Практично кожен із профільних законів, що регулює діяльність певного виду засобів масової інформації, містить спеціальні положення, які визначають випадки звільнення засобу масової інформації та його працівників від відповідальності за поширення недостовірної інформації. Відповідні норми застосовуються поряд із загальними нормами щодо звільнення будь-якого суб’єкта від цивільно-правової відповідальності.

Для початку можна розглянути питання поширення офіційної інформації. Відповідно до загальної норми частини 2 статті 302 Цивільного кодексу України фізична особа не несе відповідальності за поширення інформації, отриманої з офіційних джерел, в разі подальшого її спростування. Частина 1 статті 91 даного Кодексу визначає, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише фізичній особі. Пункт „а” статті 67 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” містить норму про звільнення як юридичних (телерадіоорганізацій), так і фізичних осіб (її працівників) від відповідальності за поширення офіційної інформації в разі її подальшого спростування.

Пункт „б” тієї ж статті Закону (спеціальна норма для телерадіоорганізацій) вказує на ненастання відповідальності при дослівному цитуванні усних і письмових заяв та виступів посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати місцевих рад, кандидатів на посади сільських, селищних і міських голів. Законодавець прирівняв до посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування (офіційних джерел інформації) окремі категорії фізичних осіб. Це зумовлено необхідністю захисту телерадіоорганізацій від можливої появи під час виборчого процесу значної кількості позовів до них, спричинених висловлюваннями кандидатів на виборах, що транслювалися по телебаченню.

У статті 42 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” звільнення від відповідальності за поширення офіційної інформації, що не відповідає дійсності, передбачене пунктами 2 і 3. Пункт 2 передбачає звільнення від відповідальності за поширення офіційної інформації, отриманої засобом масової інформації чи журналістом за власною ініціативою з офіційного джерела, якщо така інформація згодом була спростована. Йдеться про отримання інформації як відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації відповідно до вимог Закону України "Про інформацію". Пункт 3 статті 42 Закону про пресу стосується офіційної інформації, що не відповідає дійсності, яка поширювалася державним органом за його ініціативою - через офіційні виступи посадових осіб (в Законі не вказано, чи стосується дана норма друкованих виступів, але відповідну норму необхідно тлумачити поширювально хоча б з огляду на те, що ч. 2 ст. 302 ЦКУ звільняє від будь-якої відповідальності за поширення офіційної інформації).

Звільнення від відповідальності за поширення офіційної інформації, яка не відповідає дійсності, передбачене для інформаційних агентств пунктами 2 і 3 статті 35 Закону України „Про інформаційні агентства” від 28 лютого 1995 року. Пункт 2 стосується випадків, коли інформація отримана з офіційної відповіді на інформаційний запит, надісланий згідно із Законом України "Про інформацію". Пункт 3 – випадків дослівного відтворення офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій та об'єднань громадян.Законодавством передбачені також випадки звільнення ЗМІ від відповідальності за заподіяння моральної шкоди певним суб’єктам у разі наявності їх вини у формі необережності. Виходячи зі статті 17 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою як позивачем для задоволення позову необхідно довести наявність умислу журналіста чи службових осіб ЗМІ. Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації визнається таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки. Журналіст та засіб масової інформації взагалі звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював перевірку інформації (частина 6 статті 17 Закону). В цій нормі вживається зворот „інформації, що не відповідає дійсності,” а не термін «недостовірна інформація», і це є обґрунтованим, оскільки поширення викладеної неправдиво інформації (іншого виду недостовірності) a priori свідчить про недобросовісну поведінку журналіста, якщо він здійснював компіляцію інформації.

За загальним правилом засоби масової інформації також звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, яка була поширена іншим засобом масової інформації чи інформаційним агентством. Пункт „г” статті 67 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” обумовлює звільнення від відповідальності дослівністю цитування матеріалу іншого засобу масової інформації чи інформаційного агентства та наявністю посилання на нього. Як випливає із Закону України „Про телебачення і радіомовлення”, телерадіоорганізації звільняються від відповідальності за дослівне відтворення матеріалів будь-якого іншого засобу масової інформації з посиланням на нього.

