностей пані Тарнавська доклала значних зусиль до розшуку трофеїв, які були вивезені під час війни до Західної Європи.

Про свою громадянську активність у різних сферах і про євромайдан очима іноземних журналістів Тамара Тарнавська розповіла в інтерв'ю «Детектор медіа».

«Я не знаю, чим усе це закінчиться. Також тепер немає певності,

якщо придбаю нову машину, це не повториться знову»

- Пані Тамаро, як міліція розслідує інцидент щодо підпалу вашого авто?

- У ніч на 25 січня, коли мені повідомили, що машина горить, там уже були міліція й пожежники - хтось викликав їх раніше. І міліціонери, їх було кілька осіб, сказали: «О, ви напевне, активний учасник майдану... Бо їм і палять машини».

Трохи міліція оживилася, коли справа дійшла до моїх документів - водійські права в мене з Німеччини, країна проживання - Швейцарія, а громадянство Норвегії. Вони цікавилися: «А ви народний депутат? А може, радник народного депутата?».

Експерти-пожежники зазначили, що підпал було вчинено дуже професійно: авто повністю облили, щоби воно згоріло дощенту. Їм це вдалося, від машини нічого не залишилося. Мені лише пощастило, що пожежники приїхали раніше, перед тим, як машина вибухнула. Машина була застрахована по цивільній відповідальності, тож мені нічого не відшкодують.

Перекинувся вогонь і на сусідню машину, яка згоріла наполовину. І власниця авто, яка постраждала нізащо, теж не отримає ніяких відшкодувань. Бо, згідно закону, має довести, що це я заподіяла їй шкоду. А яка моя вина в цьому?

- Хто займається розслідуванням справи?

- Шевченківське РВВС.

Веду розслідування і власними зусиллями. Сама звернулася до пожежників із проханням уточнити, якою речовиною облили авто. Сама дбаю про відеодокази: тут у дворі розташовано готель, де є камери спостереження. Міліція цим питанням не поцікавилася. Я ж з'ясувала, що на двох камерах підпал зафіксовано, але надати цей запис вони можуть представникам міліції.

Я не знаю, чим усе це закінчиться. Також тепер немає певності, якщо придбаю нову машину, це не повториться знову.

- З чим ви пов`язуєте цей підпал?

- Я з перших днів була активною учасницею євромайдану, співпрацювала з іноземними журналістами і всіма іноземцями, хто звертався до мене щодо роз'яснень про події в Україні. Я впевнена, що мої телефони прослуховуються.

За день до того я дала інтерв'ю, в якому закликала українців бойкотувати товари представників влади і Партії регіонів. А годині о 20-й увечері перед підпалом, мені подзвонив невідомий зі словами: «Когда ты уже перестанеш тявкать», - і поклали слухавку.

Не раз мала конфлікти з представниками влади і щодо правозахисної діяльності. Так, перед Євро-2012 у Швейцарії тричі зустрічалася з представниками УЄФА і закликала до бойкоту єврочемпіонату в Україні через масове і жорстоке знищення тварин в Україні. У той період у мене закінчувалася українська віза, і мені не хотіли її подовжити. І тоді я пояснила заступнику пана Попова, що, якщо буду змушена виїхати до Швейцарії, то перед Євро-2012 я буду всюди інформувати про тварин в Україні. І через тиждень візу мені подовжили.

Зустріч з операційним директор УЄФА Мартіном Калленом в Швейцарії, січень 2011 року

- Чи зазнаєте переслідувань зараз?

- Я думаю, що я українській владі дуже незручна, бо дозволяю собі говорити те, що думаю.

Гадаю, те, що зараз трапилося - мені наука. Наступний крок може бути іншим, різним. І розуміючи, в якій країні я живу, скажу: він може бути різним точно.

А мій син після цього випадку з машиною страшенно зрадів: «Я вдячний тому, хто це зробив! Нарешті ти повернешся додому в Осло!». Але - це вже за Екзюпері - я відповідаю за тих, кого приручила. За мною стоять знедолені тварини. Я знаю, що якщо я виїду, їх жорстоко знищать. Минулого року до мене приходили представники Партії регіонів, яким потрібна земля у Пирогово (там розташовано притулок для тварин. - ТК) на траси для квадроциклів.

