Сьогодні, 29 травня, виповнюється 90 років від дня народження 35-го президента США Джона Кеннеді (1961-1963 рр.) Він був господарем Білого дому менш як три роки, та за короткий час лишив по собі пам’ять як яскравий, харизматичний політик. Джон Кеннеді, поряд із Авраамом Лінкольном, Франкліном Рузвельтом і Рональдом Рейганом, – один із найпопулярніших американських президентів. Відвернення ним загрози ядерної катастрофи під час спровокованої Микитою Хрущовим 1962 року кубинської кризи висунуло його в один ряд із найвидатнішими державними діячами другої половини ХХ століття.

Під час Другої світової війни, після закінчення з відзнакою Гарвардського університету, він служив офіцером ВМС. У мирний час його першою професією стала журналістика. Квиток Національного клубу преси він отримав, уже коли став Президентом.

З нотатником у дипломатичних кулуарах

У квітні 1945-го Джон Кеннеді отримав акредитацію кореспондента герстівських видань на установчій конференції ООН у Сан-Франциско. На той час йому ще не виповнилося й 28 років, та він уже пройшов через важкі випробування. Служив капітаном патрульних човнів, за мужність був відзначений орденом «Пурпурове серце» та медаллю ВМС і корпусу морської піхоти. (Прикметно, що у статті для часопису випускників alma mater про бойові нагороди він не згадав).

Молодий ветеран дивився на конференцію у Сан-Франциско очима солдата. Свій погляд він висловив емоційно: «Коли я думаю про те, як дорого обійшлася нам ця війна, про смерть Сая, Пітера, Орва, Джіла, Демі, Джо і Біллі, про те, як разом із ними загинули тисячі й мільйони інших, про всі їхні хоробрі вчинки, свідком яких був я чи будь-хто інший, хто воював, легко розчаруватися чи навіть почуватися зрадженим».

Пишномовні слова дипломатів викликали у Джона Кеннеді зворотню реакцію. Він вважав, що оонівській конференції бракує моральної сили. Представники держав, які зібралися на ній, відстоювати тільки власні інтереси. «На полях битв люди беззастережно приносили себе в жертву, – писав він. – Коли порівнюєш їхню жертовність із острахом та егоїзмом держав, представлених у Сан-Франциско, неминуче розчаровуєшся».

Джон Кеннеді скептично оцінював перспективи міжнародної організації як прообразу майбутнього світового уряду. (Після пережитих страхіть Другої світової війни на Заході була поширена федералістська теорія світового устрою.) «Звичайно, проблему вирішило би створення світової організації, що повністю підлягала б міжнародному праву, – вважав Кеннеді. – Та здійснити це нелегко. Якщо немає відчуття того, що війна – найбільше лихо, доволі сильного, щоб об’єднати їх (держави. – А.С.), інтернаціоналістський план неможливо розробити». Джон Кеннеді був переконаний, що цей план «неможливо нав’язати примусом». «Міжнародна ініціатива відмови від суверенітету повинна йти знизу, – пояснював він. – Однак ми мусимо визнати правду: війна не настільки шокувала людей, щоб вони рухалися до іншої межі радше, ніж до нової війни». Попри все, Джон Кеннеді вважав, що завдяки установчій конференції ООН у Сан-Франциско «складніше розв’язати війну».

Це був погляд не стільки репортера, скільки оглядача-аналітика на кшталт Ліппмана чи Рестона. Та Джон Кеннеді обере інший професійний шлях. Невдовзі він дійде висновку: краще вирішувати політичні проблеми самому, аніж коментувати їх. До цього спонукали й спостереження на Потсдамській конференції, результати якої розчарували його. Та журналістика накладе незгладимий відбиток на діяльність Джона Кеннеді на Капітолійському пагорбі і в Білому домі.

«Нариси для мужніх» не для нас?

