Одним зі стійких стереотипів, що час від часу тиражують наші ЗМІ, є переконання: Європейський Союз і Захід узагалі мають подвійні стандарти щодо основоположних цінностей, які декларують. Це стосується й демократії, й прав людини, й невід'ємних громадянських свобод. Досить набрати в гуглі «Захід подвійні стандарти» та «ЄС подвійні стандарти» - й ви отримаєте силу-силенну посилань. Так, домінуватимуть у них матеріали російських та українських проросійських медіа. Але далеко не лише їхні. Є в переліку й ЗМІ демократичної репутації, й публічні виступи політиків - представників опозиції.

Як приклади звинувачень Заходу в подвійних стандартах можна навести закиди щодо підтримки режиму Хосні Мубарака в Єгипті й тісної співпраці з ним, плідні економічні й політичні відносини країн Заходу з далекими від демократії Росією й Китаєм, співробітництво з аж ніяк не демократичним Пакистаном тощо. Висновок найчастіше буває одним і тим самим: мовляв, Захід, і Євросоюз зокрема, не звертає уваги на порушення прав і свобод громадян, коли це не відповідає його корисливим інтересам.

І самим лише бездумним відтворенням інформації з російських першоджерел підтримування стереотипу про подвійні стандарти не пояснити. Часто причиною буває недостатньо глибокий погляд на ті чи інші факти, нехтування бекґраундом і супутніми обставинами, хай навіть вони є винятково значущими.

Перш ніж вести подальшу мову, хотів би зауважити: я далекий від наївного романтизму й цілком усвідомлюю, що політика того ж таки Євросоюзу незрідка буває поверховою, недалекоглядною, догматичною, стереотипною, просто помилковою; трапляються й прояви тих самих подвійних стандартів. Тільки от що стоїть за ними?

Розгляньмо проблему на прикладі статті Володимира Кравченка «Алієв отримав третій строк» із «Дзеркала тижня»: дуже вже показовою вона є.

Отже, цитата: «Нафта дає владі можливість не тільки знижувати соціальну напруженість у суспільстві, але й купувати підтримку Заходу... Ні Сполучені Штати, ні Європейський Союз не мають ілюзій щодо азербайджанського президента, який жорстко переслідує опозицію: для Заходу Азербайджан - недемократична країна. Але "чорне золото", вихід до Каспійського моря, так само як і транзит через цю країну 30% усіх невоєнних поставок НАТО в Афганістан, змушують Захід по-особливому ставитися до Баку». Чи приваблива картина того ж Євросоюзу вимальовується після прочитання цього абзацу у вашій уяві? Не дуже... Ну, а це вже майже вирок: «Один з експертів у розмові з DT.UA навіть висловив думку, що "у Вірменії, яка більше відповідає критеріям Євросоюзу, проблем з ЄС більше, ніж у Азербайджану, який значно менше відповідає євросоюзівським мірилам"».

А вище в тій самій статті написано: «Економічна політика Ільхама Алієва, що спрямовує частину нафтодоларів для забезпечення прийнятного рівня життя азербайджанців, досить результативна, і незадоволених президентом у країні насправді небагато. Соцопитування, проведене у вересні Європейським центром вивчення громадської думки, засвідчило, що 88,7% респондентів мають намір голосувати за Ільхама Алієва. На думку експертів (європейських, російських, українських), ці дані загалом відбивають реальну картину: сьогодні Алієв влаштовує азербайджанське суспільство. На самих виборах за президента проголосувало, за попередніми даними, 84,5% азербайджанців, які прийшли на виборчі дільниці». І ще: «Нині влада грає з розпорошеною опозицією, яка не становить для неї серйозної загрози».

От саме тут і полягає, як на мій погляд, методологічна вада: часто-густо ми забуваємо, що а) політика - це мистецтво можливого, й б) ніхто не має чарівної палички, яка могла б миттєво змінити світ. Уявімо собі: Євросоюз обійняв до Азербайджану жорстку позицію, звів співробітництво з ним до мінімуму, а політичні відносини - до формально-дипломатичних. Що стало би результатом того?