 «Більшість європейських ЗМІ прислали на майдан власних кореспондентів»

- Журналісти яких країн цікавляться Україною найбільше?

- Вся «стара» Європа, і США, особливо багато польських медіа зверталися по інтерв'ю й коментарі. Найменше інформації від початку мали скандинави. У норвежців узагалі не життя, а la dolce vita, вони ні в що не заглиблюються. І так було, доки на Грушевського почалися вбивства. Зараз норвежці стали активнішими, тут навіть працює кореспондент із Норвегії.

- Готуючись до інтерв`ю, я спитала індиферентного громадянина однієї з найбільших європейських країн, що йому з медіа відомо про події в Україні. Відповідь була такою: «П'ять людей загинуло. Українці продовжують стояти на вулицях Києва, протестуючи проти уряду. Лідери опозиції продовжують робити заяви». Як ви оцінюєте цей рівень поінформованості?

- Зараз Україна займає дуже велике місце в західних медіа. У листопаді цей інтерес з боку іноземних ЗМІ тільки почав відчуватися, і зараз він загострився.

Нині пишуть про Україну хай і коротко, але постійно. І вже навіть той факт що у Скандинавських країнах йде висвітлення процесу, свідчить про те, що процес пішов і інтерес зростає.

Справа ж не тільки в Україні - вирішується доля Європи. Бо якщо Україна впаде, утвориться міні-Радянський Союз. І у «старій» Європі починають міркувати: «За що ж ті українці тут стоять?». Відповідаючи на такі запитання, я пояснюю, що українці захищають не лише себе від СРСР.

Як тільки почався майдан, інтенсивно телефонували друзі-журналісти з прес-центру ООН. Вони казали, що майдан врятував авторитет України, на яку вже ніхто особливо не звертав уваги.

Майдан дійсно показав Україну іншою, а українців - людьми, які можуть відстоювати свої переконання та захищати власну гідність. Я в своїх інтерв'ю українським медіа закликала поважати себе, бо тільки так ви є людьми-європейцями, а не просто розмінною монетою.

- Які питання вам найчастіше ставлять іноземні журналісти?

- Вони не можуть збагнути, чому понад два місяці президент не реагував ні на що і вдавав, що ситуація в Україні «стабільно нормальна». Ну як це поясниш? Така ментальність у цього президента. Таке не було б можливе ні при Кравчуку, ні при Кучмі, ні при Ющенку...

От поляки все розуміють і наївних питань не ставлять.

Коли приїздили журналісти зі Швейцарії, вони просили мене спілкуватися з людьми, які були на майдані. Ми ходили і на антимайдан, але там було небезпечно, нас хотіли навіть відлупцювати. Як тільки почули, що я перекладаю на англійську, пішла шалена агресія.

А журналісти німецького каналу просили зв'язати мене з Тетяною Чорновол...

Розуміння глибинних процесів притаманне багатьом іноземним кореспондентам, які є в Києві. Спілкуючись із ними, я намагаюся донести думку, що ці події важливі також і для Європи. Адже від початку в західних ЗМІ складалося враження, що майдан - це зона конфлікту між владою та опозицією. Зараз, окрім розуміння, почалася критика Європейського союзу. Часом побутує думка серед журналістів, що ЄС зрадив Україну, оскільки боїться Путіна. Всі чекають на санкції щодо президента України і його оточення. Це може допомогти, оскільки битиме їм усім по кишенях.

Зараз більшість європейських ЗМІ прислали сюди власних кореспондентів. Раніше вони послуговувалися матеріалами BBC чи Reuters. Майдан відіграв і продовжує відігравати величезну роль у підсилення інформування нації й у піднесенні авторитету українців у світі.

- Хто саме з відомих журналістів працює зараз у Києві?

- Тут був кореспондент Віктор Фінгаль із газети Le Matin («Ранок»), з якої починається день дипломатів. Я з ним щодня на зв'язку. Найбільше його вразило, що стільки людей на вулицях у мороз. Він намагався зрозуміти, що змушує людей стояти на майдані. Я пояснила, що змушує безвихідь і лють.