В Законі України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” міститься аналогічна норма, але йдеться про передрук лише з іншого друкованого засобу масової інформації (пункт 4 статті 42 Закону). Таке звуження переліку лише до передруків з друкованих видань не є обґрунтованим, оскільки у випадках, коли матеріал уже був поширений через електронні засоби масової інформації, недостовірна інформація вже є загальновідомою, але не з вини друкованого засобу масової інформації, в якому було вміщено передрук. Разом з тим, пункт 1 статті 42 Закону про пресу передбачає звільнення від відповідальності за поширення недостовірної інформації, отриманої від інформаційних агентств, при цьому звільнення не обумовлюється дослівним цитуванням матеріалів чи наявністю посилання на первісного поширювача.

Згідно з пунктом 1 статті 35 Закону України „Про інформаційні агентства” інформаційне агентство не відповідає за поширення дослівно відтворених матеріалів інших інформаційних агентств або засобів масової інформації, але з умовою спростування такої недостовірної інформації. Вимога про спростування інформації зумовлена тим, що багато засобів масової інформації отримують інформацію від інформаційних агентств, тому інформаційне агентство повинне поінформувати своїх клієнтів про те, що раніше поширена інформація не відповідає дійсності, особливо це стосується тих клієнтів – засобів масової інформації, які ще не встигли поширити таку інформацію, але потенційно можу ще це зробити.

Закони України, які регулюють діяльність окремих видів засобів масової інформації, містять також специфічні підстави звільнення від відповідальності кожного виду засобів масової інформації за поширення інформації, яка не відповідає дійсності. Пункт 1 статті 42 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” містить таку специфічну норму: друковане видання не притягується до відповідальності за поширення недостовірної інформації, якщо її одержано від засновника.

Відповідно до пункту „в” статті 67 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” телерадіоорганізація звільняється від відповідальності за трансляцію без попереднього запису виступів осіб, що не є працівниками телерадіоорганізації. Телерадіоорганізація не може відповідати за дії виступаючого і не може передбачити його намір поширити таку інформацію, а відповідно – в неї нема підстав відмовитись розповсюджувати його виступ без попереднього запису.

Пункт 4 статті 35 Закону України „Про інформаційні агентства” встановлює, що інформаційне агентство не відповідає за внесення змін, скорочень чи редагування його продукції, здійснене без відома агентства розповсюджувачем чи споживачем інформації. В даному випадку цілком очевидно, що вина лежить не на інформаційному агентстві, тому в наявності норми частини 4 статті 35 Закону фактично немає необхідності, адже закон не передбачає для таких випадків відповідальності інформаційних агентств без вини. Необхідно також закріпити для кожного виду засобів масової інформації звільнення від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, яка була розголошена в публічному виступі. Законодавство багатьох країн містить норми про звільнення від відповідальності за поширення через засоби масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності, якщо така інформація містилася в оприлюдненому публічному виступі будь-якої фізичної особи (не обов’язково працівника органу влади). Вказані положення іноземних законів є цілком обґрунтованими, оскільки з моменту виголошення публічної промови інформація набуває значного поширення, фактично стає загальновідомою. В той же час, на засобах масової інформації лежить обов’язок оперативного поширення важливої інформації, достовірність якої не завжди можливо швидко перевірити. Якщо ж дана інформація виявилася такою, що не відповідає дійсності, то до відповідальності притягатиметься первісний поширювач (оприлюднювач) інформації – особа, яка виголошувала публічну промову. Потрібно визнати, що підстави звільнення засобів масової інформації від відповідальності мають бути більш уніфікованими. Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” прийнятий ще в кінці 1992 року, і в частині підстав звільнення від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, не зазнав змін з того часу, а тому в окремих випадках ставить друковані видання в гірше становище порівняно, наприклад, з телерадіоорганізаціями. Закон України „Про телебачення і радіомовлення” на початку 2006 року був прийнятий в новій редакції, зокрема зазнали змін положення щодо випадків звільнення від відповідальності за дифамацію, тому дані норми є найбільш повними й адекватними. За цим зразком доцільно сформулювати підстави звільнення від відповідальності за поширення інформації, яка не відповідає дійсності, для інших видів засобів масової інформації, в тому числі в сфері Інтернету.

Роман Головенко, Інститут масової інформації