У 50-х роках, коли Джон Кеннеді був сенатором, він написав чимало статей на теми законодавства, внутрішньої й зовнішньої політики, історії. Однак найбільшу увагу привертає його документальна книга «Нариси про мужніх», що стала бестселером і півстоліття тому була відзначена престижною Пулітцерівською премією.

На прикладі життя вісьмох видатних сенаторів, які займали незалежну позицію (за висловом Джона Кеннеді, «йшли проти течії»), він розкрив поняття мужності у політиці. «Усі великі й успішні парламентські лідери думали не тільки про наступні парламентські вибори. Вони не були циніками», – такий перший висновок зробив Джон Кеннеді. «Політика – це джунглі», – вважав він, і вижити в них можна лише завдяки «твердості й мужності, які визначають характер політика». Щоб відстоювати принципи, потрібно мати «моральну стійкість» та «інтелектуальну проникливість».

«Нариси про мужніх» уже давно перекладені на десятки мов світу. Чому й досі вони не вийшли друком українською? Тоді б кожен в Україні міг би наочно порівняти рівень моралі на Капітолійському й на Печерському пагорбах. І, може, хоч в одного нардепа від сорому пов’янули б вуха.

«Журналісти роблять свою справу як четверта, критично налаштована гілка влади»

Джон Кеннеді розумівся на журналістській професії, як небагато політиків у світі, і вміло цим користувався. За неповних три роки перебування в Білому домі він провів понад 60 офіційних прес-конференцій, що транслювалися по телебаченню. Ексклюзивні інтерв’ю з президентом, які за його попередників були рідкісним явищем, стали майже щоденними. 

Кеннеді часто казав, що «його найпотужніша зброя – телебачення». Саме завдяки першим в історії США теледебатам під час президентських перегонів 1960 року він здобув перемогу. Перший раунд теледебатів дивилися 70 мільйонів глядачів. Чотири з п’яти виборців бачили, принаймні, один із чотирьох раундів. Поява на телеекранах молодого харизматичного сенатора схилила шальки терезів на користь Джона Кеннеді і позбавила його суперника, віце-президента Ричарда Ніксона, реальних шансів на перемогу.

«Без телебачення ми не могли б вижити», – заявив новий президент. Завдяки телебаченню Джон Кеннеді виявив себе майстерним комунікатором. Його спеціальний помічник Артур Шлесінджер наводить таке порівняння. Франклін Рузвельт упродовж 12-ти років президентства провів усього тридцять «розмов біля каміна», більшість із них у період Другої світової війни. Натомість Кеннеді за неповних три роки перебування в Білому домі дев’ять разів виступав із телезверненнями до нації (не рахуючи того, що провідні телемережі постійно транслювали його прес-конференції). Крім того, він часто робив короткі телевізійні заяви і давав ексклюзивні телеінтерв’ю.

Спеціальний радник президента Теодор Соренсен у книзі «Кеннеді» наводить список принципів, яких дотримувався хазяїн Білого дому у спілкуванні з пресою. Ось декотрі з них.

- Президент вважав, що Адміністрація, на відміну від нації, повинна говорити одним голосом, і після кубинської кризи домагався, щоб із питань, пов’язаних із державними та військовими таємницями, репортери зверталися безпосередньо у Білий дім (ці домагання виявилися марними);

- він шукав не тільки товариства, а й поради журналістів;

- Кеннеді телефонував і надсилав короткі листи прихильно налаштованим журналістам, висловлюючи власну думку про їхні статті;

- він вважав, що преса не тільки має права, а й несе відповідальність. Зокрема, вона повинна правдиво повідомляти факти, враховувати національні інтереси, а ставлення до фактів висловлювати у коментарях…

«Згідно з Конституцією, у мене велика міра відповідальності, та не за те, що вони (журналісти. – А.С.) пишуть, – говорив Кеннеді. – За це відповідають вони самі. Так буде й надалі». Його ставлення до преси було подвійним. Журналістів він вважав своїми «природніми друзями», а пресу – «природнім ворогом».