Тут ще була Бернадетте Шмідт із Брюсселю, яка пише для швейцарських та бельгійський ЗМІ.

- У чому можна порівняти євромайдан із висвітленням іноземними ЗМІ Помаранчевої революції?

- Тоді було більше піднесення і натхнення. Зацікавлення Україною відчувалося неймовірне в усьому світі. Всі тоді співали оди і схиляли голови перед українським народом. Потім, на жаль, наступило розчарування. Може, тому деякі європейські медіа від початку цього майдану зайняли очікувальну позицію і досить обережно підходили до висвітлення подій на початку. Зараз ситуація змінилася кардинально.

- Чимало українських колег були розчаровані, що після ухвалення так званих диктаторських законів 16 січня з боку ЄС були здебільшого заяви окремих представників. Чого очікує керівництво ЄС? Чи пов'язана така позиція з бюрократизованою системою нинішньої моделі об'єднання?

- І з цим також.

Однак погляньмо на цю ситуацію й з іншого боку. Понад три місяці в Таїланді йдуть ті ж самі процеси - їхні майдани, арешти... Там хіба щодо погодних умов легше. І ми в Україні знаємо про це та співчуваємо тайцям. Однак ми не рвемо на собі сорочки, щоб негайно допомагати їм.

Чиновники Євросоюзу живуть у нормальних країнах нормальним життям. Для них ідеться про країну, яка хотіла стати членом ЄС, а представники якої брехали їй цілий час. Потім якась частина країни повстала, і вони не знають, чи можна вірити решті українців.

Ніхто з чиновників не буде кидатися на барикади - вони спостерігають, що відбуватиметься далі. У ЄС дають позитивний сигнал, що підтримують майдан, однак боротьба - справа самих українців. І тільки потім, коли буде виграно справу, підійде вагома підтримка. Українці повинні самі відповідати за свою долю в своїй країні. І жертви майдану - це дуже страшно. Але вони не даремні.

- Які аргументи для європейських ЗМІ та їхньої аудиторії є переконливими для європейців?

- Для них пролиття крові - це кінець світу, справді реальна загроза. На це вони реагують, і в таких випадках шукають можливість допомогти змінам у країні.

Доки кров не пролилася, переламу в ставленні Європи не було.

Зараз ситуація кардинально змінюватиметься в позитивному напрямку. Про це свідчать, зокрема, візити до Києва Фюле, Ештон та інших високопоставлених чиновників ЄС.

Надалі має бути простіше зі введеннями санкцій, і це однозначно змусить багатьох регіоналів змінити своє ставлення до ситуації в Україні й діяти по-іншому. Якщо перевірятимуться їхні банківські рахунки, бізнес, для них настане катастрофа. Вони звикли жити як королі, а тепер можуть усе це втратити.

- Наскільки важлива реакція пересічних європейців щодо подій в Україні?

- Рішення Європейського Союзу буде підсилене дією української діаспори в усіх державах об'єднання. І вони впливають не тільки на думку європейців, а й чиновників ЄС. Однак марно сподіватися, що більшість європейців вийде пікетувати ЄС через події в Україні. Ще не той етап....

«Завдяки саме "Солідарності" відбулися колосальні зміни в Східній Європі»

- Що ви робили вечорами у 1980-х, коли у Польщі розпочався рух «Солідарність»? :)

- На той час я була дуже юною дівчиною. Працювала в Музеї сучасного мистецтва в Лодзі, експертом із мистецьких фільмів на кіностудії. Згодом навіть вступила до університету в Сорбонні, однак через революційні події в Польщі змушена була залишити навчання...

Наш музей примикав стіною й парком до великої текстильної фабрики імені Мархлевського. Виникла «Солідарність», всі почали охоче приєднуватися до цього руху. В ньому відразу вибудувалася чітка структура і дисципліна. Прибічників руху попереджали, що можуть бути різні наслідки того всього, однак їх ставало все більше.