А сталося б от що. Для ЄС і Заходу в цілому зникла б можливість упливати на Азербайджан. Для керівництва самого Азербайджану зникла б необхідність створювати бодай вигляд демократичної держави, створювати цивілізовану вітрину. Тож тиранія й деспотизм, імовірно, лише посилилися б. Кількість та міра порушень владою громадянських прав і свобод посилилися б уже точно. Ба більше: оскільки пострадянські нації досі не виробили чіткого уявлення про своє місце у світі й своє цивілізаційне призначення, існувала б загроза, що рано чи пізно Азербайджан міг би здрейфувати до радикального ісламізму.

Так, сьогодні це важко уявити. Але тридцять із гаком років тому було дуже важко уявити подібне щодо світського, прозахідного, європейського на вигляд Ірану. А Іран - от він, під боком. Іранці та більшість азербайджанців дотримуються одного й того самого напряму ісламу - шиїзму, й це виокремлює їх серед загальноісламського світу. Чотири північно-західні провінції Ірану населені переважно етнічними азербайджанцями; кількість етнічних азербайджанців в Ірані перевищує чисельність населення Азербайджану. Якщо взяти ареал розселення азербайджанської нації, Азербайджанська Республіка не становитиме й його половини. За таких умов загроза підпадання в перспективі під іранський вплив є цілком реальною.

А ще візьмімо до уваги, які країни оточують Азербайджанську Республіку. Хай би якою недемократичною була вона, але вона незрівнянно ближча до цивілізованих стандартів, ніж Іран, Туркменистан, та й той самий Казахстан.

Та й це не все. Жорстка позиція Заходу до Азербайджану унеможливила б альтернативні до російських шляхи транзиту до Європи середньоазійського газу. Своєю чергою, це збільшило б імперські апетити Росії та перетворило б Казахстан, Узбекистан і Туркменистан на країни, цілковито залежні від Росії, від її геополітичних примх та ігор. Закрило б їх для світу.

А що натомість? Із цитованого вище випливає: змінитися на «демократичне краще» ситуація в Азербайджані сьогодні не може. Тож те, що сьогодні є, - найкращий із-поміж усіх реально можливих варіантів. Стеля можливостей, вище від якої - не стрибнути. Об'єктивна даність.

От тепер, урахувавши все це, спробуймо визначити: те, що ЄС частково заплющує очі на недемократичність Азербайджану, є єдиноможливою реальною відповіддю на об'єктивні виклики - а чи й справді Азербайджан просто «купив» європейську прихильність, а блиск азербайджанської нафти затьмарив європейцям усю їхню демократію з правами людини? Тим більше, що насправді громадські західні організації дуже критично оцінюють ситуацію в цій країні з правами людини, свободою слова тощо. А ми прекрасно знаємо, що на Заході вже давно склалася практика поєднання іноді м'якої офіційної дипломатії з жорстокою позицією їхніх правозахисних організацій.

От він - конче потрібний у даному разі бекґраунд, якого не було. І от вам хибні (чи, щонайменше, надто категоричні) висновки. Повторю: дуже типова ситуація, яка й породжує стереотип про буцімто подвійні стандарти, що панують у ЄС.

Зрештою, Україні теж далеко до європейських стандартів і в питанні демократії, й у дотриманні прав і свобод громадян. То що ж, будемо казати, що й, демонструючи готовність підписати з нашою країною угоду про асоціацію, Євросоюз демонструє подвійні стандарти й керується не високими ідеалами, а низькими меркантильними інтересами? Ну, хай тоді не керується - чи нам, українцям, від того стане легше?

Напередодні вільнюського саміту, коли на очах посилюється антиєвроінтеграційна пропаганда, підтримування стереотипу про подвійні стандарти політики ЄС є особливо небезпечним.

Фото - tsn.ua