Це контроверсійне ставлення відображало суперечності всередині демократичного суспільства, в якому влада і преса у певному розумінні непримиренні. «Завжди пам’ятайте, – нагадував Кеннеді Теодору Соренсену, – що їхні інтереси (преси. – А.С.) й наші, зрештою, розходяться».

Президент публічно висловився про це в іронічній формі на одній із прес-конференцій. «Чим більше я читаю пресу, – сказав він, –тим менше задоволення отримую (сміх). Та я вам не скаржився і не збираюся скаржитися. Я читаю і веду бесіди про це сам із собою. Я вважаю, що журналісти роблять свою справу як четверта, критично налаштована гілка влади (виділення наше. – «ТК»), а я намагаюся робити свою».

Джон Кеннеді розумів, що преса – одна з головних опор демократичного суспільства. Перевагою тоталітарної системи він вважав те, що вона «діє таємно». Водночас, у цьому вбачав і її  слабкість порівняно з вільним суспільством. «Коли вам щодня не дошкуляє преса, ви у жахливому становищі, – говорив Джєон Кеннеді. – Хоч нам це ніколи не подобається і ми не хотіли б, щоб про нас таке писали…, ми взагалі не могли би працювати у вільному суспільстві без надзвичайно активної преси».

P.S. Натомість ставлення до преси і журналістів у пострадянській Україні лишається по суті совковим. Олігархічні політики, сповідуючи принцип французького короля «держава – це я», вважають, що стосунки між владою і медіа мають бути подібними до того, як вершник підганяє свого коня. 

Його кредо: «Не питайте, що ваша країна може зробити для вас, запитайте, що ви можете зробити для своєї країни». (З інавгураційної промови, 20 січня 1961 р.)

«Я вірю в людську гідність як основу національної мети, в людську свободу як основу національної дії, в людське серце як джерело співчуття, у людський розум як джерело винахідливості та ідей». (З виступу на з’їзді лібералів, 1960 р.)

Про міжнародну політику: «Нехай кожна держава, незалежно від того, чи вона прихильна, чи неприхильна до нас, знає, що ми заплатимо будь-яку ціну, будемо нести будь-який тягар, подолаємо будь-які труднощі, підтримаємо друга, дамо відсіч ворогові, щоб збереглася й перемогла свобода». (З інавгураційної промови.)

«Давайте ніколи не вести переговори зі страху, та ніколи не боятися вести переговори». (З інавгураційної промови.)

«Найбільше нас об’єднує те, що всі ми живемо на цій маленькій планеті. Усі ми дихаємо одним повітрям. Усі ми турбуємося про майбутнє своїх дітей. І всі ми смертні». (З виступу в Американському університеті, 1963 р.)

«Ми повинні дивитися в обличчя фактам: Сполучені Штати не всемогутні і не всезнаючі. Ми не в змозі нав’язати свою волю іншим 94-м відсоткам людства. Ми не в змозі виправити кожну несправедливість і подолати кожну скруту. Отже, Америка не може вирішити усі світові проблеми». (З виступу в університеті Вашингтона, 1961 р.)

Улюблені висловлювання (з нотатника Джона Ф. Кеннеді)

«Щодня по сто разів я нагадую собі, що моє духовне та фізичне життя залежить від праці інших людей – живих і мертвих – і що я мушу докладати зусиль, щоб повною мірою віддячити їм». (Альберт Ейнштейн)

«Одна з численних вад перебування в Конгресі в тому, що я отримую безглузді листи від дурня, подібного до вас. Ви стверджуєте, що я обіцяв засадити лісом гори С’єрра-Мадре і, хоч я став конгресменом два місяці тому, не зробив цього. Будь ласка, стрибніть двічі з розгону у самісіньке пекло». (З листа конгресмена Джона С. Макгоарті виборцю.)

Аркадій Сидорук, кореспондент у США протягом 1980-1989 та 1992-1996 років