Я теж увійшла до групи агітаторів, які розповідали ткалям заводу про «Солідарність», про її програму діяльності. Зв'язковими між нами й центральним офісом «Солідарності» в Ґданську були Богдан Борусевич і Збігнєв Буяк. Здається, Буяк навіть був тут, на євромайдані.

Ми перелазили через цегляний паркан і щоденно вели бесіди з ткалями. На початку було дуже важко, але день за днем ми пояснювали цілі «Солідарності», її структуру, напрямки й наслідки перемоги й поразки руху. А потім Польщею їздили групи агітаторів із просто оформленими листівками. Інтернету тоді ще не було, телефони прослуховувалися...

- Як діяла польська влада?

- Так, як зараз в Україні: намагалася дискредитувати нас.

У Польщі була більша підтримка того, що відбувалося від усіх прошарків суспільства. Об'єднуватися було простіше, ніж зараз українцям, тому що в Польщі одна релігія, одна країна, одна мова і всі вболівали за долю однієї країни.

На жаль, в Україні одна частина населення бачить себе в Росії, інша хоче бути в Європейському Союзі. А Польщу ніхто не думав розірвати на частини. До того ж, у поляків неймовірне відчуття власної гідності. Це щось вражаюче, це їм допомагало вистояти, пережити всі негаразди й залишитися собою й нацією. Ми в цьому маємо брати з них приклад.

І навіть коли керівництво «Солідарності» було заарештоване, очікувалися введення російських танків і військ, що стояли на кордоні, а на Побережжі почалися зачистки й гинули люди, введено було надзвичайний стан, поляків це не зламало. Вони одягалися в чорне й ходили по центральних вулицях Лодзі. Одна частина маніфестації йшла в один бік, інша рухалася в протилежний. Вони йшли мовчки, бо заборонено було і спілкуватися, й мітингувати. Цей спротив неймовірно дратував владу.

«Солідарність» проходила на такому піднесенні за великої підтримки населення.

- Чи застосовувала поліція силу під час вашого арешту?

- Того дня було вже впроваджено надзвичайний стан, ми забарикадувалися в музеї. Наївні діти, - усім трохи більше двадцяти, - стоїмо, і польський «Беркут» не впускаємо. А спецназівці нас попереджають, терпляче пояснюють, що в наших інтересах залишити приміщення. Ми ж стали біля прапора «Солідарності», і ні кроку.

І тут із четвертого поверху спускається спецназ - вони залізли через потаємний вхід на даху! В моєму розумінні то булли монстри. Втім, ніхто нас пальцем не торкнув. Нам наказали стати під стіну, а тоді відкрити свої кімнати. Я не бачила жодного насильства з боку міліції. Нікого ніхто не штовхнув, нас просили: «Прошу пані, будь ласка, відчиніть».

Чоловіків арештували, а жінок розвезли по домах під домашній арешт. Протягом кількох місяців мене викликали на допити.

- З Польщі ви рушили до Норвегії. Чому?

- Під час роботи у Лодзі я, як куратор молодих польських художників, виїжджала до інших міст Європи, до Нью-Йорку. І в цих містах зустрічалася з представниками місцевої «Солідарності» з польської діаспори. Одного разу на виставці в Парижі познайомилася з упливовим норвежцем. Він першим зголосився допомогти, адже мені загрожувала в'язниця.

Все майно в мене відібрали. З собою я мала трьох котів і три валізки, й поїхала. Взагалі не була впевнена, що мене випустять із Польщі. Сіла на паром, допливла до Копенгагена. Там на мене чекали вже їхні спецслужби, бо я єдина, хто міг розказати, яку це все відбувається в «Солідарності» на нижчому рівні. Потім я допливла до Норвегії, в Осло, де мене знову почали розпитувати про рух представники служби безпеки.

- Яку роль у період «Солідарності» відіграли ЗМІ?

- Діяла цензура. Всі матеріали руху друкувалися підпільно на станках, на машинках - це була дуже важка робота.

Оскільки я не була громадянкою Польщі, товариші сподівалися, що в мене обшук не проводитимуть. І вся ця література переховувалася саме в моїй квартирі.

Ночами листівки розклеювали на парканах. Ризикували всі, але підтримували «Солідарність» у Польщі 99% населення, що б там не було. І тому той уряд Ярузельського і впав.

Ми зустрічалися в певних кав'ярнях, у парках, збираючись за умовними гаслами. Це була підпільна партизанська діяльність. То був інший час, інше революційне піднесення. І завдяки саме діяльності «Солідарності» відбулися колосальні зміни в Східній Європі. Гаслом руху було «За вашу і нашу свободу!», і воно мене тоді мене надзвичайно надихало, бо я розуміла, що мають наступити зміни в Радянському Союзі й на сході.

Вважаю, що сьогоднішня опозиція мала б організувати такі групи людей-інформаторів, вони б охопили більшість населення і подолали б цю хвилю дезінформації.

У студії «Радіо Свобода»

«Савік Шустер був зіркою "Радіо Свобода"»

- Вам пощастило працювати на «Радіо Свобода», поруч із такими легендарними особистостями...

- Я, коли приїхала на «Радіо Свобода» до Мюнхена у 1989-му, також відчувала захват. Однак дуже швидко побачила, що «Радіо Свобода» - це як колишній Радянський Союз, який був не країною дружби народів. Тодішня «Радіо Свобода» була редакцією, де працювали журналісти, які часто намагалися дискредитувати один одного. Воювали один проти одного, підставляли один одного, писали доноси один проти одного.

Найбільша й найвпливовіша редакція була російська, яка переважено складалася із вихідців з Радянського Союзу. Українська редакція тоді нараховувала тридцять осіб, більшість яких були представниками української діаспори з Америки, Німеччини, Великобританії.

Кожного новачка на «Радіо Свобода» у Мюнхені відразу сприймали як агента КДБ. Так само й мене на початку. Я й не сподівалася, що мимоволі потраплю в епіцентр скандалу.

Все почалося з моєї дружби з польською редакцією. Працюючи в українській редакції, я охоче відгукувалася на запрошення польської щодо інтерв'ю чи круглих столів. Колегам з інших редакцій це не подобалося.

Зустріч у Парламенті Баварії в 1994 році за участі керівника української служби «Радіо Свобода» Богдана Нагайла, секретаря Адміністрації президента Леоніда Кучми Миколи Хоменка та економістом світового рівня Богдана Гаврилишина

Парламент Баварiї. Зустрiч журналicтiв із прем'єр-мінicтром Баварiї та президентом України Леонідом Кучмою 1994 р. Мюнхен

Як нова людина, я привертала увагу, зі мною намагалися ближче познайомитися журналісти з інших редакцій. Були й такі, які відмовляли від роботи в українській редакції. Одного разу за столиком у кав'ярні «Радіо Свободи» до мене підсіли колеги, які дуже настирливо почали пропонувати залишити українську редакцію. Цю розмову почула донька відомого художника Михайла Бойчука Ганна й розповіла про це директору української служби «Радіо Свобода» Богдану Нагайлу.

Той зранку оголосив, що йому стало відомо, що нову співробітницю української реакції - тобто мене - намагаються відмовити працювати. Деяких журналістів на чолі з Левком Зелінгером це страшенно обурило, бо вони вирішили, що це я пішла наскаржилася. І вони почали розпускати інформацію, що я агент КДБ й антисемітка і що пан Нагайло, оскільки мене підтримує, такий само. Мені влаштували травлю. Зникали роздруковані тексти програм - зі столу і з комп'ютера. Пропадали плівки із записаними передачами й багато чого іншого траплялося. Відкидаючи усе позитивне, зроблене «Радіо Свобода», життя всередині це було пекло.

Потім Ганна Бойчук зізналася, що саме вона підняла це питання у розмові з паном Нагайлом. А мене викликав президент «Радіо Свобода» містер Пелл. Відбулася довга розмова з ним, після якої я заявила, що я в таких умовах працювати не можу і звільняюся. Після цього він скликав загальні збори сказав: «"Радіо Свобода" більше ніколи не дозволить безпідставно звинувачувати вам усіх, хто комусь не подобається». Після цього Зелінгер отримав догану, а решта журналістів - зауваження. Мене ж підпільно продовжували травити далі.

І тому я з задоволенням переїхала до Женеви як кореспондентка ООН у 1995 році. Але продовжувала лишатися кореспондентом «Радіо Свобода» в Женеві.

Страсбург. Рада Європи, 1996 р.

- Ви працювали на «Радіо Свобода» в один період із Савіком Шустером...

- Він водив до російській редакції, над спільними матеріалами ми не працювали. Савік Шустер уже тоді був майстром своєї професії і зіркою «Радіо Свобода» однозначно. Неймовірно інтелігентним був, дуже швидко умів схопити ситуацію, підпорядкувати її собі і ще скористатися нею. Але для нас, новачків, він був прикладом професіоналізму.

Тут, у Києві, коли я подзвонила йому, Савік Шустер мене згадав і ми з ним зробили кілька передач про захист тварин від жорстокого поводження та гуманізацію суспільства. Я йому дуже вдячна.

«Наш документальний фільм про жорстоке знищення тварин у Києві

заблокував діяльність деяких українських посольств у європейських столицях»

- З якого часу займаєтеся захистом тварин як громадянська активістка? 

- В 1992 році я приїхала до Києва як кореспондентка «Радіо Свобода» разом із пулом журналістів представників ООН. Тоді впадала в око дикість у ставленні до безпритульних тварин. Я почала тим цікавитися, і в 1993 році створила товариство SOS.

Від початку була дуже наївна, писала заяви. Я вважала, що варто пояснити керівництву, як треба, і все піде краще. А мені відповідали, що мене дезінформовано, що я не маю інформації...

Дуже вплинула на моє життя зустріч із Бриджит Бардо. У 1994 році я написала їй листа, в якому просила приїхати до України та привернути увагу до прав тварин. Вона відповіла, що приїде до України тільки тоді, коли влада навчиться поважати як права людей, так і тварин. До чого часу вона і не приїхала, а це свідчить про багато що.

Бриджит Бардо була однією з впливових людей, які нагадали мені про те, що я маю бути і адвокатом знедолених безправних тварин в Україні. У мене є величезний досвід у цьому житті, я багато через що пройшла. І зараз із величезною радістю займаюся тваринами. Мені з ними комфортніше, ніж із більшістю людей.

У 1996-му разом із друзями з Німеччини та Австрії прихованою камерою відзняли документальний фільм про те, як жорстоко вбивають тварин і ще живцем здирають шкіру. У Пирогово була машина-будка, до якої вкидали тварин, знищуючи їх у жахливий спосіб.

Я тоді відразу дала прес-конференцію в «Укрінформі». Українських журналістів було близько сорока, і ніхто взагалі не повірив, що таке взагалі відбувається. А нас, журналістів Заходу, вразило, що це ми показали розслідування українським журналістам, а не вони нам.

А наступного дня ми зустрілися з керівництвом Київської міської держадміністрації, і вони тоді мене звинуватили, що я сфабрикувала фільм. Вони не знали, що до стрічки потрапили керівники «Утильцеху».

Розуміючи, що ми не вивеземо цей фільм за межі Києва, ми переслали його через дипломатичну службу посольства Австрії. 13 січня 1997 року ми показали його в Німеччині, а тоді фільм пішов по світу.

Посол Великобританії в Україні Рональд Шмідт вручає нагороду. 2000 рік

Зустріч у Посольстві Великобританії в Україні за участі керівника Департаменту міжнародного відділу RSPCA Девід Бовзла, посла Великобританії в Україні, та його дружини (2000 рік)

- Чи мав він резонанс?

- Ми заблокували діяльність деяких українських посольств у європейських столицях. Мені телефонували з міністерства закордонних справ України: «Пані Тамаро, робіть щось, ми працювати не можемо!». А я йому відповіла: «То ви щось робіть, бо тиск ми будемо посилювати». Було дуже легко підняти народ, показуючи це все.

Трьох місяців вистачило, щоби закрити цю шкуродерню в Пирогово і передати її територію під притулок для тварин. Захист тварин - це клопітна справа, і я присвятила їй весь свій час.

Фото Максима Лісового та з архіву Тамари Тарнавської